▪   Анна Полуденко

Керамічне село

Чорна, зроблена вручну за старовинною методикою - гаварецька кераміка прославила на всю Європу село Гавареччина у Львівській області. Ще тут є історична криївка та магічна гора, але дістатися сюди до снаги лише найзавзятішим
Матеріал друкованого видання
№ 10 (123)
від 12 березня, 2010

«Від Львова до містечка Золочів маршруткою зо дві години, далі вперед до «Мрії» … то магазин біля автовокзалу, звідки йде автобус до села Білий Камінь, а там спитаєте, в який бік пішки до Гавареччини», - пояснює Андрій, водій маршрутки.

За легендою, раніше гончарі жили в місті Білий Камінь. Вони працювали за унікальною на той час методикою – обпалювали глиняні вироби в спеціальних печах без доступу повітря, щоб ті ставали смоляно-чорного кольору. Втім, чорними ставали не лише гончарні вироби, а й все, що було поруч з печами майстрів - густий чорний дим задимлював усе місто. Тоді  дружина князя Вишневецького Тереза вирішила переселити гончарів з міста.

«От вона так нашим прадідам сказала: йдіть собі отам в ями в лісі та й диміть там. Гончарі й перейшли сюди, де зараз Гавареччина», - розповідає Генадій Бакусевич, корінний гаварецький гончар. «За чутками, понад сто гончарів тоді заснували це село, в кожній хаті було по три-п’ять гончарів. Вони й почали тут все розбудовувати, горщики робити». Спочатку село назвали Гавареткою, а потім назва видозмінилася і стали називати Гавареччиною.

Сьогодні від Білого Каменя до Гавареччини маршрутки їздять раз на тиждень, а інакше дістатися до села можна на підводі, або пішки – 4 кілометри вздовж лісосмуги. До 1990-го автомобільного сполучення з селом взагалі не було, а потім вузький ґрунтовий шлях засипали щебенем й на цьому все скінчилося.

ГАВАРЕЦЬКА КЕРАМІКА

«Взимку сюди ніхто не їздить, бо машини в снігу грузнуть, а пішки не кожен наважиться йти. А от влітку автобусами школярів на екскурсії до Криївки привозять, і багато приїжджають за макітрами», - розповідає Бакусевич. За «макітрами» і з Києва, і зі Львова досить часто приїжджають, окрім того, поляки, німці, французи, розповідають місцеві жителі. 

В 1984 році гаварецьку кераміку представляли на міжнародній керамічній виставці у Фаєнці, Італія. Роботи майстра Дмитра Вислинського здобули золоту медаль, а фото однієї з його робіт увійшло до каталогу найкращих витворів керамічного мистецтва Європи. Але саме в 20-му столітті з широким поширенням фабричного глиняного посуду народний промисел почав занепадати. Навіть європейське визнання (особливо, після перемоги в Італії) не зупинило занепаду ремесла. Зараз в селі працює всього 4 гончарі, але найгірше, що нема молоді, якій би можна було передати гончарські знання.

Гаварецька кераміка відрізняється не тільки кольором, а й тим, що вона набагато тонша та легша за інші. Роблять її з двох видів глини: пісної та масної. «Масну я беру біля хутора за 20 кілометрів звідси, а пісну тут – за 200 метрів», - розповідає Бакусевич. «Ми копаємо цю глину, а потім треба отак поставити її на газетку і ниткою її ніби різати – так витягаються всі корінці, щоб жодного не було. Ми ж то копаємо під деревом, ви знаєте скільки там всього?».

Так глину готують, а сама робота починається пізніше. Гончарі роблять все: кухлики, тарілки, кавові горнятка, макітри і навіть вази, якщо покупець замовить. «Мені зараз нічого не складно зробити, я вже дуже довго цим займаюся», - говорить корінний гаварецький гончар Володимир Гарбузинський. «Головне центр правильно вибити, а далі вже просто».

Він вмочує руки в воду, бере шматок глини і кидає його на гончарне коло. Починає швидко крутити ногою коло і одночасно руками втискати середину шматка глини. За хвилину обома руками обтирає та вирівнює боки виробу, ще хвилина – звичайною тонкою палицею наносить візерунок,  додає кілька штрихів і кухлик готовий. Гарбузинський перекладає його обережно на полицю й обтирає руки. «Тепер він висохне тут в майстерні, а за кілька днів можна буде закладати в піч, через 12 годин витягти, розкласти горнята в один ящик, макітри в інший – і знову до гончарного кола», - говорить майстер.

В печі поміщається близько трьохсот невеликих горняток, там вони випалюються не більше 12 годин при температурі 1000 градусів. Головне, щоб не було доступу повітря, інакше не буде відомого смолянистого кольору. В селі кожен майстер має свою саморобну піч. Вона викладена камінням та накрита дашком. Готові вироби коштують від 5 - 25 гривень і вище залежно від виробу, саме ціна приваблює перекупщиків до села, окрім того приїздять сюди за ексклюзивом й іноземці. Влітку бувають в селі також українські любителі подорожей, але вони - скоріше подивитися, поспілкуватися з людьми і спробувати й собі щось зліпити на гончарному колі під наглядом майстра.

В ПОШУКАХ ІСТОРІЇ - КРИЇВКА

Хтось приїздить за керамікою, а хтось шматочок історії подивитися. «Я тут живу одразу біля криївки, кілька років тому приїхали якісь наші з Америки, то кликали, щоб я їм розповіла, як воно було. Стала їм все показувати. Потім вона мені доляра та чоколад дала, я брати не хотіла. А вони казали, що приїдуть наступного року… не приїхали, може не вийшло», - згадує корінна жителька, баба Люба.

Насправді, криївка була під однією з хат, але та осіла і вже нічого не було видно, тоді очевидці перенесли криївку трохи поодаль, накрили її склом, щоб бажаючі могли заглянути і побачити, як все було майже насправді. Майже - тому, що замість справжньої зброї на стінах висить дерев’яна «так безпечніше, та й обкрадати ніхто не захоче», - пояснює Гарбузинський.

Взимку й справді важче побачити всю Гавареччину, бо навіть на дашку криївки скло замерзає і нічого не видно. Коли ж сніг трохи сходить, то стає видно і три портрети партизанів на стінах, і великий дерев’яний стіл, на якому розкладені папери, свічка та кулемет, який виглядає, як справжній.

Історія Гаварецької криївки однаково романтична й трагічна. Колись в ній переховувалися молоді сміливі партизани. «Один з них, який був ніби за головного, мав дружину. Вони одружилися у Львові, а потім у них народився син. Коли їх знайшли москалі, він наказав дружині брати сина й тікати, а сам сказав – як мене мають загубити москалі, то я краще сам зроблю собі смерть. Так тут все і скінчилося», - розповіла баба Люба. Зараз криївку відновили, раз на рік тут правиться панахида.

ВИЖИТИ НЕ МОЖНА ВМЕРТИ

Місцеві жителі побоюються, що вже за років 50 не стане Гавареччини. В селі вже немає дітей і не залишилося жодної молодої дівчини – всі або виїхали на заробітки й так і не повернулися, або одружилися і переїхали в інші села чи міста. По-перше, складно жити, бо в селі немає газу, а по-друге, не кожен зможе годину до найближчої автобусної зупинки пішки ходити.

«В мене навіть дочка каже, що не повернеться до села, бо сюди дістатися  складно, а брат, якого наш батько гончарству навчав, давно вже поїхав в Італію на заробітки, так і не хоче повертатися», - говорить Бакусевич.

Раніше в селі було весело, багато молоді й школа працювала, згадує баба Люба і додає, що люди їдуть з села, бо не знають, як грошей заробляти – окрім гончарства нічого більше робити.

І справді, дістатися з Гавареччини до найближчої авто зупинки ввечері у вихідний день може бути складно, бо навіть маршрутки починають ходити, здається, за своїм власним графіком. Проте привітність людей скрашує дорогу і якщо пощастить натрапити на гостя Гавареччини на підводі, то можна не соромитися просити його «підкинути» до найближчої зупинки – відмовляти тут не прийнято.