▪   Марися Нікітюк

Перевірка дійством

На фото: "Доріан Грей" Метью Борна
Завдяки театральним фестивалям-конкурентам серпневий Единбург дивує насиченістю видовищ
Матеріал друкованого видання
№ 33 (94)
від 14 серпня, 2009

 

За одну ніч офіціант Доріан Грей перетворюється на модель – постараються закоханий у нього фотограф Безіл і власниця профільної агенції пані Г. (переінакшений лорд Генрі). Герой рекламуватиме бренд «Безсмертний», а потім закохається в юного виконавця ролі Ромео… Це – одна з найгучніших торішніх прем’єр основної програми Единбурзького театрального фестивалю. У своєму «Доріані Греї» зірка контемпорарі балету Метью Борн близько до тексту переповів Вайлдівський сюжет, наситивши виставу музичними, літературними та кіноалюзіями й перенісши дію в нашу поточену гламуром, наче шуба міллю, добу.
 
Мінімалізм на сцені, несподівані па танцюристів (уїдливі критики зазначали – доволі посередніх), тонкий гумор і залізобетонна режисерська концепція – всі ці прийоми Борн використовував і в ранньому «Лускунчику», і в «Лебединому озері», де всі ролі були делеговані чоловікам, і в адаптованій казці «Едвард Руки-Ножиці». Режисера не хвилює, коли в його інтерпретації класика втрачає автентичні риси, а сам він часто повторює одні й ті ж прийоми – якщо в шотландській столиці ти сподобався професіоналам, а публіка проголосувала за виставу гаманцем, із п’єде­сталу тебе вже не скинути.
 
Порядок і анархія
 
Уже в момент свого народження 1947 року від Міжнародного Единбурзького фестивалю відщепилася неслухняна галузка – «Фріндж» (від англ. fringe – крайність, вихід за межі). Перша імпреза, суворо керована директором, який і дотепер дотримується правил і за певним принципом складає програму, зосередилася на класичній музиці, опері, драматичному театрі й хореографії. Незапрошені до офіційної програми колективи ще дебютного року на знак протесту вийшли на вулиці – відтоді «Фріндж» став територією видовищної свободи, яка терпить цирк, буфонаду, травесті-шоу й перформанси.
 
Нині обидва форуми – взаємодоповнювальні складові культурного ландшафту Західної Європи. Декларуючи ідейну несумісність, вони разом виявляють актуальні мистецькі тренди. Хоча й донині Міжнародний Единбурзький намагається дотримуватися вишуканого меню, а «Фріндж» робить вигляд, що залишається асорті для всіх. Цьогоріч театральна демократія триватиме з 7 до 31 серпня. Її респектабельний антипод – від 14 сер­­­­пня до 6 вересня.
 

Відкриття "ФРІНДЖУ". Шум і шал японської групи барабаньщиків Тао
 
Театральний супермаркет
 
Потрапити на «Фріндж» може будь-хто за трьох умов: він має бути переконаним у власному таланті, вчасно зареєструватися на сайті фесту й мати достатньо коштів на здійснення подорожі, проживання, перевезення декорацій. Зі свого боку організатори надають майданчики для виступу і, якщо запропонований художній продукт виявиться справді незвичайним, його порекомендують промоутерам із інших країн. Адже основна функція «Фрінджу» – бути біржею театральних фестивалів, подібно до off-програми Авіньйону.
 
Книжка-програма «Фрінджу» схожа на наші «Жовті сторінки», де дрібним шрифтом друкують назву колективу та дату й місце проведення дійств, яких в один день може відбуватися до сотні. Розібратися в цій абракадабрі для непосвяченого – справжня мука. Театрики з усього світу посортовані хіба що за жанрами, і то відносно: дитячі вистави, комедії, танець і фізичний театр, музика, драма, опера та мюзикли.
 
Більшість театрів, особливо кафешантанні компанії та хохмачі в стилі comedy приїздять сюди з оптимістичною думкою про літній заробіток. Їхні серйозніші колеги намагаються будь-що засвітитися перед фахівцями й отримати схвальні відгуки, які можуть стати, мінімум, перепусткою до гастрольних графіків поважних продюсерских агенцій.
 
У процесі створення нових великих імен відчайдушному «Фрінджу» досвіду не позичати. Тут свою популярність завоювала тепер уже легенда нонконформістської драматургії та грубого гіпернатуралістичного «театру-вам-в-обличчя» Сара Кейн. Тут із успіхом виступали петербурзькі інженери-алхіміки з оптичного театру АХЕ. Тут добре знають театр пантоміми Вячєслава Полуніна й авангардистську трупу Derevo його учня Антона Адасінского (і попри це знайомство, Полунін не приховує, що власні провали раз у раз стають для нього гіркою несподіванкою – передбачити примхи місцевої публіки так само важко, як за народними прикметами визначати погоду в Шотландії).
 
Найбільше на «Фріндж» рвуться етно-групи, що беруть аудиторію за душу запальним фольком, циркачі, перформансисти та компанії фізичного театру – їм не потрібно долати мовний бар’єр. Вербальний театр представлений менше, але й він є: труднощі перекладу переборюють титрами або короткою оповіддю англійською в програмці. А дехто покладається на класичні сюжети й енергетику акторів. Як, зокрема, в 1990-х це робив очолюваний Віталієм Малаховим київський Театр на Подолі, котрий уперше вибрався до Единбурга з «Бенкетом під час чуми» за Алєксандром Пушкіним; через рік повіз виставу «Яго» за шекспірівським «Отелло» (не можу втриматися, аби не процитувати репліку газети The Guardian: «Одним із найбільших достоїнств Театру на Подолі є його актор, який являє собою гібрид Арнольда Шварценеггера та Алана Бейтса» – це про Анатолія Хостікоєва); 1995 року показав «Жарти Чехова», а завершив епопею з шотландськими вояжами «Сном літньої ночі» того ж Шекспіра.
 
2004-го естафету перехопив Новий театр на Печерську з танцювальним проектом «Закон танго». «В Единбурзі ми провели місяць, – ділиться враженнями актор Ігор Рубашкін, – відіграли 15 спектаклів. На першу виставу прийшли такі охайненькі британські бабусі й дідусі, які були шоковані дикою енергією нашого «Танго». Але вже з другого спектаклю все було добре, дехто навіть думав, що Україна – це такий райончик біля Буенос-Айреса, коли ми танцювали, заробляючи на вулицях».
 
Фактично нічим закінчилась авантюра створеного студентами Естрадно-циркового училища та учнями Школи бойового гопака Українського пластичного театру NovaRasa, який 2006 року показав виставу «Коли ми були Богами». 2008-го поки невелику історію нашої присутності на «Фрінджі» завершив Коломийський обласний український драматичний театр імені Івана Озаркевича зі скороченою версією своєї давньої вистави «Гуцульський рік».
 

"Повернення Уліса на Батьківщину"
 
У пожежники б пішов…
 
… хай мене научать – якщо не полум’я гасити, то сподобатися новому директорові Единбурзького фестивалю Джонові Мілзу. Мельбурнський фахівець за час свого керівництва вніс до програми суттєві корективи. Ні, офіційна імпреза не стала ближча до народу, але тепер моду диктують режисери й колективи, котрі сповідують синтетичні дійства та вражають несподіваними художніми рішеннями.
 
Нинішній форум побудований довкола образу людини, позбавленої дому, та ідеї її повернення на батьківщину. Тому в списку запрошених на однакових позиціях розташувалися Бельгійський королівський балет Фландрії з контемпорарі-дійством «Повернення Улісса», витриманим у монохромній гамі й виконуваним під музику 1940–1950-х. І синтез лялькового театру, опери та анімації, представлений екзотичним колективом із Південної Африки Handspring. Останній, розпочавши з дитячих вистав на матеріалі фольклору, згодом підкорив європейську сцену. А його засновники – Безіл Джонс і Адріан Кьолер – за сценографію до вистави War Horse торік здобули найпрестижнішу британську премію Лоуренса Олів’є. Вони примудрилися зробити макети непарнокопитних на повен зріст із рухомими кінцівками, право завідувати якими було надано акторам, – лондонська публіка шаленіла.
Про ницість людської душі, про жах воєн і відсутність місця, яке можна було би називати домом, мовою трагіфарсу розповість інсценізація філософської повісті Вольтера «Кандід, або Оптимізм» мельбурнзького Malthouse Theatre. Гостроти темі додає перенесення сюжету в сучасний контекст – прийом, який ще трохи, й ризикує стати театральним шаблоном.
З-поміж інших подій, на які нетерпляче чекає фестивальний Единбург, мультимедійний проект «Діаспора» сінгапурського режисера Онг Кенг Сена, який уславився органічним поєднанням східних і західних мистецьких традицій, і вільна інтерпретація Гетівського «Фауста» румунського театру Radu Stanca.
 
Загалом найважливіші імпрези Старого Світу – Единбург, Авіньйон і російський Чеховський фестиваль – демонструють одну спільну тенденцію: тяжіння до найхимерніших сполучень різних видів мистецтв під дахом театрального видовища. Ляльки сусідують із танцівниками, циркові елементи вплітаються в драматичне дійство, спецефекти підсилюють оперу – якими б не були експерименти, вони, передусім, мають вражати візуально. Живий актор здає позиції – позбавлена психологізму маріонетка сьогодні більше бентежить уяву, ніж імітація переживань людиною на сцені.
 
Мабуть, дається взнаки втома від популярної в 1990-х «нової драми» з її шокувальними текстами й театру, який робив «щеплення від жорстокості», цю ж жорстокість виводячи під безжальне світло софітів. Після сценічних жахіть, насилля й межового оголення – і тіл, і почуттів – увага глядачів переключилася на казку, в якому б вигляді її не подавали.
Цирк, шоу, сентиментальні історії у феєричному антуражі користуються найбільшим попитом, тому, наприклад, французький лялькар Філіпп Жанті навряд чи залишиться найближчим часом без роботи, навіть тягаючи за собою по всьому світу 9 тонн декорацій – як 9 тонн із зовсім іншого світу, чистішого за той, що створили ми з вами.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.