▪   Сергій Тримбач

Медовий збір Берлінале

Фото: reuters
Цьогоріч журі кінофестивалю довелося непросто: рівень конкурсу виявився доволі низьким, однак стрічки були здебільшого «на потрібну», тобто гостросоціальну тему
Матеріал друкованого видання
№ 8 (121)
від 26 лютого, 2010

Світовий календар міжна­­родних кінофестивалів уста­­­­лений на багато років уперед. Усі знають, що спер­­шу буде Роттердам, потому Берлін, і це значить, що сезон розпочався й весна не за горами...

Берлінський міжнародний, або ж Берлінале, можливо, найполітизованіший кінофорум пла­­­нети. Так повелося з часів, коли його проводили ще в Західному Берліні, у Zoo Palast, в умовах конфронтації двох політичних та ідеологічних систем. СРСР довго не визнавав фестивалю й не брав у ньому участі. Тільки від середини 1970-х, у роки потепління відносин Заходу та Сходу, радянські режисери почали «виставлятися» в Берліні. Й більш ніж успішно – досить пригадати тріумф Лариси Шепітько зі «Сходженням» 1977-го. Західні інтелектуали були вражені не лише мистецькою якістю, а й тим, що стрічка видалася їм просто релігійним трактатом.

Саме тоді Берлін остаточно усвідомив себе посередником у діалозі різних світоглядів і культур. Скажімо, в 1980-ті заходилися відкривати азійське кіно. Одна з функцій великих фестивалів – створювати кінематографічну моду. Берлін і витворив таку – на китайське кіно. Вкупі з тайванським та гонконгівським. У часи горбачовської перебудови активно сприяв, щоб утвердилася мода на радянське тощо.

На початку нинішнього десятиріччя на Берлінале сталися зміни. Фестиваль очолив доволі екстравагантний режисер Дітер Косслік, змінилося й місце прописки. Тепер це розкішний і супермодерний Berlinale Palast в районі Potsdamer Platz. Тобто там, де ще недавно пролягав так званий Берлінський мур, який ділив світ. Змінилися й деякі уподобання. Скажімо, східноєвропейські фільми почали помічати значно менше, ніж раніше. Зате увиразнився профіль кіно латиноамериканського. Азійці, як і раніше, не випадають із фокуса – особливо багато їх в одній із офіційних паралельних програм «Форум», яка за призначенням має акцентувати пошуки та експерименти з кіномовою. У Берліні вважають, що саме в Японії, Китаї та Кореї таких пошуків найбільше. Хоча незрідка це звичайна тягомотина, коли в статичному кадрі три хвилини розглядають якесь звалище.

Блиск і ницість ідеологій

Цього року Берлінале відзначив своє 60-річчя. В Німеччині це ще трудовий вік – на пенсію тут ідуть у 65, як жінки, так і чоловіки. Одначе вік цей усе ж солідний. Тож логічно, що фестиваль відкрився показом славетної стрічки німецького суперкласика Фріца Ланга «Метрополіс» 1926 року. Відреставрований і поновлений фільм нагадав про химерію утопій початку минулого століття. Метрополіс – місто майбутнього. В ньому є низ і верх. Низ – це убогі помешкання робітників. Над ними – машини, а на самій горі квартали багатіїв. Це нині «Метрополіс» є класикою. Колись він приніс чимало збитків, студія УФА заледве не збанкрутувала. Теж урок: не поспішаймо з оцінками.

Головні події фестивалю, звісно, відбуваються у великому конкурсі, де змагаються повнометражні ігрові стрічки. Журі, очолюваному знаменитим Вернером Херцогом, довелося непросто: рівень фільмів виявився досить низьким. Іноді доводилося хіба руками розводити – як така картина могла потрапити на цей фестиваль? Часто відповідь у таких випадках проста: бо на «потрібну тему», на «потрібному» матеріалі зроблено. Берлін чутливий до історій про соціальну, расову, етнічну нерівність. Бо чим ще можна пояснити появу фільму «Моє ім'я Хан / My name Khan» індійсь­­ко­­го режисера Карана Йохара?

Довжелезна, під три години, оповідь про індійського парубка Хана (Шах Рух Хан), мусульманина, який живе в Америці й після вересня 2001 року зазнає, разом із сім’єю, всіляких утисків. Та, звісно, в США демократія завжди торжествує. У фіналі Хана навіть приймає новообраний президент (читай – Обама). Навіщо було витрачати на доведення пустопорожньої сентенції три години екранного часу, сказати важко. Ну, індійське кіно – тут сльози і відчай змішані з танцями, співами та іншими ефектами.

Німецька картина «Шахада / Shahada», дебют 30-річного Бурхана Курбані, афганця за походженням, так само про мусульман. Живуть вони в Німеччині й, звісно, їм часами непереливки. Особливо жінкам. Бо мусульманські традиції диктують одне, а середовище європейського міс­­та – зовсім протилежне. Тому драматургія тут, природним чином, високо емоційна. А ось із інтелектуальною складовою, вочевидь, не склалося.

Переможниця Берлінале трирічної давнини боснійка Ясміла Жбанич представила фільм «У дорозі / Na Putu». Героя стрічки зві­льнено з роботи за дисциплінарні порушення, й він, під впливом давнього армійського друга, поволі втягується у фанатичні сюжети мусульманства. Чого ніяк не може прийняти його дружина... Картина приблизно того самого, доволі-таки посередньо­­го, рівня, що й опризовлена три роки тому в Берліні «Грбавіца». Зі щільним відтворенням психології персонажів, вписаних у рутинний, щоденний побут.

Іранець Рафі Піттс у своєму «Мисливцеві» сповідує іншу манеру, яка нагадує класичні фі­­ль­­ми Мікеланджело Антоніоні. Побутових реалій тут, так само чимало, та й сама зав’язка стріч­­ки нібито сімейно-побутова. Одначе потому простір розріджується: зникають дружина й до­­нька головного героя, й він не вибачає поліції недбалого розслідування обставин їх втрати. Чим далі в ліс (буквально так), тим значущішим є мовчання чільного персонажа, тим активніше глядача стимулюють до діалогу з фільмовою атмосферою, де починаєш вишукувати щось більше, аніж просто подієвий та речовий ряд. Проте уповільнено-медитатив­­ний ритм не завжди вмотивований, автор надто покладається на самогральність при­­йому. Фільм цікаво осмислювати в контексті власне іранських подій – протистояння одинака й репресивної державної машини.

До речі, українська стрічка «Глухота» Мирослава Слабошпицького (її включили до конкурсу короткометражок) так са­­мо грає на цій струні. Міліціонер (Сергій Гаврилюк) влаштовує самосуд над глухонімим парубком... На жаль, кінематографічна мова тут надто збіднена й не дозволяє вийти за межі тривіаль­­ної констатації про «бєспрєдєл» влади. Хоча прагнення режисера проявити соціальний матеріал варто заохочувати. Берлін це й робить, запросивши Слабошпи­цького до конкурсної програми вдруге поспіль.

Одним із фаворитів фестивалю заздалегідь вважався знаменитий китайський режисер Чжен Імоу, чия світова слава колись, мало не чверть сторіччя тому, почалася саме тут, у Берліні. Та його стрічка «Жінка, рушниця і магазин локшини» загалом розчарувала. Китайське поетичне кіно, що часом нагадує балет, часом оперу, іноді слайди з «кольоровою музикою»... Все це ми вже бачили багато разів, не треба було й до Берліна їхати. Ця далекосхідна машинерія тиску на глядача працює в холостому режимі.

Натомість інший азійський режисер, ветеран японського кіно Кої Вакаматсу, у фільмі «Гусінь» намагається демістифікувати й деміфологізувати прийоми ідеологічного та пропагандистського впливу на масову свідомість. Події стрічки відбуваються в часи Другої світової війни. «Японська ідея» в дії – іменем імператора та барабанізованих цінностей нації людей женуть на війну... А потім вони повертаються. Лейтенант Курокава (Шіма Огніші) – без рук, без ніг, більше схожий на кафкіанську комаху, гусінь. Спочатку шок у дружини, Шігеко (актриса Шінобу Тераїма отримала «Срібного ведмедя» за най­­краще виконання жіночої ролі). Потому два головні персонажі картини підвищують свій емоційний градус, кожен по-своєму. Він, виявляючи в скаліченому тілі колосальні поклади сексуальної енергії (ми побачили чимало епізодів відповідного, у чомусь приголомшливого змісту). Вона, зрозумівши, що в Бога війни (так її чоловіка пойменували в пресі), крім бойових медалей, є ще й запас соціального, громадського престижу, на чому теж можна щось заробити. Підйом фізіологічного та ідеологічного відбувається паралельно і, зрозуміло, химерно. До точки, коли синусоїда починає повзти донизу. Бо не можна безкінечно накачувати людей повітрям патріотизму, ідеології, яка тих самих людей нищить як фізично, так і духовно. Бо коли патріотизм – це тільки любов до імператора, до чогось віртуально «непроминального», то такі ігри закінчуються катастрофою. Насамперед для простих людей. Стільки років минуло з часів Другої світової, а японці все ще аналізують її спадок.

Не менш радикально чинить із репресивними ідеологічними схемами й німецький режисер Оскар Реглер у фільмі «Єврей Зюс – сходження і падіння / Jud Suss – Film Ohne Gewissen». Оповідь про театрального актора Фердинанда Маріана (Тобіас Моретті), котрий зіграв головну роль в антисемітській стрічці «Єврей Зюс», яка була створена під орудою самого Геббельса (його блискуче втілив знаменитий актор Морітц Блейбтрей). Фільм викликав суперечливі судження в критиці, дехто вважає його, як мінімум, надто грубим і прямолінійним. Не без того, проте головним тут є, знову ж таки, демістифікація зла, що саме по собі визначило роль творця, деміурга. Коли Маріан прагне відмовитися від ролі, посилаючись на свій успіх у п’єсах Шекспіра, а тут геніальний драматург відсутній, Геббельс знавісніло кричить, що нині він і є Шекспіром, і він знає, що й як творити на екрані. При тому цинічно наголошено, що йде­ть­­ся про досягнення художнього, і тільки художнього, результату. Закінчи­ться й тут катастрофою – митця, особистості. Наближатися до гримучих можновладних сонць смерті подібно, скільки б вони не рядились у тогу покровителів мистецтв і свобод особистості.

Говорити прозою банально

Навряд чи хто сподівався, що головну нагороду фестивалю – «Золотого ведмедя» одержить 46-річний турецький режисер Семіх Капланоглу за фільм «Мед / Bal». Це теж поетичне кіно, проте, на відміну від китайського, вільне від експресивності балетних па, ефектної стрілянини й кольорової симфоніади. Тут усе стримано, по­­вільно-медита­­тив­­но. Традиційна і колись, на межі 1950–1960-х, дуже поширена історія народження душі. Герой стрічки, 6-річний Юсуф, росте в нас на очах – не буквально в кадрі, а в духовному просторі фі­­льму. Чому головний приз здобула саме ця робота? Можливо тому, що світова криза відчувається передусім як втрата перспективи майбутнього – навіть найближчого. Людство топчеться на місці, воно загрузло в ідеології й психології споживацтва. А тут картина про зростання душі...

Гран-прі журі дісталося румунській стрічці «Коли хочу свистіти – буду свистіти / Eu cеnd vreau sa fluier, fluier» Флоріана Сер­­бана. Знову молода душа, що перебуває в повному сум’ятті, зокрема, через руйнацію родинного кола, родинних цінностей. Ну, а посріблений ведмедик за режисуру – в Романа Поланського («Пи­­сьмен­­ник-привид»), напев­­но, на знак солідарності з митцем, який перебуває під домашнім арештом за справжні чи уявні гріхи давно минулих літ.

Одразу двох «Срібних ведмедів» отримали росіяни – Сєрґєй Пускєпаліс та Ґріґорій Добриґін – як найкращі актори фестивалю. Так відзначили їх участь у фільмі Алєксєя Попоґрєбскоґо «Як я провів цим літом / Как я провел этим летом». Найкращим оператором визнали Павла Костомарова, котрий працював у тій самій російській стрічці. Справедливо, на мій погляд, хоча фільм не безгрішний з погляду драматургії, мотивувань деяких учинків героїв. Чим узяла картина? Передусім óбразами людей, які вміють перемагати обставини, ставати вище них, оскільки механічна фіксація побутової рутини чи жанрові, бодай і «героїчні», схеми вже обридли.

Висновок великого журі Берлінале, можливо, означає початок нової моди. Румуни в мейнстримі фестивалю вже кі­­лька років, тепер до них долучають росіян і турків. Звідси чекатимуть нову енергію, яка дозволить перелама­­ти депресив­­но-соціаль­­ний тренд ос­­танніх років.

 
На фото: ПЕРЕМОЖЕЦЬ СЕМІХ КАПЛАНОГЛУ. Отримав «Золотого ведмедя» за фільм «Мед»

 Переможці Берлінале-2010

Найкращий фільм (голов­ний приз «Золотий ведмідь») – «Мед» (Bal), Туреччина. Реж.: Семіх Капланоглу

Гран-прі журі – «Коли хочу свистіти – буду свистіти» (Eu cеnd vreau sa fluier, fluier), Румунія. Реж.: Флоріан Сербан

Найкращий режисер – Роман Поланський, фільм «Письменник-привид» (The Ghost Writer), Німеччина, Франція, Британія

Найкраща актриса – Шінобу Тераїма, «Гусінь» (Kyatapirâ), Японія. Реж.: Кої Вакамтсу

Найкращий актор – Ґріґорій Добриґін, Сєрґєй Пускєпаліс, «Як я провів цим літом» («Как я провел этим летом»), Росія. Реж.: Алєксєй Попоґрєбскій

Найкраща операторська робота – Павєл Костомаров, «Як я провів цим літом» («Как я провел этим летом»), Росія. Реж.: Алєксєй Попоґрєбскій

Найкращий сценарій – «Окремо разом» (Tuan Yuan), Китай. Реж.: Ванг Кванан

Приз екуменічного журі – «Мед» (Bal), Туреччина. Реж.: Семіх Капланоглу

Приз імені Альфреда Бауера – «Коли хочу свистіти – буду свистіти» (Eu cеnd vreau sa fluier, fluier), Румунія. Реж.: Флоріан Сербан

Приз журі ФІПРЕССІ – «Родина Рейнвальд» (Familien Rheinwald), Данія. Реж.: Пернілла Фішер Крістенсен

Приз Тедді – «З дітьми все гаразд» (The Kids аre All Right), США. Реж.: Ліза Холоденко

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.