▪   Олександр Палій

Закон сірих джунглів

ФОТО: УНІАН
Позаблоковість для України – це нерозумна і некваліфікована політика, яка є навіть не торгівлею, а здачею національних інтересів

Головним питанням, яке могло цікавити державного секретаря США Хілларі Клінтон під час її візиту до України, була міра зовнішньої залежності нинішньої української влади. Це питання досі хвилює й українців. Бо на невеликий крок від статусу повної маріонетки влада робить два відскоки у зворотній бік.

Верховна Рада пізно ввечері напередодні візиту Хілларі Клінтон ухвалила закон про основи внутрішньої і зовнішньої політики. Чи не єдиним його нововведенням, вартим згадки, стало проголошення «позаблоковості» України.

Позаблоковість в інтерпретації влади означає «неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного співробітництва з НАТО та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес; забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі».

Перехідні положення виключили норму про вступ до НАТО як мету політики із Закону про основи національної безпеки. Тепер  ця норма звучатиме наступним чином: «Набуття членства у Європейському Союзі при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією». Російська Федерація тут присутня як демонстрація чергового прогину в східному напрямі. Таке формулювання існувало раніше й щодо НАТО. Але тоді опоненти вступу казали, що вступ до Альянсу неможливий, якщо Росія виступає проти. 

Тепер, чіпляючись за ці ж гачки, казатимуть, що Росія має право заблокувати вступ України до НАТО.

Тим часом НАТО – це єдиний реалістичний шлях, здатний в нинішніх політичних умовах забезпечити надійну безпеку України в довгостроковій перспективі. Для українських експертів це – аксіома. Просто у нас таке географічне розташування, у нас є відповідний баланс геополітичних сил. Іншого шляху для гарантування безпеки Україні на цей час просто не існує. Це не означає, що такий шлях не може з’явитися у майбутньому. Коли говорять про позаблоковість, треба розуміти, що в нинішньому світі є максимум три держави, які можуть дозволити собі позаблоковість і бути центрами сили – США, Китай та Росія. Причому Росія з певними часовими застереженнями, з огляду на ті процеси, які відбуваються в цій країні. 

Нам говорять про приклади позаблоковості окремих європейських держав – Швейцарії, Фінляндії, Швеції і Австрії. Всі ці приклади абсолютно не корелюються з українською ситуацією. По-перше, це винятки. Майже всі країни, які існують у Європі, вже вступили до НАТО або прагнуть вступити. Тобто такі держави, як Австрія та Швейцарія, перебуваючи в цілковитому оточенні країн НАТО, і так користуються повним захистом Альянсу.

Шведський нейтралітет – дуже цікава річ. Уже десятиліття, як розсекречено документи «холодної» війни, в яких записано, що Швеція в 1949 році підписала угоду із США, як представником НАТО, про те, що у випадку «гарячої» війни на континенті, вона буде на боці Заходу. По суті, вона була союзником Заходу під час «холодної» війни і залишається ним на сьогоднішній день. Швеція дуже активно працює зараз із Альянсом по всіх програмах.

Не так давно кабінет міністрів Фінляндії дав вказівку Міністерству оборони підготувати план вступу Фінляндії до НАТО. Цей вступ сьогодні в Росії розглядають як цілком реальну перспективу.

Відмінність цих позаблокових держав від України полягає в тому, що вони невеликі. За великим рахунком, вони нікому не потрібні. Контроль над цими країнами нічого не вирішить в Європі. І це кардинально відрізняє їхню ситуацію від української. Тому що Україна є великою державою, найбільшою в Європі. Це держава з виходом до стратегічних регіонів із населенням 46 мільйонів осіб. Це держава із відповідним військово-промисловим, економічним та транзитним потенціалом. І контроль над Україною набагато важливіший для потенційного недоброзичливця, ніж контроль над такими державами, як Фінляндія із 4 мільйонами населення, чи Швеція із 7 мільйонами. Ці держави як «невловимий Джо», який є невловимим через те, що його ніхто не ловить. А Україну, на жаль, ловлять.

Це дуже добре видно по тому, що на нашій території відбувалися події двох останніх світових воєн. У цих війнах йшла боротьба за контроль над Україною. Всі ці ситуації є для нас дуже загрозливими: після кількох геноцидів, після кількох воєнних проблем не можна говорити, що Україна може бути захищена, не маючи ядерної зброї і не перебуваючи у військово-політичному альянсі, - це повна безвідповідальність.

Політика позаблоковості і її закріплення на законодавчому рівні є обмеженням дієздатності української зовнішньої політики. Україна відмовляється від можливостей політичного і дипломатичного маневрів, при цьому отримуючи нуль або навіть від’ємну величину. Це нерозумна і некваліфікована політика, яка є навіть не торгівлею, а здачею національних інтересів.

Ухвалений Закон робить одну важливу річ – засовує Україну в «сіру зону», тобто в «зону» з украй обмеженою безпекою, дуже серйозними загрозами дестабілізації, в тому числі зовнішньої, загрозами війни, відсутності гарантій безпеки, з кардинальними проблемами для інвестиційного клімату тощо.

Що робитиме в умовах позаблоковості Україна в разі виникнення «Тузли – 2»? Що робитиме в цьому випадку влада, передбачити неважко. В очевидному на сьогодні варіанті – дружно запишеться в поліцаї.

Безпека країни для будь-якого політика чи державного діяча, який поважає цю країну, це пріоритет номер один. Без безпеки в світі всі інші цінності нічого не означають.

Наприклад, Кувейт мав у 1991 році процвітаючу економіку, але не мав безпеки. Все закінчилося тим, що його просто приєднали в якості провінції, а всі його багатства були захоплені. Тобто багатство і добробут без безпеки – це швидше загроза для існування держави, тому що на цей добробут є багато претендентів.

Сьогодні наша держава з колосальними ресурсами і можливостями фактично завдяки своїй безвідповідальній еліті у найважливішому для будь-якої держави питанні безпеки програла карликовим Латвії й Естонії. Ці країни вже давно приєдналися до НАТО і ЄС, хоча, на відміну від України, не здатні зробити вагомого внеску у спільну безпеку країн євроатлантичного простору.

Слід відзначити, що будь-який український уряд, крім відверто зрадницького, прагнутиме якнайшвидше приєднатися до НАТО, просто тому, що це відповідає життєвим інтересам України. Більшість національних інтересів України у сфері безпеки є близькими, а подекуди тотожними інтересам НАТО та його держав-членів. Це стосується насамперед інтересу збереження незалежності й територіальної цілісності України, та забезпечення міжнародного миру в Східній Європі. НАТО є і ще довго залишатиметься стрижневою структурою міжнародної безпеки у нашому регіоні. Україна завдяки своїм розмірам, стратегічному геополітичному розташуванню та військовим можливостям здатна посісти в НАТО гідне місце.

Нинішній закон про засади політики – це законопроект адміністрації, що наважується змінювати зовнішній курс, не набравши навіть 50% голосів ані на парламентських, ані на президентських виборах. Нинішня влада запобігає навіть не перед своїм виборцем, а перед іноземною країною. Між тим, французький президент де Голль якось сказав: «Хай краще я зраджу своїх виборців, ніж я зраджу свою країну».  

Для держсекретаря США було важливо дізнатися, чи здатна влада в Україні представляти інтереси українського народу і держави, чи вона тотально залежна від Москви. Крім того, США й досі, попри всі «перезавантаження», розглядають поширення демократичних цінностей як свою стратегічну місію, що укріплює їхні позиції в світі. І тому не буде дивним, що США цікавитиме,  чи є нинішній режим ідеологічно антидемократичним, чи можлива якась його мутація вбік більш пристойного, демократичнішого правління.

Якось американський президент Джон Кеннеді сказав, що для держави немає важливішого завдання, ніж виховати свою політичну еліту служити своїй країні. США довели цю істину на практиці, ставши із зібрання фермерів-невдах першою країною світу не в останню чергу завдяки чесності своїх «батьків-засновників». На жаль, для нинішньої держави актуальними батьками-засновниками досі є Кучма, Кравчук і Ющенко, а не, скажімо, Володимир Великий. Нам ще тільки належить зрозуміти нагальність і глибину цієї задачі для України, де питання безпеки і самого виживання країни не хвилює ані минулу, ані нинішню владу.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.