▪   Олександр Бойченко

Далеке й близьке

Сучасна українська література в польських перекладах
Матеріал друкованого видання
№ 37 (98)
від 11 вересня, 2009

Хто від часу визнання української незалежності залишається найуважнішою до нас країною світу? Відомо: Поль­­ща. Скласти їй конкуренцію може хіба що Росія, але позаяк Росія – це синонім Газ­­прому, а Газ­­пром – це синонім ФСБ, то хотілося б дочекатися тієї світлої днини, коли ми нарешті станемо для РФ зовсім нецікавими – навіть якщо після цьо­­­го у Федерації не вийде друком жодного рядка в перекладі з української. Ну це так, мрії. 

Натомість – реальність. Було б наївно думати, ніби 1991-го всі поляки запалали любов’ю до українців. Як зізнався один знаний у нас польський автор, його мати й сьогодні повторює: «Львів? Нема такого міс­­­та». Але, на щастя, в політичних, інтелектуальних і мистецьких колах незалежної Польщі переміг курс Єжи Ґедройца на розвиток добрих стосунків із Україною. А це попервах було річчю нелегкою, а надто – в книговидавництві. Бо за доби СРСР поляки цілком справедливо склали собі враження про українську літературу як про винятковий заповідник соцреалізму з усією його розу­­мово-естетичною вбогістю.
 
Українське, яскраве, інакше
 
Протягом 1990-х років репутацію вдалося змінити. З одного боку, з’явилися (або вийшли з підпілля) зовсім інакші українські твори, з іншого ж, як зауважує 1-й радник посольства РП в Україні Оля Гнатюк, «підросли гарні молоді перекладачі (йде­ть­­­­ся про Катажину Котинську, Ренату Руснак, Міхала Петрика та ін. – Авт.), сфор­­мував­­ся інтерес до сучасної української культури загалом. Вона показала своє модерне обличчя, достатньо відмінне, щоб зацікавити, та водночас достатньо впізнаване, щоб бути зрозумілим». Сама пані Оля, до речі, відіграла тоді не останню роль у процесі «відкривання України» польському читачеві, упорядкувавши кілька важливих антологій (зокрема, «Рибо-вино-кур») і переклавши десятки важливих текстів (поміж яких, «Рекреації» Юрія Андруховича).
 
Пік популярності вітчизняної літератури в Польщі припав, ясна річ, на 2005 рік, коли такі різні часописи, як Twórczość, Lampa чи Ha!art, присвячували нам цілі номери з жовто-бла­­китними або помаранчевими обкладинками, а видавці метушливо шукали, кого б то ще з українців перекласти, поки мода не минула. Того ж року відбувся організований краківським Інститутом книжки та кількома видавництвами фестиваль Teraz Ukraina, який охопив шість найбільших міст Польщі. Його учасниками стали Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук, Тарас Прохасько, Назар Гончар, Наталка Сняданко, Сергій Жадан, Андрій Бондар, Галина Крук, Остап Сливинський, Люб­­ко Дереш і російськомовний Андрій Курков.
До названих авторів ще треба додати Олександра Ірванця, чий роман «Рівне/Ровно» позаторік увійшов до фіналу премії Angelus (роком раніше цю премію здобув Андрухович із «Дванадцятьма обручами»), Софію Андрухович із «Жінками їхніх чоловіків» та «Сьомгою», Ірену Карпу з «Фройд би плакав» і Юрія Винничука з близькими полякам «Кнайпами Льво­­ва». Ось цими, приблизно, іменами сучасна українська лі­­­те­­ратура і представлена на польському книжковому ринку.
 
Абсолютним чемпіоном По­­ль­­­­­­щі з друкування української літератури (точніше, прози та есеїстики) є видавництво Анджея Стасюка і Моніки Шнайдерман Czarne. Тут вийшли сім книжок Андруховича, в середньому по 4-5 тис. примірників кожна (але «Московіада» та спільна зі Стасюком «Моя Європа» ще й перевидавалися, а «Дванадцять обручів» додруковувалися, тож наклади доросли до 7-8 тис.). Понад п’ятитисячним накладом розійшлася «Колекція пристрас­­тей» Сняданко і сумарно десятитисячним – Жаданові Anar­­chy in the UKR, «Біг Мак», «Депеш Мод» та «Гімн демократичної молоді». Czarne ж видало згадані книги Софії Андрухович та Ірени Карпи, а також три книжки Тараса Прохаська: «Інші дні Анни», «НепрОсті» і «З цього можна зробити кілька оповідань».
 
На запитання, чому саме ці автори, головний редактор видавництва Моніка Шнайдерман відповідає: «Бо це чудова література, ми тепер у Польщі такої прози не маємо. Нам загалом цікаво друкувати книжки, з яких можна довідатися про життя в інших країнах. Усі видані нами українські письменники неподібні між собою, але всі вони допомагають нам зрозуміти Україну і, до того ж, роблять це дуже цікаво з літературного погляду».
 
Ліричний відступ
 
Щоб бути стійкою, брехня мусить містити в собі частку правди. У певних «вузьких колах обмежених людей» панує стійке переконання, ніби поляки (принаймні Czarne) друкують тих українців, яких їм підкаже Юрій Андрухович. Частка прав­­­ди в цьому випадку полягає в тому, що Андрухович у Польщі – найвідоміший наш письменник, чиєю думкою раз по раз цікавляться газети й журнали, телебачення та радіо. Цікавиться, звісно, і Czarne. Та що там Czarne: он і редактор німе­­цького гіганта Suhr­kamp Катаріна Раабе у розмові з Євгенією Білорусець згадує, що першим з-поміж українців вони видали Андруховича, а потім – завдяки його рекомендаці­­ям – Жадана і Дереша (після цієї розмови Suhrkamp надрукував ще й Прохаська).
Одне слово, Андрухович справ­­­ді рекомендує – і полякам, і німцям (а може, з огляду на мапу поширення його книжок, і ще десяткові країн), допомагаючи в такий спосіб колегам по перу. Але дружня рекомендація і вихід книги – це різні речі навіть для польських видавництв, не кажучи про західніші.
 
Показовий приклад: два роки тому загинув молодий польський письменник Мірек Нагач. Він був «літературним сином» Анджея Стасюка, і перші три його книжки видало саме Czarne. Однак четверту – роман «Незвичайні пригоди Роберта Робура» – видавництво відхилило. Невдовзі Нагача не стало. Моніка з Анджеєм дуже любили Мірека, вони дотепер опікуються його матір’ю, але публікувати «Роберта Робура…» все одно категорично відмовилися, бо вважають, що цей роман не відповідає принципам їхнього видавництва. Здається, достатній доказ того, що зі згаданими українськими авторами Czarne працює не лише завдяки протекції.
 
люблять – не люблять
 
Де є чемпіон, там мусять бути й інші учасники перегонів. Зокрема Prószyński i S-ka, в якому вийшли друком Дереш із Ірванцем, або W.A.B., яке познайомило поляків із «Польовими дослідженнями з українського сексу» та збіркою оповідань «Сестро, сестро» Окса­­ни Забужко. За словами керівника відділу авторських прав W.A.B. Бланки Восков’як, «ідея видати Забужко була дуже вдалою, що підтверджують відгуки як критиків, так і читачів. Крім того, «Польові дослідження…» ми вже й перевидали, а це в нас трапляється нечасто».
Тим часом видавництво Nem­­rod активно взялося за літературу есеїстичного характеру, як-от «Сни про Європу» (шестеро наших від A до Z), «Львів. Три есе» (Сняданко, Іздрик і Юрко Прохасько), «Україна» (фотоальбом із текстами Жадана й Тараса Прохаська) і Тарасове ж «Спалене літо».
 
Має поміж поляків своїх симпатиків і українська поезія. По-перше, це перекладач (тобто спочатку відомий поет) Богдан Заду­­ра. За останні кілька років у його перекладах з’явились окремими книгами «Пісні для мертвого пів­­ня» Юрія Андруховича, Jogging Андрія Бондаря, «Історія культури початку століття» Сергія Жадана, «Рухомий вогонь» Остапа Сливинського, «34 вірші про Нью-Йорк і не тільки» Василя Махна й антологія «Вірші завжди вільні» (20 поетів, так би мовити, від Дмитра Павличка до наших днів). По-друге, це видавництво Biuro Li­­terackie, яке власне й оприлюднило ці книжки (крім Бондаревої), а також збірку Андруховича «Екзотичні птахи і рослини» у перекладі Яцека Подсядла.
 
Тепер – запитання: чи відображення української літератури у польському (ширше – європейському) дзеркалі є об’єк­­тивним? Ні, не є. Бо воно взагалі об’єк­­тивним не буває. Українських пись­­­менників, яких «пересічно освічений» європеєць не читає, можна більш-менш розбити на три групи. Перша група – це, як не сумно, наша класика. Та ж Катаріна Раабе із Suhrkamp відверто каже, що Жадан і Дереш мають свою аудиторію, «Культ» узагалі став у Німеччині бестселером, але «поки що не близькі Шевченко та Франко, хоча вони й перекладені». Зрозуміло, пані Раабе не стверджує, ніби Жадан із Дерешем видатніші за Кобзаря з Каменярем. Просто бувають письменники близькі, а бувають не близькі. Зрештою, націєтворча (і націоналістична) література, як правило, є літературою внутрішнього користування і рідко стає близькою представникам інших націй: не подають вони руку козакові, їм своїх «козаків» вистачає.
 
Друга група – це наші проституйовані «народники», які намагаються пафосом і «кров’ю серця» компенсувати безнадійну стилістику, від чого та стає ще безнадійнішою. Особливо ефектно звучать їхні погрози, мовляв, от перекладуть нас – тоді побачите. Вже бачу: одну з найкращих (серйозно) книжок цього дискурсу – «Націю» Марії Матіос – поляки три роки тому переклали. І що? Де реакція? За бажання тут можна запідозрити всесвітню анти­­українську змову. А можна тверезо запитати себе: «Чи багато українських селян читали, припустімо, Дороту Масловську?» Мабуть, ні, бо навіщо їм таке? Але якщо, умовно кажучи, жителів села Матіос не цікавить проза Масловської, то чому жителів міста Масловської має цікавити проза про село Матіос?
 
Нарешті третя група – це висока українська поезія від раннього Павла Тичини до, скажімо, Ігоря Римарука та проза на зразок Миколи Хвильового чи Майка Йогансена. Грошей на такій літературі закордонні видавництва не зароблять, але її присутність у світі суттєво покращила б наш культурний імідж. І ось аж тут настає черга держави. Причому, головне – щоб вона нічого не вигадувала, а просто перейняла досвід, наприклад, краківського Інституту книжки, який за кілька років встиг фінансово підтримати видання 800 польських книг у майже 50 країнах. А поки в нас такого інституту немає, краще не мучити себе запитаннями: «Чому ми їхнього Герберта знаємо, а вони нашого Стуса – ні?»

[1509]

 
Українці - польською

 

Oksana Zabużko. Siostro, siostro. – W.A.B., 2007.
 
Переклад – Катажина Котинська і Давід Монько
 
Oksana Zabużko. Badania terenowe nad ukraińskim seksem. – W.A.B., 2008 (wydanie II).
 
Переклад – Катажина Котинська
 
Кількість проданих примірників видавництво оприлюднювати відмовляється, але ідею видати тексти Оксани Забужко вважає напрочуд успішною. Між іншим, і «Польові дослідження з українського сексу», і «Сестро, сестро» вийшли у промовистій серії «З мітлою».
 
 
Serhij Żadan. Hymn demokratycznej młodzieży. – Czarne, 2008.
 
Переклад – Міхал Петрик
 
Сергій Жадан у будь-якій країні знайде свою аудиторію. «Гімн демократичної молоді» – вже четверта його книга прози, яку видало Czarne у перекладі незмінного Міхала Петрика.
 
 
Jurij Andruchowycz. Tajemnica. – Czarne, 2008.
 
Переклад – Міхал Петрик
 
Абсолютним лідером з-поміж виданих у Польщі українських письменників залишається Юрій Андрухович. І це не становить жодної таємниці.
 
 
Sofija Andruchowycz. Siomga. – Czarne, 2009.
 
Переклад – Міхал Петрик
 
Щойно видана «Сьомга» Софії Андрухович уже зібрала понад десяток – переважно вельми прихильних – рецензій у провідних виданнях Польщі включно з «Газетою Виборчою».
 
 
Taras Prochaśko. Z tego można zrobić kilka opowieści. – Czarne, 2007.

Переклад – Рената Руснак
 
Було б дивно, якби видавництво, назване на честь села в Карпатах, не надрукувало жодної книжки Тараса Прохаська. Як і дві попередні («Інші дні Анни» та «НепрОсті»), «З цього можна зробити кілька оповідань» переклала Рената Руснак.
 
 
 
Wiersze zawsze są wolne: Przekłady z poezji ukraińskiej. – Biuro Literackie, 2007 (wydanie II).
 
Переклад – Богдан Задура
 
До антології української поезії в перекладах Богдана Задури увійшли вірші двадцяти поетів – від Дмитра Павличка й Емми Андієвської, через «бубабістів» і «лугосадівців», до Андрія Бондаря та Остапа Сливинського.
 
 

 

 
Twórczość. – №12, 2005
 
Присвячений Україні грудневий номер за 2005 рік найстарішого в Польщі «товстого» літературного журналу Twórczość містив тексти улюбленців польської аудиторії – Андруховича, Жадана, Ірванця, Сняданко, Бондаря, Неборака.
 
 
 
Andrij Bondar. Jogging. – Mamiko, 2005.
 
Переклад – Богдан Задура і Адам Відеман
 
Окрім Задури, до перекладання віршів Андрія Бондаря долучився інший відомий польський поет і прозаїк Адам Відеман. На відміну від більшості збірок віршів сучасних українських авторів, яких видало Biuro Literackie, Jogging вийшов друком у Mamiko.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.