▪   Олена Чекан

Лабіринтами Вавилонської бібліотеки

Хорхе Луїс Борхес. Алеф.–Харків:Фоліо,2009
Сталкер книжкових копалин, містифікатор парадоксів та глухих кутів свідомості Хорхе Луїс Борхес у блискучих перекладах Сергія Борщевського та Віктора Шовкуна
Матеріал друкованого видання
№ 45 (106)
від 6 листопада, 2009

Дотепні й переконливі цитати з класичних джерел, купа натяків, аналогій, загадкових абревіатур, посилань, імен, скорочень, ця книжка – розкіш для гурманів та відчайдух-неофітів, які не побояться пуститися навздогін думці автора. І перших, і других на виході з борхесівських снів та лабіринтів очікує іронічна й відсторонена усмішка письменника. І це при тому, що більшість із нас розраховує принаймні на звання інтелектуала. Марна надія! Класик ніколи не лестив читачеві. Хоча, коли його «Історію вічності» впродовж року купили лише чоловік сорок, збирався обійти всіх покупців, щоб подякувати й вибачитися.

Його перші книжки, написані у 30–40-х роках минулого століття, з тріском провалилися. Та вже у 1950-ті він стає всесвітньо відомим аргентинським письменником, а в середині 1970-х Борхеса висувають на здобуття Нобелівської премії. Він так і не отримав її, бо мав сміливість похвалити Піночета, а у шведських лібералів не стало відваги перейти межу політкоректності.

Борхесові важко дорікнути відчуженістю від життя, хоча ірраціональність епохи, в якій він жив, «нездара-час, коли нічого не могло народитися», таки виштовхнули письменника за обрій дійсності. Світова культура стала для нього реальнішою, ніж світ за вікном. На цьому перехресті він і прожив життям дитини, яка бавиться калейдоскопом культурних шарів. Між ностальгією за минувшиною й усвідомленням нездійсненності бажаного. 

З текстів, створених у книгосховищах бібліотеки в Буенос-Айресі, де він працював, згодом народився цілий літературний напрям, підхоплений постмодернізмом, хоча, можливо, саме Борхес змоделював і вирахував постмодернізм. Він легко творив грандіозний мікс різних культур і мов, звичаїв, міфів, легенд, історичних подій, що сталися, і тих, яких ніколи не було чи взагалі не могло бути, розкидаючи ту мішанку в просторі й часі.

Усе це здається чистою грою фантазії, проте структурні формати, які розробив, а інколи передбачив письменник, можна знайти в багатьох дослідницьких моделях ХХ століття. Так для французького культуролога Мішеля Фуко тексти Борхеса слугували поштовхом до створення теорії «археології знання», а визначення сюжетного простору Юрія Лотмана вийшло зі структуралістської теорії сюжету в есеї Борхеса «Про творчу спадщину Герберта Квейна».

Як відомо, письменник став прототипом сліпого бібліотекаря-вбивці в романі Умберто Еко «Ім’я Рози». У житті ж він подарував літературі безсмертя. Борхес винайшов власний perpetuum mobile – такий собі генератор сенсів, який живиться вже написаними текстами, створюючи з них все нові й нові. З наполегливістю, що межувала з божевіллям, він читав і перечитував, щоб із заяложених, давно відпрацьованих фабул, з «порожняку» бібліографічних і біографічних викладок створити власну скарбницю книжок –Вавилонську бібліотеку. Звалище, куди жбурнув «геть усе: історію майбутнього з усіма її подробицями, автобіографії архангелів, точний каталог Бібліотеки, тисячі й тисячі каталогів хибних, доведення хибності цих каталогів, доведення хибності каталогу правильного, гностичну євангелію Василіда, коментарі цієї євангелії, правдиву розповідь про твою смерть, переклад кожної книжки всіма мовами, інтерполяції кожної книжки в усі книжки, трактат, який Беда міг написати (і не написав) про міфологію саксів, утрачені книги Тацита».

І хоча за Борхесом вся література тримається лише на чотирьох сюжетах: перший про укріплене місто, яке захищають і штурмують герої, другий про повернення, третій про пошук, четвертий про самогубство Бога, зануритися в магію славетного інтерпретатора таки варто. Щоб одного разу прокинутися останнім бомжом на смітнику всесвітньої культури.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.