Віяння у виявах

Розмаїття культурних трендів минулого року в усій своїй строкатій красі, мінливості й оманливості
Матеріал друкованого видання
№ 1 (114)
від 16 січня, 2010

Автори: Харчук Роксана, Синицька Олена, Злобіна Тамара, Олександр Євтушенко, Юлія Бентя, Олександра Киричук, Наталія Петринська

 

Теорія твердить: щоб вхопити напрям розвитку певного явища чи процесу, слід почати з пошуків спеціально навченого «трендсеттера». Так називають тих, хто, якщо пояснювати спрощено, схоплює або навіть визначає, якого кольору спідниці носитимуть наступного року і яка форма пляшки шампуню краще продаватиметься. Однак практика доводить: в Україні моніторингом трендів майже ніхто не займається. Тому залишається відфільтрувати крізь призму новаторства загальні культурні процеси, покластися на інтуїцію й уважно стежити за тим, що відбувається на нашому «культурному фронті». А там, перефразовуючи Ремарка, зміни таки є – іноді приємні, а подекуди й не дуже. Й попри те що загальний «вердикт» невтішний – 2009 рік виявився для культурної галузі стагнаційним – і цей стан анабіозу розбавляє хіба що поодиноке мистецьке донкіхотство, певні вектори змін окреслені жирним маркером. Автори Тижня спробували їх виокремити й описати.
 
 
МУЗИКА
2009 рік вирізнився двома провідними тенденціями, які корелюють зі світовими: позитивною і негативною. Почнемо, як в анекдоті, з поганої: фінансова криза зменшила не лише гонорари зірок, а й обсяг фестивалів та кількість релізів. Майже всі масштабні музичні імпрези минулого року пройшли більш ніж скромно і в скорочених варіантах. Не відіграв значної ролі й формат заходів: урізаними була як етнічна «Країна мрій», так і металевий «ПроРок». Більшість анонсованих релізів українських музикантів перенесено на наступний рік або просто відкладено.
 
А тепер про приємне: дистанція між слухачами і виконавцями (а також їхньою музикою) стрімко скорочується завдяки інтернету. Це не лише данина моді, а й певний вихід, адже традиційні медіа не задовольняють потреби артистів у спілкуванні зі своєю аудиторією, тож альтернативою їм стають новітні соціальні мережі.
 
Музиканти & Twitter
 
Новий сервіс для ведення мікроблогів впевнено здобуває шанувальників поміж українських виконавців. Сьогодні за допомогою «Твіттера» можна легко стежити за новинами з життя таких гуртів, як «Океан Ельзи» – @okeanelzy, «Бумбокс» – @Boombox_family, «Мертвий Півень» – @deadroosterband, «ВВ» – @vopli тощо. Надзвичайно популярними також стають і персональні блоги їхніх вокалістів та відомих музикантів: Святослава Вакарчука – @s_vakarchuk, Фоззі – @metamorefozzey, Росави – @chudosiya, сестер Тельнюк – @telnyuk_sisters. Крім того, саме за допомогою цих сервісів зірки залюбки (і без посередників) влаштовують квести для своїх прихильників. Наприклад, гурт «Океан Ельзи» спершу закликав додавати «у друзі» акаунт Слави Вакарчука, а коли кількість його читачів сягне цифри 2010, музиканти зобов’язалися відкрити лінк для завантаження синглу «Я так хочу…» на своєму сайті. А фронтвумен гурту «Крихітка» Каша Сальцова напередодні концерту сховала у центрі Києва три квитки й оголосила підказки для їхнього пошуку саме у «Твіттері».
 
Орієнтація: Захід
 
 
Усе більше українських виконавців з андерграунду віддають перевагу англійській мові для написання текстів, що згодом значно полегшує їхнє просування на Заході. Поміж таких найвідоміші відкриття минулого року: Pur:Pur, Gorchitza Live Project, Gouache, Nimb і Mamanet. Не завжди англійська є свідомим комерційним вибором, як стверджують виконавці, але вже сьогодні (поряд із найуспішнішим англомовним гуртом Esthetic Education) вони цілком можуть позмагатися за західного слухача. Підтвердженням серйозності таких намірів є, наприклад, контракт на видання альбому електронного дуету Gorchitza Live Project із лейблом EMI Music Poland, який охоплює всі країни Східної Європи.
 
Нові альбоми: інтернет-релізи
 
Торік з’явилася абсолютно нова для України практика: музиканти почали викладати альбоми в інтернеті для вільного завантаження. Найбільшим поштовхом до такого кроку стала фінансова криза, і нові нечисленні релізи замість (або паралельно до) видання на фізичних носіях почали з’являтися на офіційних сайтах артистів.
Незабаром після випуску нового CD «Воплі Відоплясова» виклали нову міні-платівку «Ладо» для вільного скачування. Окрім появи диска «Рецепт» у музичних крамницях, гурт «Крихітка» опублікував свіжу добірку на спеціально створеному сайті rezeptalbum.com. На офіційній сторінці гурту «Тартак» також з’явився новий альбом «Опір» для вільного завантаження, який лише планується до повноцінного «фізичного» релізу. Тенденція інтернетизації стосується й презентацій нових відеоробіт, адже традиційні ротації кліпів у теле­ефірах сьогодні значно поступаються місцем перегляду роликів на сайтах гуртів.
 
Сольні проекти
 
До складу більшості відомих гуртів входять талановиті музиканти, які рано чи пізно створюють власні проекти. Торік ця тенденція набула особливих масштабів, і за­пам’я­тається 2009-й передусім як період активного розвитку проекту Святослава Вакарчука («Океан Ельзи») «Вночі». Продовжує записувати свої сольні проекти й очільник «ВВ» Олег Скрипка. Нещодавно він презентував максі-сингл «Серце у мене вразливе...» у стилі ретро. Музикант Дмитро Шуров (Esthetic Education) восени теж почав активно розвивати власний проект під псевдо «Pianoбой», а вже наприкінці року до творчої когорти фронтменів-сольників приєднався тартаківець Сашко Положинський із проектом «СП» і першим синглом «Виберіть мене». У межах другого Moloko Music Fest своїми сайд-проектами відзначилися Ольга Пулатова з гурту Flëur і Юрій Хусточка (Esthetic Education).
 
Етнозабарвлення в силі
 
Найбільше на формування звучання, змісту та естетики української сцени і далі впливає чинник популярності етнороку й етноджазу. Рівень інтеграції музикантів саме до цієї площини зростає не надто швидко, але стабільно. Значну роль у цих процесах відіграють численні в хорошому сенсі пропагандистські артівські імпрези того самого Олега Скрипки та його «Ле Гранд оркестри», неабияка медіа-активність лідерів «Божичів» Іллі Фетисова та Сусанни Карпенко, незвичні ноу-хау лідерів гурту «Полікарп» Валерія Гладунця і скрипаля-віртуоза Сергія Охрімчука та небачена раніше міжнародна заангажованість «Гайдамаків». Восени 2009-го на фестивалі в Торонто компанія Олександра Ярмоли зібрала 400 тис. осіб, до того ж не лише українців, перед тим вони успішно презентували нашу країну на найбільшій європейській імпрезі – рок-фестивалі «Сігет» у Будапешті. А виданий влітку спільний із польськими рок-класиками «VOO-VOO» альбом сьогодні є рекордсменом продажу в Польщі.
 
Поле експериментів
 
Всупереч негараздам, що посилюються фактично відсутністю в країні власне українського шоу-бізнесу як розвиненої структури, чимало команд регулярно вносять нові дискурси в естетику звуку, зокрема «Атмасфера», що поєднує рідну автентику з індуїстською філософією звуку, або «Воанергес», які далі вивчають музику княжої доби, що ніби оживає в їхніх опусах. Фокусуючи увагу на новинках 2009-го, не можна не радіти появі у нас справді міжнародного ворлд-м’юзік-проекту Shopping hour, який створили Тетяна Шамшетдінова з гурту «Аби Мс» і сербський музикант Свєтіслав Грбіч. Цей перелік, безумовно, можна продовжувати, але важливіше відчути, що в 2009-му суттєво змінилися пріоритети наших музикантів на користь розуміння оригінальності та ексклюзиву власної творчості, а гонитву за примарними найвищими сходинками хіт-парадів та медіа-рейтингами слід залишити на сумлінні «поющіх трусов».
 
ЛІТЕРАТУРА
Попри всі запевнення, що все в нас розвивається у потрібному руслі, 2009 рік в українському письменстві виявився стагнаційним. Передусім ідеться навіть не про традиційно малі наклади, незначну кількість книжкових новинок, брак нових імен (цього року не було жодного гучного дебюту) і навіть не про очевидне домінування малих форм над великими й поезії над прозою, а про хронічну нестачу нових ідей, свіжого стилю і якісного письма. Загалом, якщо порівняти теперішню нашу літературу зі світовими трендами, як формального, так і змістовного характеру (мегаселер або «книги з продовженням» замість книги-блокбастера; відкриття нового регіоналізму; наповненість ринку як елітарним high fiction, так і non-fiction; відхід від традиційних форм), то ситуація виглядає приблизно так: якщо ті чи інші літературні ніші представлені, то вряди-годи одним чи кількома іменами.
 
 
Поезія – антикварне мистецтво
 
 
Нова книжка Сергія Жадана «Ефіопія» не стала відкриттям. Увесь сенс експерименту полягав у тому, щоб допитливий (переважно молодий) читач зумів розпізнати в національному прапорі далекої Ефіопії близькі його душі растаманські барви. Невдалим виявився і багатообіцяльний книжковий старт Андрія Любки (книжка «Тероризм»). 2009 року вийшли нові збірки Вік­тора Неборака і Тараса Федюка, а також поета молодшої генерації Олега Коцарева. Проте справжньою подією у поезії-2009 стала книжка вже покійного Миколи Холодного «Повернення». Прикметно, що наприкінці 2000-х віджила характерна ознака ранніх 1990-х – знову з’явилися антології: «Українські літературні школи та групи 60–90-х років ХХ століття» і збірка молодої поезії «Літпошта». Остання увійде в історію літератури як приклад містифікації через уже звичну українську неакуратність: поезії одного поета тут надрукували під іменем іншого і навпаки.
 
Мовчання прозаїків
 
Для української прозової альтернативи 2009 рік невдалий. З-поміж її учасників не мовчав лише Артем Чех, видавши книжку «Doc 1». Критики так і не дійшли згоди, до якого жанру її зарахувати: кіберпанку чи кібертрешу, проте погодилися, що в ній чимало фрагментів, які читаються довго й нецікаво. Минулий рік особливий для Тані Малярчук. Її книжка «Звірослов» засвідчила, що письменниця не втратила здатності вигадувати історії на підставі зовсім незначних фактів і що інші люди цікавлять її більше, ніж власне «я». Цього ж року з’явилося зібрання творів письменниці під назвою «Божественна комедія». Якщо видавництво «Фоліо» й далі практикуватиме назви-римейки, то, здається, остаточно заплутає нещасних читачів, коли, прагнучи купити, наприклад, «Камасутру» з картинками, вони отримують «Камасутру» без ілюстрацій авторства Юрка Покальчука.
 
Метри на канікулах
 
«Висока полиця» минулого року переважно складається з перевидань: Юрій Андрухович «Моя остання територія», Кость Москалець «Досвід коронації», Юрко Іздрик «Острів КРК. Воццек. Подвійний Леон». Щоправда, наприкінці 2009-го з’явилася довгоочікувана сімейна хроніка Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», проте через обмежений наклад ця книжка не потрапила до рук пересічного читача, тому більше належить 2010-му, а не року, що минув. Чи не найпомітнішим літературним явищем 2009‑го стала збірка оповідань Юрія Іздрика із заклично-констатуючою англомовною назвою Таке (в перекладі – візь­ми), за яку автор й отримав від вдячних британців нагороду BBC. Торік так і не побачив світ щоденник Ліни Костенко, анонсований видавництвом Івана Малковича.
 
Попит на масовку
 
Вітчизняні письменники і далі намагаються забезпечити україномовного читача цікавою розважальною книжкою. Поряд із «детективом для блондинок» Олеся Ільченка «Чорне озеро кохання» вийшли збірки опублікованих раніше у журналі «Наталі» оповідань Ірен Роздобудько «Гра в пацьорки», які критика порівняла з «Грою в бісер» Германа Гессе, й неоднозначно сприйнята літературознавцями книжка із соціальним тлом «Рай. Центр» Люко Дашвар. У 2009-му з’явилися містичний київський роман Володимира Даниленка «Кохання в стилі бароко», белетризована біографія будівничого Городецького «Місто з химерами» з-під пера Олеся Ільченка і нарешті чи не найголосніший серед цьогорічного масиву масової літератури історичний роман-бойовик Василя Шкляра «Чорний Ворон», який автор опублікував у двох видавництвах (інша назва – «Залишенець»).
 
Жінки попереду
 
Минулого року, як і в попередні, жінки писали чи не активніше за чоловіків. Щоправда, жіноча проза 2009-го відзначається меншим радикалізмом. Саме про це свідчить останній роман Людмили Таран «Дзеркало єдинорога», героїня якого, частково ототожнюючи себе з Ольгою Кобилянською, на відміну від неї, таки знаходить можливість поєднати родинне життя з творчістю. Самотність стає основною темою дебютної збірки оповідань Людмили Тарнашинської «Парасоля на кожен дощ», а недитяча казочка «Ковчег для метеликів» Галини Тарасюк дивує своєю людяністю серед цивілізаційного колапсу. Євгенія Кононенко у книзі малої прози «Книгарня «Шок», як завжди, захоплює нас відвертістю, дотепністю і нищівною правдою, а Галина Пагутяк і далі пише готичну прозу. 
 
КІНО
Головний тренд минулого року в українському кіно – відсутність трендів. Адже відшукати у кількох поодиноких стрічках вітчизняного виробництва нові віяння зможуть лише мазохісти або затяті оптимісти. У 2009-му не відбулося жодної гучної прем’єри, якщо не вважати такою соціальну драму «Мелодія для шарманки» Кіри Муратової, яка пройшла у нас без особливого ажіотажу. Ще однією кіноподією щоправда столичного масштабу став фільм «Відторгнення» Владіміра Лєрта, який презентували на київському кінофестивалі «Молодість». Наразі традиційним форматом українського кіно залишається короткий метр, а чи не єдиним способом виживання – копродукція з іншими країнами. Профінансовані Мінкультом фільми, на жаль, залишаються досить маргінальним явищем, не здатним потрапити на екрани кінотеатрів. Відтак пересічному глядачеві доводиться тішиться здебільшого голлівудською продукцією, що пропонує нові сюжети і нові технічні можливості.
 
Низький бюджет – високі прибутки
 
Прорив низькобюджетної стрічки «Паранормальна активність», що був знятий за $15 тис., а в прокаті зібрав понад $100 млн, змусив багатьох вкотре задуматися над тим, чи справді для виробництва успішного фільму потрібні великі кошти. Захоплені цим обнадійливим успіхом, західні кінооглядачі з ентузіазмом проголосили народження тренду – повернення до досвіду сімдесятих і виробництва дешевих фільмів. Як аргумент, здатний підтвердити наявність такої тенденції, наводиться також касовий успіх (понад $200 млн) фільму «Дев’ятий округ», знятого за $30 млн, і нашумілого «Бруно» з бюджетом $42 млн, який зібрав утричі більше.
 
Ідеї трансгуманізму
 
Після шести років відсутності на екранах Термінатор повернувся до глядачів принципово іншим – тепер це не просто досконалий андроїд, а істота, чий статус визначити значно складніше: робот, переконаний у тому, що він людина, чи людина з можливостями робота. Послання фільму полягає в тому, що металеві нутрощі жодним чином не позбавляють людських якостей, а, навпаки, створюють додаткові переваги. У термінології прибічників трансгуманізму (руху, що проповідує необхідність вдосконалення людини засобами науки та технологій) така «істота» належить до категорії «постлюдини». Протягом 2009 року «постлюди» дедалі частіше з’являлися на екранах як позитивні герої. Зокрема, у фільмах «Монстри проти чужих», «Трансформери», «Дев’ятий округ», «Люди Ікс: Початок. Росомаха» тощо.
 
Космос – запасний майданчик
 
По-новому актуально зазвучала в кіно останнім часом тема космосу – в унісон повідомленням Euronews про успіхи програми дослідження Марсу та передачам каналу Discovery про розвиток космічних технологій. Від найкасовішого та найдорожчого фільму 2009 року «Аватар» та повернення до глядачів після семирічної перерви героїв культової космічно-колонізаційної саги «Зоряний шлях» до низки малобюджетних і незалежних фільмів на космічну тематику, таких як «Місяць 2112», «Пандорум» чи «Дев’ятий округ». На тлі все більш знервованих екологічних прогнозів щодо вичерпності земних ресурсів та можливості масштабних природних катаклізмів центральним мотивом більшості таких фільмів є трактування космосу передусім як засобу для подальшого виживання чи принаймні збагачення людства.
 
В іншому вимірі
 
3D – не зовсім новий, але все ж найвиразніший виробничий тренд кіноіндустрії 2009-го. Мультфільми у тривимірному форматі заполонили кінотеатри ще на початку року, а успіх «Аватара» Джеймса Камерона, безперечно, вивів на якісно новий рівень не тільки саму технологію, а й її популярність. Кількість 3D-кінотреатрів блискавично зростає по всьому світу, у виробничих студійних планах все більше фільмів, розрахованих на такі кінотеатри, але, що найцікавіше, Голлівуд заявляє про наміри перевипустити у цьому популярному форматі навіть старі фільми, що викликало як захват, так і обурення в чималої кількості кіноманів.
 
Катастрофа як «новий шанс»
 
Спровоковані давніми майя дискусії щодо можливого кінця світу в 2012 році дали непоганий стартовий капітал для голлівудських фільмів-катастроф. Вочевидь, у зв’язку зі жвавим публічним інтересом до цієї теми різноманітні варіанти глобальних катастроф з’являлися в фільмах 2009-го з нав’язливою повторюваністю. Окрім «2012» Роланда Емеріха, знищення планети Земля ми спостерігали також у фільмі «Знамення», дія стрічки «Пандорум» відбувається вже після кінця світу, постапокаліпличну дійсність зображено в спільному проекті Тімура Бєкмамбєтова та Тіма Бартона «9», глобальна катастрофа є кульмінацією фільму «Хранителі», в певному сенсі катастрофічним можна вважати знищення всіх сурогатів у однойменному фільмі з Брюсом Віллісом. Проте минулорічні голлівудські фільми демонструють не так страх перед апокаліптичними подіями, як радше надію на такий розвиток подій, очікування катастрофи як нового шансу «почати все спочатку» за ініціативи обраних.
   
ТЕАТР
Основний тренд в українському театральному світі – виживають тільки великі. Для початку – лише жорстока столична статистика. Театр імені Франка торік видав на-гора сім свіжих вистав, стільки само й Театр на Подолі. Російська драма імені Лесі Українки та театр «Сузір’я» – шість. Ці театри – абсолютні рекордсмени за кількістю торішніх прем’єр і зразкові приклади виживання в умовах кризи. Натомість маємо «Вільну сцену» Дмитра Богомазова без нових рядків у репертуарній афіші, жодного поповнення в театрі «Актор», Театрі пластичної драми на Печерську, театрі «Золоті ворота», театральній компанії «Бенюк & Хостікоєв», завжди комерційно успішному театрі «Колесо» на Андріївському узвозі, Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Загалом сильні страждають не менше за слабких, але великим і державним у кризу живеться все ж таки трохи легше.
 
З новим театром!
 
Найбільша несподіванка минулого театрального року – відкриття Центру мистецтв «Новий український театр». Засновник і художній керівник – режисер Віталій Кіно, актори – випускники його курсу в Київському театральному коледжі. Власне, тут два театри в одному. Перший – «Божа корівка», в репертуарі якого зараз три дитячі вистави («Івасик-Телесик», «Як Левенятко і Черепаха пісню співали», «Зимова казка») та святковий новорічний ранок. Другий – театр із цілком дорослими, серйозними перспективами, у якому з моменту відкриття (перша вистава відбулася 19 грудня 2009-го) йдуть «Безталання» за майже однойменною п’єсою Карпенка-Карого, трагедійна компіляція «Шекспіріада» та «Беззахисні створіння» за оповіданнями Чехова. Три «уроки трагедій» (так позначено жанр «Шекспіріади») і три кити сучасного театрального репертуару: своя, західноєвропейська та російська класика.
 
Змагання переможених
 
Маємо констатувати: минуле десятиліття не зробило український театр добре конвертованим, залученим до світового мистецького процесу. Ближчими стають зарубіжні фестивалі, багато що можна побачити не лише наживо, а й на відео, цілком досяжними є сучасні драматичні тексти, викладені в інтернеті... Проте столичні театри воліють змагатися поміж собою, а не кидати виклик сильнішим за себе і таким чином самим ставати сильнішими. Внаслідок короткозорості керівників театрів, не здатних побачити щось далі за сцену сусіда, тексти і вистави ходять парами, дублюються, клонуються, наслідуються. «Сексуальні неврози наших батьків» Лукаса Берфуса один за одним ставлять «Дах» і Російська драма. «Одруження» Гоголя можна побачити на франківській сцені у версії корифеїв та в Молодіжному театрі відкритих поглядів, що грає у Театральному центрі Києво-Могилянської академії. «Безталанна» Карпенко-Карого – у Театрі юного глядача, «Безталання» – у Новому українському театрі. «Вісім кроків танго» у Новому драматичному театрі на Печерську і «Танго життя» у Київській опереті народжувалися як імпровізації, перша – напрочуд вдала, друга – мабуть, найгірша вистава цього театру, що не завадило йому отримати наприкінці минулого року національний статус.
 
Бізнес-п’єса
 
Король Фрідріх ІІ складав оперні арії, лишив по собі кілька симфоній та інструментальних концертів. Гітлер малював і навіть колись давно подарував нашому Миколі Глущенкові альбом власних акварелей. Кілька французьких Людовиків залюбки брали участь у балетних виставах. Що для звичайних людей – професія, для політиків – слабкість. Допоки наш нинішній президент збирає місцевий антикваріат, українські бізнесмени та політики взялися за перо і вирішили спробувати себе в драматургії. Розпочалося це не вчора, але тенденцією стало саме торік, коли вслід за одеським бізнесменом Олександром Марданем на велику драматичну сцену вийшов киянин Олександр Прогнімак. У середині року він відкрив на Подолі великий трансмистецький комплекс Alex Art House. Наприкінці жовтня тут запрацювала нова театральна сцена, на якій вперше зіграли «Хто вбив молодого В.?» за культовою східнонімецькою п’єсою ­Ульріха Пленцдорфа, а днями Театр на Подолі поставив трагіфарс Прогнімака «Ігри олігархів». П’єси як такої там немає, а вистава вийшла дуже сильна – диво, яке під силу лише дуже
хорошому театру.
 
Актори біля керма
 
Столичні лицедії добре завчили: поганий той актор, який не хоче бути режисером. І мудрим режисерам це подобається! Так відбулося відкриття Києвом блискучого британського драматурга Мартіна МакДонаха: актори Центру сучасного мистецтва «Дах» власними силами поставили «Людину-подушку», а керівник театру Влад Троїцький лише додав до неї кілька незайвих штрихів. Вийшло сильно, з ухилом до буквального натуралізму і про сенс мистецтва. Те саме в Театрі драми і комедії на Лівому березі. Актори Олександр Кобзар і Андрій Самінін зробили інсценізацію першої частини роману Войновича про солдата Чонкіна, поставили його як калейдоскоп із невеличких сценок дивовижної дотепності, а Едуард Митницький лише дещо впорядкував талановитий капусник і запропонував акторам шукати матеріал для наступної вистави. Від «Вільної сцени» Дмитра Богомазова також можна було очікувати сплеску акторської фантазії, якби не листопадовий карантин. Четверо акторів театру планували випустити чотири самостійні моновистави за класичними текстами Олександра Гріна та Антуана де Сент-Екзюпері.
  
МИСТЕЦТВО
Український арт прагне глобалізації і визнання. Актуальним трендом зараз є критика – навіть у комерійних виставках мають бути кілька слів про соціальні теми та політичну ангажованість. Українські галереї таким особливо не «заморочуються», тому молоді художники, які, хочеться вірити, вдаються до критичного мистецтва цілком щиро (ситуація спонукає), вписуються у світовий контекст набагато краще. Їх кураторські потуги (наприклад, «Нова історія» у Харківському музеї, організована групою SOSka) компенсують відсутність інституційної бази, а ретроспективні проекти про мистецтво 1980-1990–х («Нова хвиля» у київському Нацмузеї) формують підгрунтя для історизації та остаточного прийняття сучасного мистецтва як нормальної та властивої українській культурі (а не нав’язаної якимись контемпорарістами) практики.
 
Гламурний ПАЦ
 
 
Віктор Пінчук, наче криголам, торує нетоптану стежину комерційного арту, пафосу і статусу. Справа не лише в гучних подіях – особистий приклад мецената, що не дуже розбирається у мистецтві, але свято вірить у його іміджеві бонуси, впливає на українських багатіїв, які потроху видозмінюють свої колекційні інтереси. Затребуваним стають роботи видовищні, естетичні й не без змісту, але «попрощє», як-от у Хьорста: заформалінене теля із золотими ратицями називається як?… Правильно, «Фальшивий ідол», а як же інакше? Ілля Чічкан оперативно реагує на тренд і виставляє у приватній галереї опудала курей, які наче висиджують «яйця» воскових ламп. Плюси такої активності – залучення українського мистецтва і виставкових площ у глобальний арт-світ, зацікавленість публіки і непоганий продаж вітчизняних митців на престижних аукціонах. Мінус – у «ПінчукАртЦентрі» все що завгодно стає світською розвагою, навіть протест і принцип кураторства. Однак незадоволення, викликане результатами премії для молодих художників, демонструє існування критичної дистанції між центром і зацікавленою спільнотою.
 
Ліва риторика
 
Альтернативу формують некомерційні організації («Фундація ЦСМ», Польський інститут, фонд «Ейдос», Центр візуальної культури НаУКМА тощо) та молоді художники. Найпомітніші проекти – «Погляди» і «Революційні моменти». Перший організувала група «Худрада», до складу якої входять митці, перекладачі, активісти, дослідники. Виставка демонструвала політично ангажоване мистецтво, що звертається до соціально значущих проблем, нехтуючи (не завжди виправдано) самодостатнім естетизмом художнього твору. «Революційні моменти», ініційовані Єжи Онухом, окреслили ще ширше коло питань, залучивши до розмови представників різних галузей (художньої, письменницької, наукової та політичної), які обговорювали проблеми низового активізму та системних змін, перспективи лівого руху, протистояння інтелігенції репресивним і консервативним тенденціям, громадянську складову поезії та політичні художні жести. Для місцевого мистецтва, традиційно орієнтованого на об’єкт-фетиш, зсув у бік слова та діла є більш ніж знаковим, а ліва риторика на тлі світової кризи й дедалі більшого соціального напруження цілком доречною.
 
Багатовекторність
 
Як у політиці, так і в мистецтві спільнота без чітких принципів та правил намагається догодити всім і використати всі можливості. Навіть у межах одного напряму сусідять проекти-дослідження та епатажні «штуки», хтось знає англійську і їздить по європейських резиденціях, а хтось кар’єрний вектор спрямовує на Москву. Митці можуть бути критичними та безкомпромісними як група, але загравати з ринком в індивідуальній творчості. До цього слід додати цілий пласт національного академізму та модерністичних пошуків, уособлений Спілкою художників і академіями, традицію називати сучасним мистецтвом усе підряд, любов українців до кітчу та відсутність компетентного інституту арт-критики (що міг би розставляти акценти та визначати орієнтири). Тому й не дивно, що за $100 тис. продають і актуальний живопис Олександра Ройтбурда, і блаженних янголів Євгенії Гапчинської.
 
Гоголь шо?
 
Більшість фестів «на природі» включали ленд-арт і художні майстер-класи, а столичні прагнули вразити різноплановістю – ГогольFest демонстрував актуальні проекти на тлі концертів і театральних вистав, I LOVE KIEV поміж квітів, боді-арту і фотографій Леоніда Черновецького. Недокреатив пострадянських «затєйніків» годиться хіба що для неосвічених і невимогливих мас – реклама Тижня актуального мистецтва у Львові так прямо і радить публіці «вживати мистецтво без консервантів», інакше кажучи, розважатися переглядом «приколів», для критичного сприйняття яких бракує знань і досвіду. Контемпорарі-артом за такого підходу може стати все що завгодно, а справжнє мистецтво легко перетворюється на предмет продажу – організатори конкурсу «Приймаченко і Я» запропонували використати мотиви художниці під час створення ширвжитку на кшталт кухлів і футболок, начебто популяризуючи народну героїню, а насправді ставлячи її філософські образи в один ряд із Бетменом і матрьошками.
 
Суспільство агов!
 
Поки що схоже на те, що мистецтво потрібне лише митцям. Принаймні натовпи поціновувачів не вийшли під Верховну Раду протестувати проти скандальної Нац­комісії з моралі (імітацію статевого акту Олександра Володарського під стінами ВР складно назвати притомним мистецьким спротивом). Художники реагують на утиски здебільшого виставками («УПорно» в «Ательє Карась») і організовують обговорення, отримуючи у відповідь спалені галереї (підпал «Я Галереї» Павла Гудімова нібито через дискусію, присвячену квір-антології «120 днів Содому»). Суспільство, вколисане звичкою міряти все ринковими категоріями, схвально мовчить і не поспішає ані створювати альтернативні некомерційні інституції, ані боротися за свободу слова. Але якщо вважати мистецтво товаром, то де гарантія, що спритні ділки не змусять вічно споживати дешевий непотріб?
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.