▪   Іван Коломієць

Пізній розпад доби постмодерну і його наслідки

Парадоксальним чином до лав Дуґіна, Затуліна й іже з ними долучилися провідні представники мистецько-інтелектуальної еліти України

В один із днів повернеться весна

З південних реґіонів батьківщини…

Сергій Жадан,

Переваги окупаційного режиму

 

Парадоксальним чином до лав Дуґіна, Затуліна й іже з ними, які вже давно мріють і закидують у мас-медія пророцтва про швидкий колапс і розпад України, долучилися провідні представники мистецько-інтелектуальної еліти України. І це не лише Микола Рябчук, концепція «двох Україн» якого пережила вже не одну виборчу кампанію – себто можливість розпаду України, чи Тарас Возняк, а й відомі письменники Андрій Бондар, Сашко Бойченко і Юрій Андрухович. Не будучи письменниками-постмодерністами, проте носячи цей ярлик, вони стали виразниками процесів постмодернізму, процесів розпаду і фрагментації.

Цивілізаційний розкол України як міф

Теза про цивілізаційний розкол України озвучувалась давно. І озвучувалась вона переважно російськими експертами і публіцистами (за винятком знаменитого Семюеля Ганґтінтона, в концепції зіткнення цивілізацій якого (“The Clash of Civilizations”, 1993-1994 рр.) російські експерти значною мірою і знаходили леґітимізацію для своїх побудов.

Проте зрозуміти, що стоїть в основі цього “цивілізаційного” конфлікту насправді майже неможливо. Адже незрозумілі сторони цього конфлікту, точніше їхній розподіл.

Якщо це конфлікт між греко-католиками і православними (як вважав Гантінґтон), то незрозуміло чому переважно православні Луцьк, Рівне, Житомир, Вінниця, Київ, Черкаси, Кіровоград, Полтава, Чернігів, Суми конфліктують з переважно православними Харковом, Одесою, Миколаєвом, Херсоном, Запоріжжям, Дніпропетровськом, а не з переважно греко-католицькими Львовом, Івано-Франківськом і Тернополем?

Якщо це конфлікт між україномовними і російськомовними, то незрозуміло чому переважно російськомовні Кіровоград і Чернігів конфліктують з переважно російськомовними Миколаєвом і Херсоном, а не з переважно україномовними Луцьком і Івано-Франківськом?

Якщо це конфлікт між індустріальними і індустріально-аграрними регіонами (і якими саме?), то незрозуміло, чому конфліктують між собою Кіровоград і Дніпропетровськ, а не Дніпропетровськ і Херсон?

І таких питань можна називати безліч. Як універсальну відповідь на ці запитання часто згадують кордон між Річчю Посполитою і Диким полем. Проте, по-перше, державних утворень на території України за всю її багату історію було безліч. Отже і кордони можна вибирати, які хочеш. А по-друге, відносити до Речі Посполитої Кіровоград і Суми, як мінімум, некоректно.

Міф як засіб політичної боротьби

За допомогою мас-медій були витворені дві відмінні України: Мазепи-Петлюри-Бандери-Ющенка і Хмельницького-Ковпака-Щербицького-Януковича. Звісно, ці дві України є міфічними – адже ані Петлюра ніколи не був націоналістом (він завжди був соціал-демократом, і лише більшовики навісили на нього ярлик націоналіста через оборону незалежності УНР), ані Хмельницький ніколи не був проросійським політиком (аналогічні Переяславським статтям угоди були укладені зі Швецією і Семиграддям (Трансильванією).

Незрозуміло щоправда, чому цих Україн лише дві. Ризикну припустити, що якби в другий тур президентських виборів виходило не два кандидати, а більше, то ми мали б ще більше відмінних між собою Україн, адже багатюща історія регіонів нашої держави дозволяє за бажання витворювати міфи десятками (тут можна за бажання згадати кордон між угорськими і австрійськими землями в Австро-Угорщині).

Проте, оскільки в другий тур виходять два кандидати, то відбулась поляризація всіх цих регіонів – можливих відмінних Україн – навколо винятково двох політичних міфопроектів. Цікаво, що Кіровоград парадоксальним чином має набагато більше спільного зі Львовом, ніж з Дніпропетровськом, а Суми – з Івано-Франківськом, ніж з Харковом. Крім того, ця поляризація закріпилась після двох останніх президентських кампаній, і стала «стабільною» (до цього вона варіювалась від кампанії до кампанії: в 1991, 1994, 1999 рр.).

Останні дві президентські кампанії показали суттєву небезпеку: теза про цивілізаційний розкол України, закинута російськими політтехнологами, вже міцно укорінилась серед населення країни, і перейшла з масмедійного дискурсу в сферу стереотипів, які реально побутують серед населення.

Тому Україна тепер є дійсно розколотою країною. Бо дуже зручно поділити Україну на "своїх” і “чужих”, дуже просто знайти внутрішнього Чужого, який стане внутрішнім ворогом і винним у всіх негараздах і незгодах. Набагато простіше «пояснювати» обшарпані будинки в центрі Львова злими донецькими, які окупували Київ, ніж корупцією у вибраній тобою ж міській владі. І політикам ця ситуація надзвичайно вигідна: адже “своїм” прощають усе – педофілію, вбивства, бездарну економічну політику, бо ж вони борються зі “злими чужими”.

Внаслідок в Україні склалася парадоксальна для європейської країни політична система, в якій політичні сили конкурують не на підставі представництва різних програм соціального розвитку, різних ідеологій, а на підставі представництва різних міфологічних етнокультурних регіональних угрупувань, відмінності між якими всіляко підкреслюються під час, а іноді й після, кожної виборчої кампанії.

Фактично, ця система є недолугою пародією на змагальну парламентську систему, прийняту в західних демократіях, і її наявність унеможливлює формування цієї нормальної, змагальної парламентської системи, побудованої на боротьбі ідеологій, а не регіональних етнокультурних ідентичностей. Ця ситуація є більше характерною для африканських, ніж для європейських країн.

Романтик Шпенґлер увів моду розглядати цивілізацію як живий організм, який народжується, розвивається, мужніє, старіє і вмирає. Якщо застосувати цю біологістську аналогію до України, то вона мені все більше нагадує клітину перед поділом, коли органели поляризуються по краях клітини. Так само і відбулась поляризація її регіонів. Фактично, незалежно від мовних чи релігійних ознак. Залежно від міфу, витвореного в цілях політичної боротьби.

Україна – поле битви міфологій, а не цивілізацій. І в цій битві теза про цивілізаційний розкол України є лише ще однією міфологемою, реально працюючою, але витвореною штучно, масмедійно – на підставі мовно-культурних регіональних, а не цивілізаційних відмінностей.

Розподіл України: технічні проблеми

Проте навіть, якщо припустити, що розподіл України стане крайньою необхідністю, перед нами постає кілька проблем. По-перше, це питання щодо процедури розподілу. Бажаним і прийнятним для нас є лише мирне розлучення за «чехословацьким сценарієм». Проте воно може бути інспіроване лише зверху, а донецькі його проводити не будуть, бо їм вигідніше мати повний контроль над всією країною, а не лише над її частиною. Негативи ж розлучення через серію військових конфліктів за «балканським сценарієм» перекреслюють будь-які позитиви від самого факту розлучення.

Розлучення мирним шляхом могли б провести представники відмінної від донецьких політичної культури у випадку свого приходу до влади. Проте, по-перше, невідомо, коли вони зможуть прийти до влади – “регіонали” зараз посилають месидж, що вони прийшли надовго, вірніше назавжди. А по-друге, невідомо, чи представники цієї іншої політичної культури згодяться на розподіл, прийшовши до влади – бо, знову ж таки, керувати всією країною вигідніше і цікавіше, ніж керувати її частиною.

Другим питанням є, знову ж таки, питання внутрішнього Іншого, внутрішнього Чужого. Адже експлуатувати відмінності ідентичностей у політичній боротьбі завжди набагато легше, ніж вести боротьбу соціальних програм, боротьбу ідеологій. І де гарантія, що після розподілу України, в державному утворенні на території її колишніх західних і центральних регіонів не буде спровоковано новий розкол: наприклад, між Львовом і Кіровоградом? А якщо відділиться лише Захід України, то між Галичиною і Закарпаттям… А так ділитись можна до безкінечності…

По-третє, слід зрозуміти і змиритись з тим, що розподіл України означатиме повну і абсолютну втрату південних і східних її регіонів для проекту української, європейської України – так, як зараз для такого проекту є втраченою Кубань. Це ціна, яку треба буде заплатити за цей розподіл.

По-четверте, державні утворення на територіях колишніх західних і центральних і колишніх південних і східних регіонів України постануть перед необхідністю забезпечити обмін населенням між державними утвореннями на територіях колишніх західних і центральних і колишніх південних і східних регіонів України: кожному, хто мешкає в межах одного державного утворення, але поділяє цінності іншого має бути забезпечене право переїзду, яке має всіляко підтримуватись і заохочуватись.

Але це все технічні питання, які за бажання, в принципі, цілком можна вирішити. Проте разом з постановкою питання про розподіл України постають ще важливіші за технічні проблеми геополітичного характеру.

Розподіл України: геополітичний подарунок Росії

Перш за все, за будь-якої постановки питання про розподіл України, неодмінно згадується цитата безсмертного Чезаре Борджіа, яка, щоправда, стосується Італії, а не України. Герцог Валентино тоді (у розпал Відродження – в XV ст.) сказав: “Італія занадто велика для того, щоб проковтнути її за один раз, але її можна зїсти як тістечко, шар за шаром”. Тобто будь-який розподіл України вигідний оточуючим державам.

По-друге, слід згадати інший вислів, який так полюбляють геополітики: “Геополітика – це доля”. У випадку розподілу України, державне утворення на території її колишніх південних і східних регіонів майже автоматично відійде у сферу повного геополітичного і геокультурного впливу Російської Федерації – бо ж таким є міф, нав’язаний цим регіонам. При цьому слід бути готовими до посилення військової присутності Російської Федерації в колишніх південних і східних регіонах України. Так само, як це трапилося в Республіці Абхазія після визнання її незалежності з боку Російської Федерації.

Таким чином державне утворення на території колишніх західних і центральних регіонів України у випадку її розподілу, опиниться затиснутим у лещатах між територіями, які знаходяться у зоні тотального геополітичного впливу Російської Федерації. Фактично, це державне утворення опиниться в становищі анклаву, оточеного російськими військовими базами з півночі (Білорусь), півдня (Придністров’я і колишні південні і східні українські регіони; до речі, цілком можливо, що ці два державних утворення об’єднаються в Федеративну республіку Україна) та сходу (Російська Федерація). Таке небезпечне становище державного утворення на території колишніх західних і центральних регіонів України автоматично відсилає нас до попереднього питання – цитати Чезаре Борджіа, великого герцога Валентино.

Слід також задати ще одне питання: Cui bono? Cui prodest? – Кому це вигідно? Кому вигідний розподіл України? Адже, як уже зазначалося, питання про розподіл України ставилося переважно російськими експертами. І це не дивно, адже, за умов прогресуючої російської експансії на захід, державне утворення на території колишніх західних і центральних регіонів України буде найпершою мішенню російської агресії.

Таким чином, в результаті розподілу України, ми ризикуємо отримати не “українську Україну” на території її колишніх західних і центральних регіонів, а здати всю Україну частинами Росії.

До речі, в становищі подібного анклаву в оточенні гітлерівської Німеччини та союзних до неї країн в 30х рр. перебувала Чехоcловаччина. Доля її відома.

Щоправда, цьому може зарадити гарантоване членство державного утворення на території колишніх західних і центральних регіонів України в НАТО і гарантоване розміщення військових баз США на його території. Це необхідна умова, без якої розподіл України позбавлений сенсу, – бо означатиме здачу всієї України Росії частинами.

Така ситуація нагадуватиме ситуацію на Корейському півострові в кінці 50-х років. Слід зазначити, що попри розміщення більшості промислового виробництва на півночі півострова, коли південь залишався аграрним і відсталим, сьогодні Республіка Корея є державою з одним із найвищих рівнів життя в світі, в той час як Корейська Народно-Демократична Республіка є однією з найвідсталіших, населення якої систематично потерпає від голоду.

Цей приклад треба частіше згадувати прихильникам міфологеми “Донбасс кормит всю Украину” – всім тим, хто кричить про «ВВП-утворюючу і бюджетонаповнюючу роль підприємств сходу і півдня України». Адже насправді більшість підприємств є дотаційними, вже не кажучи про енергомісткість і застарілість цього виробництва.

Ще один момент. Дуже сумнівно, що США чи Євросоюз в умовах світової економічної кризи будуть інвестувати в економіку державного утворення на території колишніх західних і центральних регіонів України в таких самих колосальних обсягах, як в 50-70-х рр. американці інвестували в економіки Республіки Корея, Китайської республіки (Тайваню) чи Західного Берліну.

Висновки

Цивілізаційний розкол України є міфом, який використовується в процесі політичної боротьби, і не є прив’язаним міцно ні до мовних чи релігійних ознак, ні до належності регіонів до того чи іншого державного утворення, що колись існувало на території України.

Такий розкол підігрівається штучно за допомогою мас-медій і політтехнологій. Це призвело до формування політичної змагальної системи, в якій відбувається змагання двох регіональних міфологічних ідентетів, а не різних програм соціального розвитку, різних ідеологій.

Наслідок – поляризація регіонів України навколо цих двох міфологічних ідентетів і вкорінення міфу про цивілізаційний розкол України як серед населення, так і серед еліти. Іншими словами, це дійсно поставило Україну на межу розпаду.

Проте не факт, що розподіл України призведе до формування класичної змагальної парламентської системи, в якій відбувається змагання різних програм соціального розвитку, різних ідеологій, а не мовно-культурних регіональних міфологічних ідентетів, в державному утворенні на території її колишніх західних і центральних регіонів – адже політики цього державного утворення можуть постати перед спокусою знайти ще одного внутрішнього іншого – таким іншим для Львова може стати, наприклад, Кіровоград.

Залишається невизначеною і сама процедура розподілу – невідомо, хто і як буде його проводити, і наскільки мирним і продуманим буде цей процес.

Крім того, державне утворення на території колишніх західних і центральних регіонів України опиниться затиснутим між регіонами, котрі повністю перебувають в зоні цілковитого геополітичного впливу Російської Федерації – Білоруссю і державним утворенням на території колишніх південних і східних регіонів України – територіями з посиленою військовою присутністю Російської Федерації.

Це становище анклаву, подібне до становища Чехоcловаччини в кінці 30-х років, унеможливить безпечний розвиток державного утворення на території колишніх західних і центральних регіонів України без гарантованого членства цього державного утворення в НАТО і розміщення військових баз США на його території. Саме це є необхідною умовою розподілу України, без якої такий державоподібний анклав позбавлений сенсу. Фактично, він і означатиме здачу всієї України Росії частинами.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.