▪   Олександр Євтушенко

Від коренів

Фольк-рок і етно-ф’южн – сторони однієї медалі world music
Матеріал друкованого видання
№ 35 (96)
від 28 серпня, 2009

 

Нещодавно виданий «Гонор» – другий альбом ка­­м’янець-подільської формації «Про­­пала грамо­­та» – засвідчив, що заявлений раніше стиль, так званий подільський фундаменталізм, ос­­та­­точно визрів у суміш фанку, бугі, психоделії та корінного подільського мелосу в супроводі самобутнього діалекту того краю. Друзів «грамотіїв», він­­ницького «Очеретяного кота», вирізняє та сама подільська належність, яку музиканти не лише усвідомлюють, а й популяризують. Нинішні суржик і кіч та стилістику слобідської міщанської культури ХIХ–ХХ століть яскраво втілила в дебютній платівці «Олено, не плач!» київська група «Сонцекльош». Сьогодні легше назвати українські гурти, які не вплітають у власну звукову тканину етнічних мотивів, ніж перерахувати команди, котрі фольк використовують на повну.
 
Дві різниці
 
Напевно, професійні фольклористи були б шоковані, почувши тріо «Чур», котре поєднує інфернальний блек-метал із чистою як сльоза автентикою у виконанні справжнього її носія – жіночки з натурального села. Подібного ефек­­­­­ту добився й Олександр Положинський, коли зробив спіль­­ну концертну програму з тріо «Гуляйгород», пошлюбивши автентику з зубодробильним хіп-хопом «Тартака».
 
Наразі креативний потенціал етно-ф’южну та фольк-року – колосальний і невичерпний. Але якщо перший передбачає введення в один контекст народних мелодій будь-яких країн світу, то другий вимагає припадання тіль­­ки до українських джерел. Спільним знаменником для обох напрямів є культивування фольклорних мотивів у сучасних музичних формах – рокових, джазових, постпанкових, хіп-хопових.
 
В останнє десятиріччя диференціацію цих стилів ускладнює те, що не всі команди дотримуються декларованих колись прин­­ципів (власне, від них клятви на вірність ніхто й ніколи не вимагав). Найочевидніший взірець міграції між вітчизняним фольком та іноземною ф’южн-солянкою – гурт «Воплі Відоплясова» – потяг до рідного мелосу в хлопців періодично переростає в зацікавленість наспівами інших народів світу, лише постпанкова основа змін практично не зазнає.
 
Батьки і діти
 
В Україні спроби сумістити фольклорну та модерну музику робили з 1960-х років, попри те, що за радянської доби доводилося в різний спосіб ухилятися водночас від звинувачень у націоналізмі й плазуванні перед західними взірця­ми.
 
На початку 1960-х студент київського держуніверситету Олександр Авагян (до речі, він ріс у російськомовному середовищі й тоді писав вірші російською) почув молодіжний вокальний ансамбль «Веснянка», який виконував народні пісні, привезені самими учасниками з фольклорних експедицій. Вражений Авагян почав їздити разом із «Веснянкою» селами в пошуках шедеврів. Почуте перевернуло його свідомість, і він почав писати композиції в «народному дусі». За назвою однієї з пісень Олександр утворив гру­­пу «Марія-Оранта» – її солістом став Валерій Вітер (пізніше він співатиме в «Кобзі»). Коли з огляду на боротьбу з «релігійною пропагандою» заборонили вживати назву «Марія-Оранта», хлопці перейменували гурт на «Березень», але утиски тривали. Понад те, за короткий термін існування колективу було створено два десятки хітів у стилістиці фольк-біт, що їх нині Валерій Вітер прагне переосмислити по-новому.
 
Щодо «Кобзи», то фундаментом її репертуару в 1970-х і 1980-х були автентичні мелодії, котрі в поєднанні з тодішніми естрадни­­ми стандартами стали еталоном звучання для вока­льно-інстру­­ментальних ансамблів. Феномен саме українських ВІА полягав у тому, що базовим для них залишався фольклор, попри модні джазову або ес­традну упаковки.
 
По-своєму модернізував народний мелос ансамбль «Еней». Наприкінці 1960-х група являла собою сузір’я талантів (Тарас Петриненко, Кирило Стеценко, Геннадій Татарченко, Руслан Горобець) і продукувала мотор­­ний біг-біт, уквітчаний народними приспівами та бітлівськими інтонаціями. Згодом над «Енеєм» як гуртом принципово українськомовним навис дамоклів меч боротьби з «буржуазним націоналізмом». Крім того, до Держтелерадіо надійшла негласна вказівка не випускати в ефір усе, що має хоча би присмак рок-музики. В такий спосіб влада перекрила широку дорогу брендам, які стали прабатьками команд, що нині визначають обличчя вітчизняного фольк-року й етно-ф’южну.
 
З появою заснованого в 1979 році етномузикологом Євгеном Єфремовим ансамблю «Древо» етнорух в Україні знову пожвавився. Саме цей колектив представив світові нашу традиційну селянську музику як повноцінне мистецьке явище. Цілком виправдуючи свою назву, «Древо» дало життя групам «Гуртоправці» й «Володар», які, своєю чергою, доклалися до появи молодіжних фолькових формацій. Сьогодні в усіх обласних центрах діють подібні до «Древа» дослідницькі колективи, зокрема, «Муравський Шлях» у Харкові, «Серпанок» у Сумах, «Гуляйгород» у Кіровограді, «Гілка» в Херсоні, «Коралі» у Львові.
 
Не дарма чи не в кожному інтерв’ю згадує добрим словом «Древо» Олег Скрипка, чия пост­­­пан­­ків­­ська турбомашина «Воплі Відоплясова» 1989-го на концерті у Варшаві спочатку зірвала дах присутнім своїм драйвом, а потім на вечірці після концерту затягнула народних пісень – усе, що згадалося на той момент. Згодом фронтмен «ВВ» цю імпровізовану забаву зробив фішкою й великих виступів. Вечорниці та етнодискотеки з діджеєм О. Скрип­­кою, маленькі й великі етнофестивалі – то все буде пізніше, а в грудні 1997-го на сцену вперше вивів свою групу «Мандри» співак і гітарист Сергій Фоменко – в миру Фома. Публіка спри­йняла дебютантів як пародію на «Воплі…» через наявність у колективі колоритного акордеона.
 
Того ж 1997-го на «Червоній Руті» засвітилася зірочка Каті Чілі. Вокалістка з виразною індивідуальністю, але без звичного для поп-культури егоцентризму, вона повністю розчинялася в ритуалі «русалчиних пісень». І дотепер Катя вважає, що пропор­ційно до знищення природи людиною, русалки все гостріше страждають і навіть божеволіють. Своє надзавдання співачка вбачає у розкодуванні людини як гвинтика техногенної цивілізації за допомогою звукового навіювання. В усіх альбомах («Русалки in da house», «Сон», Pivni, «Я – молодая») Катя Чілі використовувала власноруч зібраний в етнографічних подорожах Полтавщиною та Поліссям матеріал. Любить підкреслювати, що займається не переробками народних пісень, а оживленням фольк­лору в його автохтонно-пер­­віс­­ному звучанні.
 
 
Оцінені там,недооцінені тут
 
Після виступів у берлінських клубах 1998-го музику київської групи «Актус» німецька критика назвала «карпатен ска». Згодом хлопці різко змінили стиль і назву. Як виявилося – недаремно: «Гайдамаки» на початку нульових років здобули статус однієї з найкращих world music формацій Європи. Наразі на свій фестиваль їх запрошує Горан Брегович, а лідер культової групи Voo-Voo Войцех Ваглевський запропонував нашим музикантам не лише колективний концертний тур Польщею, але й записати спільний альбом. Сьогодні диск «Voo-Voo ї Haydama­­­ky» – у першій п’ятірці найкращих аудіорелізів країни. Водночас остання платівка групи «Кобзар» дуже добре продається там, де «Гайдамаки» гастролювали, а побували вони з концертами майже в усіх країнах континенту.
 
До речі, коли в західній пресі колектив іменують «амбасадором сучасної української культури» – це аж ніяк не перебільшення, це реальний рівень популярності гурту в Старому світі. Про це також свідчить запрошення «Гайдамаків» на фестивалі Sziget – у серпні 2009 року вперше в історії знаменитої угорської імпрези пострадянська команда грала на голов­ній сцені в компанії The Offspring, The Prodigy, Placebo…
 
Нині слідами старших колег простує етно-ска-панкова «Перкалаба». Відігравши півдюжини концертних турів у Німеччині та в інших країнах, іванофранківці видали розкішний диск «!Чидро», який усе вище піднімається сходинками німецької «двадцятки» найкращих у жанрі world music.
 
Натомість київська формація «ДахаБраха» реакцію на свої самобутні містичні вистави спершу перевіряла на перебірливих лондонцях, які, здавалося б, і не таке бачили. Останній альбом «На ме­­жі» підтверджує той факт, що цей колектив у річищі «сакральної психоделіки» залишається номером один, і не лише в нашій країні.
 
Завдяки виступам у Канаді палких прихильників здобув львівський «Бурдон» – уособ­лен­­­ня класичної доктрини world music, яка передбачає в одній програмі наявність сили-си­лен­­ної мотивів із різних культур, а кожен музикант виступає як унікальний виконавець і фа­­хівець-дослідник. Реставрацією автентичного звучання музики Давньої Русі всерйоз переймається київський «Воанергес» (із давньогрецької – «Си­­ни гро­­му»). Видано два блискучі альбоми – «Злата врата» й «Гай Да Маки», а на міжнародному фестивалі world music у Португалії групу визнали найбільшою подією імпрези.
 
Прихильність європейських шанувальників здобули й молоді гур­­ти «АтмАсфера» та «ДримбаДаДзиґа». Перша – завдяки переосмисленню індуських музичних традицій, друга – через добірний фанк й оригінальний жі­­­ночий вокал. Елітарний проект «Сестри Тельнюк» по-справ­ж­ньо­­му оцінили в США та Канаді. Країна «неангелів» і «сердючок», як завжди, проспала... Отримали свого закордонного слухача й коман­­ди, які меншою мірою модернізують звучання щодо первісної основи. «PoliКарп» і «ТаРУТА» беруть за душу неабиякою віртуозністю гри й соковитістю мате­ріалу. Недаремно засновник «PoliКарпа» Валерій Гладунець довго співав у «Божичах». Культовою фігурою залишається Тарас Компаніченко – співак і бандурист, який делікатно осучаснює аристократичний репертуар доби Івана Мазепи.
 
 
Іспит на зрілість…
 
… і донині наші складають перед іноземною публікою. А вдома, на жаль, немає відповідної системи культурних координат, відсутні не зациклені на попсі мас-медіа, які б могли виокремлювати цінні музичні явища з потоку шоу-бізнесових новин, популяризувати їх, піднімаючи свій власний рівень і рівень аудиторії. Вітчизняні ЗМІ слабують на хворобу тотального невігластва й поки не вилікуються, головним «відвідувачем» біля їхнього лікарняного ліжка лишатиметься вульгарна попса. Творчий доробок українських музикантів, що віднайшли себе в стихії фольк-року та етно-ф’южн, в Україні має кілька каналів виходу в люди: спорадичні фестивалі, окремі концерти й спільні проекти з іншими майстрами своєї справи (театральні, візуальні), інтернет.
 
З іншого боку, перевірка західною сценою тільки додає нашим ансамблям міцності, адже на ринку world music не проштовхатися, й «зірками» тут справді називають тих, хто на це заслуговує. Зокрема, на п’єдес­­­талі бронзовіє Горан Брегович, який майстерно перевів сер­бсько-циган­­сь­кий фольк у рок-площину. Невипадкова в цій царині цілеспрямована діяльність Пітера Гебріела – він розкопує стародавні культури аборигенів Африки, Південної Америки й Австралії. Експерименти з традиційною музикою Марок­­ко екс-фронтмена Led Zeppelin Роберта Планта надали нового дихання власній творчості цього рок-велетня.
 
Тому зараз ми можемо ствер­­джувати, українські колективи екстра класу – «Гайдама­­ки», «Пер­­калаба», «Піккардійська тер­­­­­­­ція», «Бурдон», «Да­­хаБраха», «ДримбаДаДзиґа», «Воа­­­­нер­гес» – у контексті world music і світового шоу-бізнесу почуваються цілком комфортно. Такі команди, як «Гуцул Каліпсо», «Очеретяний кіт», «Пропала гра­­­­мота» стукають у двері принаймні західноєвропейських кон­­­­цертних майданчиків. Найкращі зразки українського етнороку – вільно конвертована валюта й на прагматичному Заході, який шукає нові ментальні й музичні дискурси.
 
Комплекс меншовартості, містечковість і обмеженість, яку культивують «національні» телеканали та FM-радіостанції, заважають Україні придивитися до вартих уваги музикантів. Частково рятують ситуацію імпрези, наприклад, «Країна мрій», «Арт-Поле», «ЕтноЕволюція», що здобули міжнародне визнан­­ня. Нині грати етно – означає в найприродніший спосіб віднайти ідентичність у бурхливому світі й здобути своє законне місце. Місце під сонцем.
[1490]
 
 
P.S. Наступна публікація Тижня буде присвячена українським поп-мейнстриму та поп-року.
 
ТОП-10
найкращі диски в стилі фольк-рок і етно-ф'южн