▪   Олег Коцарев

Еміграція слова

«Поети Празької школи». Антологія
Що спільного між Прагою та українською поезією
Матеріал друкованого видання
№ 12 (125)
від 26 березня, 2010

Антологія «Поети Празької школи» досить докладно знайомить із українською поезією першої половини ХХ століття. Але не з тією, до якої ми вже звикли – не з експериментально-пролетарським «Розстріляним відродженням», а з його альтернативою, котра творилася поза українською радянською літературою і всупереч їй.

У цій книжці ви не знайдете ані поезії «вітаїзму», ані авангардних пошуків, ані соцреалізму, але побачите дещо інше. Після закінчення громадянської війни значна частина української інтелігенції, особливо ті, хто воював у війську УНР, стали втікачами. Багато хто з них опинився в Празі. Там утворилася низка українських закладів, а невдовзі з’явилося цікаве середовище, зокрема й літературне, що ввійшло в історію під назвою «Празька школа». Щоправда, справжнім літературним угрупуванням «пражани» не стали, залишаючись радше умовним простором відносно близьких авторів.

Саме через «неформальність» до цього явища різні дослідники часом відносять різних поетів. Укладач антології «Поети празької школи» Микола Ільницький зібрав до своєї книжки вірші сімнадцяти авторів. Це Олесь Бабій, Андрій Гарасевич, Максим Грива, Юрій Дараган, Іван Ірлявський, Юрій Клен, Юрій Липа, Наталія Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Галя Мазуренко, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Ірина Наріжна, Олег Ольжич, Олекса Стефанович, Олена Теліга та Микола Чирський.

На відміну від своїх колег із Радянської України «пражани» не прагнули експериментів із формою, як, наприклад, футуристи чи інші авангардисти. Уникали нестримної розхристаної емоційності. Ну й само собою, якщо говорити про неминучу на ті часи ідеологічну складову літератури, не марили побудовою суспільства, де всі соціальні розбіжності буде магічним чином розв’язано, не оспівували червоного терору.

Навпаки, тодішні поети української еміграції прагнули стрункості й вивіреності форми. Тому ця антологія певною мірою – ідеальне чтиво для тих, кого, наприклад, дратує верлібр чи інші «нерегулярності» літератури сучасної. «Пражани» якщо й експериментували, то виключно в межах чіткої римованої строфи, в межах прозоро (хоч, може, й символічно) висловленої думки та надійного ритму. Єдиними, з ким вони могли в цьому сенсі порозумітися з радянського боку «літературного кордону», були неокласики. «Пражан» із неокласиками поєднувала й постать Юрія Клена, він устиг побувати й поміж одних, і поміж других, адже в тридцятих роках зумів виїхати з СРСР. Можна сказати, що в Празькій школі спільні з неокласиками характерні ознаки поезії втілилися в цілому навіть талановитіше.

Двадцяті й тридцяті роки ХХ століття в усій Європі були часом виразного панування тоталітаризму чи щонайменш волюнтаристського мислення. Це не могло не позначитися на поезії Празької школи, хай якою самодостатньою галуззю була література. Тим більше, що багато хто з «пражан» перебував під упливом публіцистично-філософських концепцій Дмитра Донцова. У багатьох творах це видно через активну «поетику чину» (чи не в першу чергу це стосується найвідомішого поета цього середовища Євгена Маланюка, котрого радянська література оголошувала ворогом номер один), десь просто через присвяти, а одній із найталановитіших поеток Празької школи Олені Телізі навіть приписували роман із Донцовим.

Національна ідея, політичні й історіософські мотиви – уникнути всього цього поезія політичних емігрантів не могла. Тож в антології читач знайде чимало творів, що обмірковують вигнання, поразки й перемоги в боротьбі за незалежність, тугу за Батьківщиною. А ще специфічну історичну міфологізацію – вірші про давні народи й держави, що існували на території нинішньої України, твори з колоритом язичництва, княжої доби тощо. На жаль, часом усе це перетворюється на тотальну публіцистику з відчутним присмаком шароварництва. Втім, у кращих авторів, як-от в Олега Ольжича, історичні мотиви цілком цікаві й читабельні.

Багато в чому поезія Празької школи – трохи «буденна». Не стільки фантазійна, скільки афористична. Така, що влучно передає певні стани, настрої, описує людей (чого вартий лише крилатий рядок Євгена Маланюка про творчу еволюцію Павла Тичини: «від кларнета твого пофарбована дудка зосталась»). Така, що добре надається до цитування. Більш інтелектуальна, ніж емоційна.

Якщо творчість таких «пражан», як Олена Теліга чи Євген Маланюк, в Україні вже відома та доступна, то деякі інші цікаві автори можуть стати відкриттям і для доволі обізнаних читачів. Наприклад, Андрій Гарасевич із цікавою метафорикою, Юрій Дараган, котрого вважають засновником Празької школи і вірші якого вирізняються пружною формою, а часом і цікавими смисловими переходами. Справляє враження й своєрідна зворушлива, наївна романтика таких авторів, як Іван Ірлявський та Леонід Мосендз, вправна пейзажна лірика Ірини Наріжної та Олекси Стефановича, символічність і філософізм Галі Мазуренко.

Звісно, далеко не всі автори й не всі твори в антології беззаперечні. Є певне «перевантаження» з патріотичною романтикою та народництвом. На це ж місцями страждає і вступ Миколи Ільницького та короткі «сильвети» про авторів у його виконанні, де серед цікавих і пізнавальних речей трапляються доволі наївні, аж до «просвітянства», формулювання. Та попри це, антологія «Поети Празької школи» варта того, аби її прочитати. Хоч і не перша, вона претендує на те, щоб бути найповнішою.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.