▪   Олена Чекан

Шал Дуенде

ФОТО: Макс Левін
Іспанський хореограф Рафаель Амарго – руйнівник канонів фламенко
Матеріал друкованого видання
№ 7 (120)
від 19 лютого, 2010

«Ой, начувайтеся, бо мене від них аж трусить! Хоч іспанські, та все ж цигани. Містика. Щоб чого не наврочили», – шепоче прибиральниця театру Франка, проводжаючи службовими коридорами до напівтемної зали. На сцені всесвітньо відомий танцівник і хореограф Рафаель Амарго закінчує репетицію. В партері зграйка худорлявих дівчат із виразно прямою поставою: українські фанатки фламенко чатують кожен рух маестро та його танцівниць. «Наврочення» явно не бояться, бо, як тисячі людей у світі, вже давно в полоні іспанських міфів, чи не найголовнішими з яких є корида, херес і, звісно, фламенко.

Родич Федеріко Гарсія Лорки

«Я панк від фламенко. Колись мені здавалося, що все в ньому опанував, ну й почав своє вигадувати, творив фламенковий модерн. У мене характер такий. Усі йдуть прямо, а я – про­­ти течії», – очі палають, довгі кучері чорні, сам, як жива ртуть. Рафаель Амарго – один в один кіношний мачо. Запитую, чи не страшно було руйнувати канони. Сміється: «Ні, тому що у мене виходить! Щоправда, зараз захопився старовинними формами». І кумедно «злякавшись»: «Невже подорослішав?»

Маестро розповідає про своє життя, мандри, дружин, захоплення. Розповідає як цікаву оповідку, вправно прикрашаючи її такими химерними подробицями, що в якусь мить не ймеш віри почутому, сприймаєш як суцільну вигадку та особистий міф. Аж ні – пані Ракель Пеула з Амбасади Іспанії в Україні підтверджує все. Життя Рафаеля Амарго як справжньої суперзірки достеменно розвідали й розкалькували по світу поважні глянцеві журнали. Між іншим, обрамовуючи статті дивовижними світлинами культових фотографів на кшталт Ані Лейбовиць, Брюса Вебера та Крістофера Макоса. 

«Моє життя досить дивне, й оцим татуюванням я намагався розповісти про нього, – актор простягає оголені руки. – Це іме­­на моїх дітей: двоє синів двох і п’яти рочків, а це моя перша дружина, вона з Японії. Ми з нею три роки прожили в Токіо. Це знак вогню, а ось солярний символ. А це місячний. І, як бачите, жодного натяку на фламенко, бо я сховав його в серці. Я народився в Андалузії. Наша родина не циганська, не фламенкова. Вона більше наближена до іспанської літератури, тому що Федеріко Гарсія Лорка – наш далекий родич. Я почав танцювати, коли ще мама була вагітна мною. Зазвичай в Іспанії батькам не подобається, коли хлопчики бажають про­­фесійно займатися танцем. Во­­ни вважають, що це гомосексуально. А мій батько сказав: «Тобі подобається танцювати – танцюй!» Він великий знавець співу фламенко. Коли я досяг успіху, батько сказав: «Ти втілив мої мрії, ти дав мені все, що тільки може дати син батькові».

Рафаель Амарго закінчив університет, працював у драматичному театрі, знімався в кіно, захоплювався модою й літературою, але пристрасть до фламенко владно витіснила будь-які уподобання й врешті-решт стала життям. Проте якось артист таки повстав і навіть утік до Нью-Йорка у Школу вільного танцю славетної Марти Грехем. Втеча видалася вдалою: він став хореографом і створив свою поки що найбільшу балетну виставу «Поет у Нью-Йорку» за творами Лорки.

«Це було як повернення блудного сина. Офіра, жертвування, данина моїй Іспанії, рідній Андалузії, місту Гранада і ще якимось глибинним родинним кореням. Я мріяв зробити цю постановку для великого Антоніо Гадеса, але, на жаль, його хвороба вже давалася взнаки, тож головна партія у виставі дісталася мені. Дивні речі тоді відбувалися зі мною, – розповідає актор, – я майже фізично відчував присутність Федеріко. Ніби душа Лорки охороняла ме­­не, підбадьорювала, допомага­­ла». Балетний спектакль «Поет у Нью-Йорку» став тріумфом Амар­­­го і як соліста, і як хореографа. Після всесвітнього турне його почали запрошувати на численні постановки. Найвдалішою маестро вважає свою роботу в мюзиклі «Зорро», який іде у Нью-Йорку на Бродвеї та в Лондоні на Вест-Енд. «Драйвова музика Gipsy Kings, карколомний сюжет, чудова трупа – ставити танцювальні номери було для мене справжньою насолодою. Зараз отримав запрошення поставити танці для паризького «Зорро», – каже Рафаель.

Фламенко по-українські

Походжаємо повз театр Франка з моєю новою знайомою Ольгою Шарапою, вбиваємо час між кінцем репетиції й початком фламенкової вистави. На тлі суворо-зимового Києва її історія здається фантастичною.

«У мене студія фламенко, – розповідає Ольга. – А взагалі вища технічна освіта, я закінчила КПІ, факультет мікроелектроніки та електронної техніки. Є ще друга вища – дизайнер, я й працювала за фахом. Та якось побачила фільм Карлоса Саури «Фламенко». І все. Розшукала ансамбль іспансь­­кого танцю Світлани Ліпінської, провчилася там кілька років, а потім вирушила з подругами до Іспанії по справжнє фламенко. То була Севілья, знана школа Хуана Полвільо, інтенсив для іноземців – два тижні. По три-чотири години щодня. Враження – ніяких слів не вистачить. Ми побачили зовсім інше фламенко – і технікою, і суттю танцю. А ще Іспанія – розпечене небо, випалена руда земля. Ні вітру, ні хмаринки… Коли повернулися додому, я кинула роботу і ми відкрили власну «Шко­­лу фламенко». Вона відрізняється від інших тим, що ми запрошуємо до Києва іспансь­­ких педагогів, які проводять майстер-класи, відкриті для всіх охочих. Уже приїздили Хуан Полвільо та відома аргентинська танцівниця Наталья Меіріньо. До того ж нам вдалося створити середовище спілкування для всіх, хто захоплюється фламенко».
Від пані Олі дізнаюся, що студій фламенко у Києві шість, а загалом в Україні їх близько двадцяти. Приходять здебільшого жінки середнього віку. Вони залишаються надовго, а ось юні дівчата тікають, бо вишкіл дається непросто. Лише пристрасті недостатньо. Треба мати терпіння і, головне, особливе відчуття ритму. 

Час роздумів

«Це перерва, перепочинок, тайм-аут, якого нам так не вистачає, за яким ми скучили. Час тиші, час серця. Це мертвий час, щоб зосередитися між музикою, світлом і танцем. Між тілом і думками. Це мій час. Час Рафаеля Амарго», – написано на афіші вистави. «Не читайте ту дурню, то реклама. Головне – дай, Боже, не проґавити подих Дуенде», – встиг сказати маестро перед кроком на сцену.

Двоє співаків, дві гітари, ударник, флейтист, чотири танцюристки і він, Амарго. Про що? Про вічний рівнобічний трикутник, у середині якого байдуже око Долі, а по кутах Чоловік, Жін­­ка та Смерть, і кожен з них не втрачає надії на взаємне Кохання. Музику для цієї вистави написав визнаний виконавець і композитор Хуан Паррілья, блискуче витримав­­ши суворі канони фламен­­ко: гірко-со­ло­­ний мікс арабських плачей, поминальних жа­­лів іудеїв, пасхальних веселощів візантійців та невблаганних ритмів африканських там-тамів. Тра­­­диційне сante jondo – глибокий спів. А він, Амарго, відчайдушно промовляв тілом безодню людсь­­ких страждань та надій, і тіла чотирьох танцівниць вторували йому. Зала рев­­ла, клякла, шаленіла, завмирала, щоб до кінця вистави до синців відбити долоні й зірвати горло. А над усіма нами, невидимий та вільний, ширяв загадковий демон на ім’я Дуенде, без якого нізащо не зрозуміти Іспанії.

 

Дуенде
«Таємна, жагуча й непереборна сила, яку всі відчувають, але жоден філософ не може поясни­­ти», – Йоганн Вольфганг фон Гете

Дуенде – це душа виконання фламенко, без якої це мистецтво стає неможливим, перекладається з іспанської як «дух», «невидимка»

Біографічна нота

Рафаель Амарго

Іспанський танцівник, хореограф, викладач, член журі багатьох міжнародних конкурсів танцю.

Народився 1975 р. у Вальдерубіо, неподалік Гранади.

1985–1995 рр. – навчався у різних школах фламенко в Іспанії, у Школі танцю Марти Грехем (Нью-Йорк, США) 

1997 р. – створив власну трупу фламенко

НАГОРОДИ
1996 р. – Національна премія танцю

1998 р. – Премія кубку Pavón для молоді

2002 р. – Премія газети El País за найкраще танцювальне шоу десятиліття

2002 р. – Премія Леоніда М’ясіна, найвища нагорода в царині танцю Італії, яку до Амарго отримали Рудольф Нурієв та Моріс Бежар

2002–2003 рр.
– чотири Премії Макс, міжнародної премії за сценічне мистецтво в царині хореографії

2003 р. – Премія APDE, Іспанської асоціації викладачів фламенко

2008 р. – Премія «Дон Кіхот танцю»

2008 р.
– фіналіст Премії Лоуренса Олів’є за найкращу хореографію

ВИСТАВИ

«Шати янгола» (1997)

Amargo (1999)

«Поет у Нью-Йорку» (2002) за поезією Федеріко Гарсія Лорки

«Чаклунське кохання » (2003) на музику Мануеля де Фальї

«Зачарований Рамблою» (2004), Рамбла – культова вулиця в Барселоні

«Транзитний пасажир» (2005)

«Час роздумів» (2007)

«Зачарований Рамблою 2» (2008)

«Свята простота» (2009)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.