▪   Вікторія Поліненко

Про мишей і людей

Європейська література діагностує головні проблеми сьогодення
Матеріал друкованого видання
№ 35 (96)
від 28 серпня, 2009

 

На ФОТО: 
Зеді Сміт. Білі зуби. – К.: Смолоскип, 2009
Фаїза Ґен. Завтра кайф. – Л.: Кальварія, 2009
 
 
«Завтра кайф» французької письменни­­ці марок­­кан­­­сь­­ко­­­го походження Фаїзи Ґен з’явився друком, коли авторці виповнилося 19. Народжена в змішаній родині білого англійця й темношкірої емігрантки з Ямайки британська літераторка Зеді Сміт дебютувала з поки найуспішнішим своїм романом «Білі зуби» в 25-річному віці. Обидва тексти наголошують на етнічних і культурних різницях, з якими доводиться мати справу сьогоднішнім емігран­­­там у Старому cвіті. Обидві пані після публікацій були піднесені крити­­кою на художній Олімп як авторки, чиї погляди, наче без­­­жальні скальпелі, розтинають поверхню зовні благополучної цивілізації, котра насправді безнадійно хво­­­ра – передусім на невитравні упередження.
Але на цьому подібність закінчується, бо хірургічний інструмент Ґен і Сміт обрали не­однаковий. Феномен популярності францужен­­ки – в на­­сліду­­­­ванні модної нині «наївної» стилістики. Головна ге­­роїня-під­­­літок оповідає про своє жит­­­тя, як може: часом неоковирно, інколи – занадто пристрасно для тих пересічних подій, що відбуваються, подеку­­ди – з таким сарказмом, що навіть моторошно: все ж не Марк Твен говорить, а шанувальниця телевізійних серіалів.
 
Оповідає переважно про все те лайно, що його наготувала переселенцям нова батьківщи­­на: брудну роботу для матері, неприємну допитливість соціальних працівників, одяг second hand (щоб не нариватися на глум, треба було краще мову вчити, то й не вийшла б на люди в розмальованій побажаннями солодких снів піжамній куртці, прийнявши її через простодушність за верхній одяг). «Лайно» в інтерпретації Дорії набуває емоційного розмаїття «хо-хо» Еллочки-Людо­­жерки й виражається вербальним запасом Фіми Собак (близько 180 слів).
«Білі зуби» – роман суто бри­­­танський за конструкцією, з міцним сюжетом, продуманий у кожній деталі. Сміт створила епічну сагу, своєю письменницькою волею поєднавши протилежності й перетворивши невдаху Арчібальда та упертюха Самада на ліпших друзів. Вони потоваришують наостанок Другої світової. В глухому болгарському селі постануть перед екзистенційним вибором, що робити з полоненим лікарем, який провадив експерименти на в’яз­­нях. Вони повернуться до свого Альбіону з відносно неушкодженими мізками, одружаться, матимуть дітей.
 
Проблеми, мов саранча, почнуть плодитися з реалізацією матримоніальних планів: шлюб бангладешця Самада з землячкою з традиційної родини – не набагато краще рішення, ніж союз Арчі з темною, як ніч, Кларою. Коли підростуть вражені недугою ментальної відірваності від коренів хлопчики-двійнята Самада і Кларина дочка, вони шукатимуть себе в релігії, юриспруденції, генетичних дослідженнях із Мишею Майбутнього, екологічних протестах. І вчитимуться разом поважати життя, за іронією долі зібравшись насамкінець з усіма своїми численними родичами на мишачій презентації з твердим наміром убити експериментатора й тим припинити втручання людини в Божі справи. Зрештою, їм відкриються два основні закони знекорінених: «Емігранти не можуть позбутися своєї історії, як людина не може позбутися своєї тіні», й «Батьківщина – це одне з магічно-фантас­тичних слів, як одноріг, чи душа, чи нескінченність…»
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.