▪   Олена Чекан

Вежі Парижа

ФОТО: REUTERS
Це місто – стійкий міф, світогляд і спроба втекти в кохання
Матеріал друкованого видання
№ 1 (114)
від 16 січня, 2010

 

Хоч перша, хоч надцята зустріч зі столицею Франції – ситуація завжди стресова. Ось приїдеш, а там зовсім не так, як мріяв, читав, уявляв. Чи ще гірше: місто незворотно змінилося, й усе, що відбувалося там із тобою, вже ніколи не забудеться. Та й загалом, усе, що зачепило-зачару­вало – твої власні примари. Й колишнє римське поселення Лютеція, що зараз зветься Парижем, так назавжди й залишиться для тебе культом, міфом, легендою на кшталт передчуття щастя.
 
Життя в рожевому світлі
 
В дорозі завжди намагаюся надолужити сон, тож як набрали висоту, відкинула крісло. Щойно зморив сон, чую доторк. Розплющила очі – темношкірий, аж ліловий стюард. Рухи, хода як у молодого ягуара, й обережно так накриває мене пледом. Білий плед, білі рукавички, широченна усмішка бездоганно білих зубів. А за ним уже визирає інший чорно-ліловий красень. У руках – срібна таця, на ній парують білосніжні лляні серветки. Подавав їх довгим блискучим пінцетом і терпляче чекав, поки витру руки. Далі – парад страв. Фуа-гра, лангуст у хересі, равіолі з білими грибами, гарячий шоколад із морозивом. Сири, коньяки, вина на вибір. Так французька авіакомпанія перепросила за чотиригодинну затримку вильоту. А на українців чекав уже й зовсім несподіваний бонус. Замість летовища Шарля де Голля, наш літак приземлився в аеропорту «Орлі», де колись був маєток графа Петра-Григорія Орлика. Французького полководця, розвідника й авантюриста, сина творця першої української Конституції гетьмана Пилипа Ор­­лика…
 
Головні вулиці Парижа зазделегідь підготовлені до зимових урочистостей. Штучні сніговики, розцяцьковані ялинки, різдвяні вертепи. Ще наприкінці листопада Шарлотта Гензбур, актриса й улюблениця парижан, запалила традиційну ілюмінацію на Єлисейських полях. Свято світла триває тут аж до середини січня. Майже 400 дерев обгорнули гірляндами на енергозберігальних діодах. Величезні пластикові сніжинки сповіщають, що за два з половиною місяці це світлове шоу забере не більше електроенергії, ніж за той час витратять 12 сімей, які мешкають у невеликих квартирах.
 
Але туристам байдуже до економічних показників, затягувати паски вони будуть у себе вдома. За традицією, на Новий рік до столиці Франції поспішають закохані, тут відзначають заручини й проводять медовий місяць. Щасливі, як відомо, не лічать ані хвилин, ані грошей, їм аби втекти в своє кохання. Й Париж дає шанс саме для такої втечі.
 
Єлисейські поля – всього-на-всього два кілометри від площі Конкорд до Тріумфальної арки. Півгодини, не кваплячись, та ніхто й не поспішає. Якщо зазвичай тут щодня проходять десь тисяч двісті парижан та гостей міста, то зараз помилуватися-подивуватися святковою ілюмінацією збирається півмільйона.
 
На Єлисейських буяє рожева заметіль: ліхтарики на гірляндах геть чисто всі з рожевими фільтрами, ще й змінюють насиченість кольору, тож і життя навкруги бачимо виключно в рожевому світлі. А тут ще й із невидимих динаміків на все довкілля Едіт Піаф: «Je vois la vie en rose… – Я бачу життя рожевим…» Натовп одразу почав підспівувати, кружляти й цілуватися…
 
Французи ніколи не вважалися моралістами, їх надлегке – ба! навіть легковажне ставлення до кохання в усіх його виявах давно нікого не дивує. Тож потік охочих платної любові в Парижі не обмілів навіть із появою Таїланду.
 
«Будинків розпусти у Франції немає, хоча проституція легалізована, – розповідають наші далекі родичі Жан-П’єр і Люсі. – Щоправда, є деякі особливості. В очікуванні клієнтів дівчата стоять на вулицях 24 години на добу, і в дощ, і в спеку. Чіплятися до перехожих заборонено, сутенерів – катма, теж заборонено».
 
А туристів із пострадянських просторів чекає ще одна несподіванка: паризьким гетерам ­40–50 років. Їх важко назвати дівчатами, це поважні матрони, спокійні й трохи втомлені. Хіба що вони, мабуть, суперпрофі.
 
Запитуємо в Жана-П’єра, чи є молоді красуні. «Звісно, – відповідає, – й з усіх країн. Але не на вулицях, а в елітних клубах». «Вони не зареєстровані повіями, називають себе актрисами, літераторками, моделями тощо, – додає Люсі. – Спілкування з новітніми куртизанками коштує дуже дорого. Всі вони мріють ухопити якогось олігарха, а ще краще – народити від нього дитину. Й деяким це вдається».
 
Троянда під дощем
 
Незчулися, як рожева завірюха змішалася з дощем. Справжнім, мокрим, холодним. І відразу зрозуміли, чого це наш славетний земляк Макс Волошин писав: «У дощ Париж розквітає, наче сіра троянда…» Дощ, мжичка, мряка – справжня карма міста, впродовж усього року тут накрапає, дощить, а то й злива з блискавками й громовицями може налетіти. Паризькі мости, будинки, палаци здебільшого збудовані з місцевого сірого каменю, але волога перетворює його на коштовні перли, що міняться й виграють усіма ніжними барвами пастелі.
 
Від дощу родичі запропонували сховатися в «Срібній ве­­жі» – чи не найстарішому столичному ресторані. З 1582 року його вікна дивляться на Нотр-Дам. А химери й страховиська головного храму Парижа своєю чергою відстежують гурманів. І воно того варте, бо завсідниками «Срібної вежі» були наш Серж Лифар, Шарль де Голль, «Бітлз», Клінтон… Проте більшість парижан навряд чи може собі дозволити тут вечерю: ціни кусючі.
 
На честь 120-річного ювілею Ейфелевої вежі ресторан виставив на аукціон колекцію вин та коньяків зі своїх запасів. Узяти в ньому участь може будь-хто. Ось і ми купили квитки по €10. З молотка підуть 18 тисяч пляшок. Найдорожчий лот – коньяк, вироблений у 1788 році, стартова ціна €10 тис. А ми для себе віднайшли в каталозі бургундське ординарне червоне Божоле 2000 року зі стартовою ціною €10. Та під час торгів, після цифри в €50, занервували, що не вкладемося в бюджет. Врятували родичі – тож купили в складчину. Далі всі разом спостерігали за справжнім ритуалом. Пан Девід Рігвей, який опікується погребами «Срібної вежі», артистично обтер білою серветкою нашу пляшку – таку брудну, всю в пилюці та павутинні, а потім урочисто запакував у фірмову коробку. Разом із серветкою – на знак автентичності нашого вина.
 
Біля Ейфелевої вежі – безнадійна черга. Поки розмірковували, чи встигнемо взяти квитки, аж тут всюдисущі афропарижани, які навперебій пропонують дешевий непотріб: сонцезахисні окуляри, годинники, магніти. І, миттєво озирнувшись, квитки, щоправда, втричі дорожчі. Сторгувалися за два номінали, а ще не втрималися й прикупили цілу в’язку подарункових Ейфелів на сувеніри.
 
Нагорі лячно – вітер роздмухує хмари, вежа розгойдується, серце калатає і здається, що все летить шкереберть: місяць, зорі, думки. Оговталась аж унизу, ще й вистачило сили завітати на каток. Він поруч: лід чудовий, ковзани зручні. Мчиш, а над тобою в усю височінь – Ейфелева вежа. Примарна, срібляста, майже невагома у світлі найсучасніших прожекторів.
 
 
Дві Джоконди
 
Лувр. Давній Єгипет, античні Греція та Рим, мистецтво Сходу, Африки, Азії, Океанії, обох Америк і, звісно, шедеври європейських майстрів. Лувр здається нескінченним – суцільний лабіринт коридорів, залів, галерей. Проте знайти його найвідоміші шедеври: Джоконду, Ніку Самофракійську та Венеру Мілоську дуже просто. Треба разом із квитком узяти безкоштовну карту, з нею й мандрувати.
Того самого дня ми знову побачили знамениту флорентійку. Мона Ліза хизувалася в одній із вітрин галереї Лафайєт – мабуть, найкращого паризького універмагу. До зимових свят галерею прикрасили провідні дизайнери Франції: не лише вітрини й стіни, а й скляне склепіння універмагу перетворилися на мерехтливе сяйво. Відвідувачів – море, проте покупців – жодного. Не те, що французи – скнари, вони просто ощадливі. Ось і чекають післяноворічних знижок, які починаються зазвичай з 11 січня й можуть сягати 70%.
 
Уже сутеніло, коли, смачно й дешево перекусивши в китайській харчевні, ми попрямували на площу Конкорд. Щороку на новорічні свята там установлюють величезне оглядове колесо. В черзі познайомилися з Христиною та Василем Вакулюками – їхнім батькам під час Другої світової вдалося виїхати з Західної України й оселитись у Франції. Подружжя вразило знанням нашої передвиборчої ситуації, тож неквапом обговорили кожного кандидата на президентське крісло. Потім згадали чи не всіх паризьких українців від Анни Ярославни до Симона Петлюри, а далі перейшли на модну цієї зими в Європі тему морозів та снігів.
 
Тут підійшла наша черга на колесо. Як на долоні мости, перекинуті через Сену, хайтекові башти Дефансу, навіть Версаль видно. Та найліпше – Ейфелеву вежу, незмінного вартового великого міста.
 
 
Родом із дитинства
 
Яким чином у консервативних французів прижився суто американський проект Діснейленду, сказати важко. Може, традиційний спротив переважили вигідні інвестиції, а може, відіграло свою роль те, що родина Волта Діснея походить із маленького містечка Ісіньї-сюр-Мер, це на узбережжі Нормандії.
 
Так чи інакше, за 32 кілометри від Парижа на території, котра дорівнює одній п’ятій частині самої столиці, збудували країну дитячих мрій. Найнедолугіший, на думку дорослих, і найулюбленіший дітлахами комплекс атракціонів. Він складається з п’яти республік: Пригод, Фантазій, Відкриттів, Прикордонної й Республіки Головної вулиці.
 
Спроектований чародіями художніх та інженерних наук компанії «Дісней», цей парк розваг буквально нашпигований новітніми технологіями. Там ляльки-роботи в людський зріст розмовляють, співають, витанцьовують, наче живі, а діти залюбки стають піратами Карибського моря. Карколомні американські гірки випробовують на мужність – спробуй-но донизу головою промчати на шаленій швидкості! Спляча красуня чекає на принца-визволителя, герої «Зоряних війн» запрошують у космічну подорож, а машина часу за допомогою кругового екрана в 360 градусів перенесе в минуле чи майбутнє.
 
І найголовніше: діти не спостерігачі, а завзяті учасники всіх веселих пригод. Проте й ми не відставали, і ще невідомо, хто отримав більше задоволення. А насамкінець ще й устигли на парад героїв діснеєвських мультиків. Аладдін і Жасмин, Красуня й Чудовисько, Білосніжка з почтом гномиків. І, не соромлячись, ставали в чергу, аби потиснути руку самому Міккі Маусу…
 
Хіба не в пошуках казки ми пускаємося в мандри? Хоч би й на три дні.
 
 [1713][1714]
 
Варто побачити

 

Нотр-Дам (ХІІ–ХІІІ ст.) – собор Паризької богоматері. Найзнаменитіший храм міста, перлина ранньої готики.
 
Гранд-Опера (1875 р.) – розкіш будівлі, постановок, імен, з-поміж яких наш Серж Лифар та майже наші Марк Шагал, Галина Вишневська, Рудольф Нурієв.
 
Версаль (ХVII–XVIII ст.) – парк і комплекс королівських палаців за 23 км від Парижа. Апогей розкоші та вишуканості абсолютної монархії.
 
Санліс – курортне містечко за 40 км від Парижа. Монастир (ХІ ст.), який заснувала дочка київського князя Ярослава Мудрого королева Франції Анна. Її могила, а також пам’ятник, подарований Україною в 2005 році.
 
Як дістатися

 

Літаком Київ – Париж – Київ (МАУ чи Air France до 5000 грн). У дорозі дві з ­половиною ­години.
 
Автівкою півтори доби за маршрутом Київ – Краків – Прага – Нюрнберг – Люксембург – Париж.