▪   Інна Завгородня ,   Жанна Безп’ятчук

Прощавайте, товариші!

ФОТО: PHL
Сергій Буковський про сучасну кінодокументалістику і непередбачуване минуле
Матеріал друкованого видання
№ 36 (149)
від 3 вересня, 2010

Українське суспільство сьогодні має надзвичайно обмежені ресурси для саморефлексії, бо живе в добу кінематографічної руїни, про яку не залишиться навіть пристойної кінохроніки. Поодинокі документалісти, яким вдається існувати й творити переважно за рахунок іноземних спонсорів, дуже важко торують собі шлях до українського глядача. Один із найвидатніших сучасних українських документалістів Сергій Буковський належить до генерації, виплеканої в теплиці радянського держзамовлення на кіно й викинутої в море пострадянських злиднів, коли кіно перетворилося на останню потребу суспільства. Перші режисерські проби Буковський робив у роки стагнації Союзу. Система розвалювалася, проте на гальмах давала своїм режисерам не лише свободу творчості, а й гроші на цю творчість. Унікальний час, на який припав дебют режисера, ніколи не повториться, а на зміну йому прийдуть інші рамки, виживати в яких, залишившись тільки режисером, – уже неабияка майстерність. Автор фільмів про Голокост і Голодомор Сергій Буковський працює над документальним серіалом для францу­­зько-німецького телеканала arte. Режисер поділився з Тижнем роздумами про реалії та перспективи документалістики в Україні.  

У. Т.: Розкажіть, будь ласка, детальніше про серіал «Прощавайте, товариші!», який ви знімаєте для телеканала arte. Якою в цьому проекті постане Україна?

– Це історія про колапс комунізму в СРСР та країнах колишньої радянської співдружності – шість серій, кожна тривалістю годину. Ми стартуємо в 1975-му й приходимо до фінішу в 1991 році. Серіал має бути завершено в середині наступного року. Це дуже стислі терміни, водночас – багато героїв, локацій, подій. Знімати плануємо в Польщі, Угорщині, Німеччині, Румунії, Чехії, Латвії, Литві, Україні, Росії, Грузії та Вірменії. Великий міжнародний проект. Звісно, й українські реалії у фільмі будуть, хоча зараз важко сказати, в якому обсязі. Чорнобиль. Війна в Афганістані. Вирубування виноградників у Криму під час антиалкогольного закону. Біловезькі домовленості. Я лише позначив теми, проте яким буде їх вирішення у фільмі, зараз іще складно говорити.

У. Т.: Чи має шанс український глядач побачити цей серіал, і чи цікавить ця тема українських продюсерів?

– Мені не віриться в те, що український глядач зможе подивитися цей фільм. Стрічку «Живі», наприклад, так і не було показано в Україні. Ну а зараз, коли Голодомор уже став майже забороненою темою, її тим більше не покажуть. Думаю, така доля спіткає й «Прощавайте, товариші!». Радянські цінності сьогодні знову реанімують, тож ми будемо в явному дисонансі «з курсом партії й уряду». Ми живемо в країні з непередбачуваним минулим – точніше й не скажеш.

У. Т.: Які трансформації су­спільств країн Центральної та Східної Європи після розпаду Радянського Союзу видаються вам спільними? Чи відрізняються суспільні трансформації центральноєвропейців від процесів, які відбуваються з українцями?

– Маю дуже суперечливі думки й відчуття з цього приводу. Я не економіст і не політолог, можу міркувати хіба з огляду на зовнішній вигляд змін, спільностей і відмінностей. А це не зовсім правильно. Перші десять років після розпаду були однаково важкими, дуже важкими для всіх. Але подивіться, де сьогодні Польща, Чехія, Румунія й навіть Болгарія! І де ми. Я думаю, в цих країнах люди швидше приходять до розуміння, що держава – це вони самі.

У. Т.: Фільм «Живі» створювали за участю фонду Катерини Ющенко «Україна 3000», стрічку «Назви своє ім’я» продюсували Стівен Спілберг та Віктор Пінчук, а «Прощавайте, товариші!» знімається на замовлення канала arte. Чи вдається вам зберегти свободу художнього висловлення за умови, що тема фільму чітко визначена замовником? Адже ваші стрічки, особливо ранні, часто будувалися на несподіваних знахідках та експромтах?

– Мабуть, я повторюся, проте ані фонд Спілберга, ані фонд «Україна 3000» суттєво не втручалися в нашу роботу. Були курйози, звісно. Під час затвердження чорнового монтажу фільму «Назви своє ім’я» боролися за кожне слово. Американці мені кажуть по телефону: «Сергію, ми подивилися фільм, дякуємо, але якби ми вас не знали, то подумали б, що ви антисеміт». Спантеличений телефоную своєму другові Леоніду Фінбергу, директорові київського Інституту юдаїки, й кажу: «Льоню, дай мені довідку, що я не антисеміт!» Він сміється: «А що сталося?» А сталося таке: в інтерв’ю з архіву Фонду Шоа (ми не знімали свідчення персонально) американці побачили недозволені речі, які принижували гідність євреїв. Ну, скажімо, розповідає один герой із Вінницької області, як він у дитинстві за порадою свого приятеля намазав дідусеві бороду салом, поки той спав. Дідусь щойно повернувся з синагоги й приліг відпочити. Заснув. А тут онучок із салом. Старий прокинувся, як ошпарений, а потім розлючений бігав за онуком по всьому селу. Що ж тут такого? Смішний вибрик, герой ще й добре розповідає. Який тут антисемітизм? Я пізніше зрозумів, у чім річ: ми абсолютно все по-різному сприймаємо. Коротше кажучи, відстояли і цей шматочок, і другий, і третій. І так крок за кроком. Це була найнапруженіша здача фільму в моєму житті, тривала вона два тижні. Крапку поставив Спілберг, якому картина дуже сподобалася. Ми зламали стереотипи, і я пишаюся цим.

Я не брався й ніколи не беруся за теми, коли вони мені неблизькі чи нецікаві. Або коли замовники говорять – це треба показати так, а це так. Хоча, аби вижити у професії сьогодні, треба бути універсальним, гнучким. Уміти грати за різними правилами. Мурку? Нате вам Мурку! Шопена? Нате вам Шопена! Мені це не вдається... Це болісно. Частіше хочуть Мурку.

У. Т.: Як ви оцінюєте рівень сучасної української документалістики? Які, на ваш погляд, перспективи цього жанру за умови зниження інтересу до документального кіно у світі на користь розважального ігрового кіно?

– Ніяк не оцінюю. Оцінювати просто нічого... на жаль. Щодо зниження інтересу до документалістики – я би не ризикнув робити подібних висновків. У світі створюють дуже багато документальних фільмів. У Ніоні (Швейцарія) на фестивалі документального кіно з дев’ятої ранку черги біля кінотеатрів. Місто живе фестивалем, фільми йдуть на 5-6 майданчиках одночасно. В Амстердамі подібна ситуація, й у Кракові, й у Лейпцигу. У документального кіно стійкий і стабільний «електорат». Люди хочуть сприймати й пізнавати світ не через новини, а через образи. Тому я би не стверджував, що до документального кіно знижується інтерес. У нас заведено так вважати.

У. Т.: Як можна активізувати виробництво документальних фільмів в Україні? Чи повинна держава бути замовником документальних стрічок, зокрема, на історичну тематику, яка зараз має ще й політичний підтекст?

– В осяжному майбутньому ніхто нічого не буде активізовувати. Проблема ширша й складніша. Я не наполягаю, звичайно, але річ не лише в державі. Більшою мірою в нас самих. На жаль, ми все більше й більше ізолюємося, віддаляємося від цивілізованого світу. Й насолоджуємося цією ізоляцією. Скоро ми просто опинимося поза контекстом, якщо вже не опинилися. Недавно мені одна майбутня режисерка дала свій диск зі студентськими фільмами. Це не нездарна людина, й ритмом володіє, й атмосферою. Зібрана. Диск красиво оформлений, субтитри всюди. В моїх фільмів субтитрів немає, а в її є. Почав дивитися. Раптом як повіяло все це серединою 1970-х, і сюжети всі ті самі – про село, янголів, несамовиту любов, і актори так само погано грають, як у провінційному театрі юного глядача, ну просто біда! Нічого не змінилося. Коли вже щось змінювати чи активізовувати, то лише непохитні основи нашої кіноосвіти. Це принесе свої плоди. Не одразу. Не завтра й не післязавтра. Україні як мінімум потрібна серйозна, сучасна кіношкола, хоча б дворічна – для сценаристів і режисерів. Особливо для сценаристів. І викладачі, майстри, мають приїжджати з інших країн. Тут, за невеликим винятком, викладати нікому.

Я нарешті подивився майже всі фільми румунської хвилі. Автори, режисери – молоді люди. Це їхні перші, другі фільми, одне слово – дебюти. Бюджети стрічок надзвичайно скромні, часом мізерні. Але рівень професіоналізму, рівень мислення надзвичайно високий.

У.Т.: Чого не вистачає українському законодавству в галузі кіновиробництва для успішної реалізації копродукції з європейськими країнами?

– Зараз розповім. Дзвонить якось Ганна Павлівна Чміль: «Сергію, це Чміль. Ми тут вирішили висунути «Назви своє ім’я» на «Оскара». – Чудово, а коли їхати до Америки? – Ні, спочатку треба заповнити документи... ого, та їх тут ціла купа. Терміново!!!» Чого приховувати, взяли ми ці папірці в Мінкульті, їх і справді виявилася величезна купа. Почали з дружиною заповнювати, день витратили. Мені вже церемонія вручення ввижалася, Джордж Клуні ліворуч, Роберт де Ніро праворуч... Аж раптом помічаємо, що термін подачі заявки вже давно сплив. Точніше, рішення місцевого оскарівського комітету (через непотрібність у нас його немає), яке висуває фільм від країни, вже прострочене. Давно. Дзвонимо Чміль: «Так і так, поїзд пішов, говоримо. – Та це все юрунда. Не звертайте уваги. Ми заднім числом оформимо! – ????» Слава Богу, нічого нікуди не відправляли. Так ось, коли ми припинимо жити заднім числом, а не переднім, тоді й можна буде говорити про копродукцію та партнерство. А поки що в нас і Поплавський – художник року, і президент книжок не читає, і на наші листи чиновники не відповідають, і слова не тримаємо, й усе думаємо, що якось воно буде, й запаскудили ми свою рідну землю – ліси, береги річок, двори – так, як ніхто в Східній Європі. І все це результат зад­нього числа. Така, мабуть, наша гірка доля.
 
У. Т.: Після обговорення ваших фільмів під час ретроспективи на цьогорічному фестивалі Docudays UA ви порадили молодим кінематографістам учити англійську аби хоча би на крок наблизитися до реальної роботи. Що б ви ще могли їм порадити? Чи реально знімати кіно, залишаючись в Україні, чи варто їхати шукати роботу в світи?

– Було б непогано ще й французьку вивчити або німецьку. Сьогодні їхні однолітки в Болгарії, Румунії, Польщі – та скрізь ті, хто пов’язав своє життя з кіно, та й не тільки з кіно, – говорять перфектною англійською і стер­­п­­­но – другою іноземною мовою. Звісно, сама мова нічого не вирішує, але дуже допомагає. Без мови шанси нульові. Я це зрозумів, проте дуже пізно. А що ще порадити? Хто б мені порадив... Ну, може, не насолоджуватися своїм приниженим і нереалізованим талантом – це поганий симптом. І не впадати в розпач. Це, кажуть, також гріх...

У. Т.: Європейські документалісти часто звертаються до проблематики Східної Європи і Росії у своїх фільмах? Чому цю проблематику «не бачать» віт­чизняні документалісти? Чим Україна тематично може зацікавити Європу?

 – На цю тему можна довго говорити. Відповім коротко. Звернення до чужих реалій – східноєвропейських, україн­сь­­ких, російських – це різновид соціальної терапії для респектабельної Європи. Ну, наприклад, сидить собі німець у кріслі, в Дюссельдорфі або Бонні, попиває пивце, втупився в телевізор, а там, десь у російській глибинці, народ від горілки згорає. Мати в білій лихоманці, діти у в’язниці, батько тещу зґвалтував. І думає цей глядач після побаченого, а таки добре ж мені живеться, чорт забирай, гріх жалітися. Піду я краще спати, завтра на роботу, вставати вдосвіта. Й засинає сном немовляти... Ну, а потім там нудно. Ми для них екзотика, як Африка. І так чи інакше – загроза. Ось пустили поляків до Європи, й почали машини красти. Хто вкрав? Поляки. Хто розбив? Серби. А що буде, коли й ми прийдемо? Ну, і таке інше.

У. Т.: Як можна реанімувати Укркінохроніку, де ви пропрацювали багато років, із фактичної руїни, й чи варто це робити? Як оцінювати систему видачі прокатних посвідчень на показ фільмів, вироблених, зокрема, державними студіями? Приміром, Укркінохроніка повинна купувати таке посвідчення в Мінкульту, а в збанкрутілої студії немає на це коштів. У підсумку фільми українських документалістів безнадійно залежуються на полицях. Це стосується особливо вашого покоління, творчий вибух якого припав на часи розквіту студії в добу перебудови. Якою є ваша позиція стосовно цієї проблеми?


– Єдиний спосіб зберегти студію – зберегти її спадщину. Фільми, журнали, літопис сторіччя. Нинішнє керівництво до цього прийшло й намагається щось робити в цьому напрямку. Ніхто не озолотиться, але зберегти студію як національну фільмотеку можливо. Дай Боже. Проте реанімувати її в тому ж вигляді, в якому вона була 20 років тому, – марна річ. Я був там недавно. Відчуття, наче надворі 1943 рік і німецькі війська пішли годину тому. Мені видається найактуальнішою інша проблема – багато фільмів в архіві на Солом’янці, й це золотий фонд, збереглися в негативі. Колір на фотокопіях практично зник, лишився тільки пурпурово-морк­­вяний. Рятувати потрібно вже минуле. Нещодавно ми збирались у Сергія Тримбача, обговорювали ідею створити колекцію на DVD найкращих фільмів Укр­кінохроніки – з субтитрами, з біо­графіями режисерів, як водиться у світі. Сподіваюся, це вдасться зробити. До речі, й «Людина з кіноапаратом», і «Симфонія Донбасу» Дзиґи Вертова були зроблені в Україні. На ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління, яке існувало у 1922–1930 роках. – Ред.), щоправда, в Харкові, але яка різниця? Це класика світового масштабу, основа основ. Думаєте, це можна купити де-небудь? Або піти в бібліотеку подивитися?

У. Т.: Чи проводилася за 19 років незалежності хоч якась робота зі створення національного кіноархіву на всіх рівнях – телеканалів, кіностудій, незалежних режисерів, аматорів тощо? Чи знайдуть нащадки в архівах кадри тих подій, які не потрапляли в прайм-тайм?

– Ні. Принаймні я про це нічого не знаю. На жаль, нічого вартісного не знайдуть. Але так чи інакше до цього прийдуть, хоч і не в масштабі національного архіву. Без глобалізму. Виникатимуть приватні архіви. Ми повторюватимемо досвід поляків, угорців, чехів. Там це вже зроблено. У нас ще навіть не думають. Ми дуже запізнюємось у своєму розвиткові.

У. Т.: Документалістика часто зловживає шокуючими кадра­ми, використовує надто емоційні засоби зображення задля сильнішого впливу на глядача, особливо коли йдеться про трагедії. Що для вас означає пафос, зокрема пафос у документалістиці, й чи варто його уникати?

– Усе залежить від завдання фільму та від особистісних якостей режисера. Досягти емоційного впливу можна непрямим способом. Це складніше. Наприклад, у «Живих» ми навмисно прибрали всі жахливі розповіді про голод. У матеріалі все це було, й людоїдство зокрема. Прибрали. Зрозуміли, що це не працює. Навпаки, спочатку змусили глядачів сміятись. І від зйомок із крана відмовилися – надто красиво було. Ми загалом ні на чому в «Живих» не наполягали, хоча й хотіли. Били себе по руках. Від того, що ти сто разів скажеш про те, що це – геноцид, на екрані геноциду не буде. Буде зворотна реакція. Запали свічку – як ідея спрацювала! Бо вона інтимна, особистісна. Хочу – запалю, а хочу – ні. Інакше кажучи, справа особиста. Так і в кіно. Я завжди вважав, що найкращі фільми про війну – без війни, в тилу, за лінією фронту. «Летять журавлі», «Балада про солдата», «Білоруський вокзал», «Двадцять днів без війни» або «Був місяць травень». Для мене це приклади, як говорити про трагедію. Ми вчилися на цих фільмах. І я вчуся дотепер. Для когось сьогодні це безнадійний «атстой», для мене – вершина майстерності.

У. Т.: Ви належите до покоління, що ввійшло в документалістику на зламі радянської та пострадянської епох. У кінці 1980-х був потужний сплеск в українському кінематографі, який викликав зворотний зв’язок із глядачами, за принципом «сьогодні в газеті (на екрані) – завтра в куплеті». Зараз ситуація докорінно змінилася. Чому? Які найяскравіші спогади з того часу, які творчі дебюти були найнезабутнішими? Які фільми не втратили актуальності, й що б ви порадили переглянути сьогодні?

– Я можу, звісно, назвати десяток фільмів, котрі не втратили своєї актуальності. Але де можна їх подивитися? От зробимо років через п’ять колекційне видання української класики, тоді й поговоримо.

«ЖИВІ». Документаль­­ний фільм про Голодомор українці так і не побачили

НЕДОСЯЖНЕ КІНО. Документальні фільми українських режисерів можна побачити хіба що на фестивалях або у нічних ефірах телеканалів

[2076][2077]
 

 
Біографічна нота

Сергій Буковський народився в 1960 році. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого за фахом «кінорежисура».

У 1982–1995 рр. працював на студії «Укркіно­хроніка».

1995–1998 рр. – керівник Департаменту документальних проектів в «Інтер­­ньюс-Україна».

1999 р. – виконавчий продюсер телекомпанії ММЦ-СТБ.

У 1998–2003 рр. був майстром курсу режисерів-документалістів КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого

 
Фільмографія


У творчому доробку режисера понад 50 документальних та телевізійних фільмів, серед яких:

«Завтра свято» (1987);

«А ночка тёмная была...» (1988);

«Сон» (1989);

«Дах» (1989);

«Знак тире» (1992);

«Дислокація» (1992);

«Пейзаж. Портрет. Натюрморт» (1994);

«На Берлін!» (1995);

«Міст» (2000);

«Вілен Калюта. Реальне світло» (2000);

Terra vermelha («Червона земля»), (2001);

документальний телесеріал «Війна. Український рахунок» (2002);

«Назви своє ім’я» (2006);

«Живі» (2008)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.