▪   Максим Кідрук

Цитадель інків

ФОТО: REUTERS, Максим Кідрук
Мачу Пікчу – загадкова твердиня знищеного народу, до якої не змогли дістатися навіть конкістадори
Матеріал друкованого видання
№ 33 (146)
від 13 серпня, 2010

«Вона винесе до дідька твої мізки, хлопче!» – так сказав про Мачу Пікчу один бувалий мандрів­ник-австралієць у хостелі в Мехіко під час моїх мандрів Латинською Америкою. Він незадовго до нашої зустрічі побував у Перу, підіймався на вершину, на якій заховалося загублене місто інків, і не переставав розхвалювати ту таємничу фортецю. Це звучало вельми солідно й переконливо. Тож наступного року разом із Яном, моїм товаришем із Чехії, я вирядився до Перу.

Неприступна твердиня

У перекладі з мови тубільців кечуа Мачу Пікчу означає «стара вершина». Особливість стародавнього міста в тому, що збудоване воно точнісінько на лезі гірського хребта над долиною річки Урубамба. Звідусіль цю твердиню обступають глибочезні урвища, оточені ще неприступнішими масивами скель. Збудована високо поміж хмар посеред важкопрохідних андійських хребтів загадкова цитадель протягом чотирьох сотень років лишалася зовсім невідомою цивілізованому світові. Місто розташоване в такій глушині, що іспанські конкістадори так і не змогли його розшукати. Відкрив Мачу Пікчу професор Єльського університету Хайрем Бінґхем 24 червня 1911 року. До цитаделі його провів перуанський індіанець, узявши за послуги гіда лише два долари. З одного боку, завдяки такій утаємниченості Мачу Пікчу лишилося незруйнованим, з іншого – нам практично нічого не відомо про його жителів та історію занепаду.

Дістатися до стародавньої твердині навіть у наші дні непросто. Сьогодні єдиним можливим способом потрапити на Мачу Пікчу є вузькоколійка. Вона тягнеться від Куско, міста в перуанських Андах, адміністративного центру однойменного регіону, а в минулому – столиці Інкської імперії, через населений пункт Ойянтайтамбо, розташований на висоті 2792 м над рівнем моря, до Аґуас Калієнтес, крихітного містечка біля підніжжя вершини, де інки звели свою фортецю.

Кількість потягів із Куско обмежена, а квитки там – дуже дорогі, тому більшість мандрівників спочатку добираються до Ойянтайтамбо, де автомобільна дорога обривається, а вже звідти прямують на Аґуас Калієнтес дешевшим потягом, призначеним саме для ощадливих туристів. Жодним іншим способом до Мачу Пікчу не потрапити – звісно, якщо у вас немає приватного гвинтокрила або ж ви маєте непереборне бажання кілька днів тюпати навпростець горами.

Щоправда, коли ми з Яном прибули до Куско, з’ясувалося, що не лише брак місць на потяг може завадити піднятися на Мачу Пікчу. Весь регіон Куско захлинався в бурхливих страйках. Власне, напередодні, піднімаючись до Саксайуамана, ще однієї інкської твердині, я чув, як поодинокі мандрівники безперестану торочать про якісь акції непокори в горах. Утім, я не звертав на ті розмови уваги, а тому не мав уявлення про справжні масштаби затіяних перуанцями заворушень. Страйкують водії автобусів? То й дідько з ними! Візьмемо з Яном таксі на двох, переплатимо трохи і спокійно дістанемося до Ойянтайтамбо! Отак я собі думав. Але не так сталося, як гадалося.

Страйкарі

Причина страйку в Куско була, як на українця, вельми банальною. За тиждень до мого прибуття в столицю регіону до місцевих активістів дійшли чутки, що вельмишановний сеньйор Алан Гарсія Перес, президент Перу, надумав приватизувати в горах чималий шматок землі. Суспільно свідомі городяни миттю збурили решту волелюбної провінції, й за кілька днів увесь штат займався різними безчинствами. В найвіддаленіших куточках почалися заворушення та колотнеча, що поволі докотилися до столиці. 21 липня, якраз тоді, коли я вирушав на Мачу Пікчу, страйк досяг свого апогею. Дороги перетяли завалами, в гірських селищах звели барикади, ніхто не працював, ніхто нікуди не їздив. Кілька невдах бекпекерів (туристів-дикунів), які ненароком опинилися посеред цього безладу, не знали, що діяти й куди бігти. Все це, звісно, було б дуже цікаво, якби ми з Яном не входили в число тих невдах…

«Чекати, – відповідали мені, коли я питав, що робити, аби пробитися до Ойянтайтамбо. – Може, уряд домовиться з повстанцями, й завтра дороги розблокують».

Одначе я не міг чекати, оскільки вже мав на руках квиток на вечірній потяг «Ойянтайтамбо – Мачу Пікчу» ($62), дозвіл на відвідання загубленого міста (для іноземців коштує $40), а також бронювання ліжок на дві ночі в хостелі в Аґуас Калієнтес (а це ще додатково $24). Утім, мій бойовий запал трохи пригас після того, як цілу годину ми з напарником безрезультатно протинялися вуличками Куско, намагаючись знайти хоча б якусь таратайку на колесах. Зрештою, ми таки надибали таксиста, котрий за шалену суму погодився спробувати провезти нас через завали.

Хвилин за десять, петляючи вузькими закапелками, то видираючись угору, то спускаючись униз, нам вдалося виїхати з Куско. Я зрадів, адже першу лінію завалів, одразу на виїзді з міста, було подолано. Та радість виявилася передчасною. Через три чи чотири кілометри дорога піднімалася на одну з вершин і проходила повз невелике гірське селище. На самому в’їзді в село шлях перегороджувала купа каміння й повалених дерев. Праворуч барикади виднівся вузький прохід, який страйкарі, вочевидь, залишили для власних потреб, однак у ньому незмінно чатували півдюжини озброєних ломами, битами та камінням перуанців.

Побачивши натовп набурмосених горян і зрозумівши, що наша поїздка може закінчитися невідомо чим, я першим ділом розпихав усю готівку по трусах та шкарпетках, а затим всунув паспорт у задню кишеню джинсів. Усі інші речі не такі важливі. Таксист тим часом спинився на безпечній віддалі від звалища (звідки його не могли дістати камінням) і щось прокричав до бунтарів у проході. У відповідь горяни заперечно захитали головами. Мовляв, забирайся геть по-хорошому. Шофер закрив вікно й винувато проказав: «Не вийде. Можу відвезти вас назад до Куско».

Зненацька я помітив, що чоловіки на барикаді заворушилися. Деякі, боязко озираючись, позадкували в придорожню тінь. Я роззирнувся й зрозумів причину переполоху. Зліва на дорозі неподалік від нашого таксі вигулькнув білий патрульний джип. Страйкарі, стискаючи в руках каміння, знехотя відходили. Ніхто з горян поки що не мав бажання розпочинати відкриту конфронтацію з представниками закону.
Джип наблизився до барикади, з’їхав з дороги і почав об’їжджати завал. Ось тоді мене немов струмом ударило. Я мит­­тю втямив, що це наш єдиний шанс.

«За ним! Їдь за ним! Швидше! – шарпав я таксиста за плече. – Підіжми їх під самий бампер! Go, go, go! Go, man! (Їдь, їдь, їдь! Їдь, чуваче! – англійською) Vamos, ahora mismo! (Поїхали, негайно! – іспанською)»

Таксист розкумекав, що від нього вимагається, завів двигуна й прилаштувався за поліцейським джипом. Однак цей хитрий маневр не лишився непоміченим страйкарями. Майже миттєво між нашим бампером та багажником джипа втиснувся якийсь селюк, ризикуючи потрапити під колеса. Не звертаючи уваги на поліцейських, він обурено загамселив руками по капоту. За ним підбігли інші, й у наші вікна полетіли кавалки бруду, гнилі овочі. Проте по-справжньому я почав хвилюватися тоді, коли кілька найактивніших перуанців налетіли на таксі й узялися розхитувати авто з боку в бік.

«Виходьте! – заверещав нам таксист. – Забирайтеся геть із моєї машини!»

Я благально зазирнув у одне з бокових дзеркал поліцейського джипа, який протискався між завалами попереду нас. На хвильку мені вдалося вхопити погляд полісмена за кермом. Але вже наступної миті доблесний страж правопорядку сховав очі. Очевидно, полісмени не мали ані найменшого бажання встрявати у неприємності через двох тупоголових. Таксист істерично горлав, розуміючи, що його авто от-от перетвориться на купу металобрухту. Обводячи очима розлючений натовп, я думав, що експедиція підходить до свого завершення.

Дуже повільно я вийшов з машини. Ян теж. Перуанці замовкли й оточили нас щільним кільцем. Деякі стояли так близько, що я чув їхнє дихання, бачив їхні насторожені лиця та холодний блиск чорних очей. Кілька секунд панувала тиша. А тоді… перуанці просто розступилися.

Від несподіванки я розгубився. Зрештою, мене вивів із заціпеніння вигук таксиста, який грубо попрохав зачинити дверцята й забиратися геть із дороги, побажавши нам на прощання здохнути в тому Ойянтайтамбо. Бунтарі поволі розходилися, час від часу кидаючи на мене та Яна апатичні погляди. Все, що їм було потрібно, – не пропустити машину. Ніхто не може проїхати в Ойянтайтамбо, бо страйк. Коли хочете йти пішки – з Богом, Парасю…

Відтак я закинув наплічник на спину. Лише зараз відчув, як скажено калатає серце й тремтять коліна.

Над проваллям

Ніхто й не думав нас займати, тож без усіляких перешкод ми з Яном перейшли завали і, піймавши попутку по той бік гірського хребта, доїхали до Ойянтайтамбо – якраз вчасно, аби потрапити на вечірній потяг на Аґуас Калієнтес. Ніч ми провели в хостелі, а на ранок уперше в житті піднялися на загадкову твердиню.

Мачу Пікчу збудували приблизно в 1440 році, за 100 років до падіння імперії інків, за наказом великого правителя Пачакутека. На широких терасах, що нависають буквально над проваллям, з ретельно відполірованих блоків іноді розмірами вище від людського зросту інки звели грандіозні храми, палаци та вівтарі для жертвоприношень. На штучних ступінчастих майданчиках, які збігали вниз до річки Урубамби, вирощували сільськогосподарські культури, в центральній частині міста розкинулася священна площа, де відбувалось ушанування Інті, бога сонця. Місто існувало до 1532 року, коли в імперію вдерлися іспанці під проводом Франціско Пісарро, після чого всі його жителі таємниче зникли.

Ми з Яном ошелешено спинилися на краю найвищої еліптичної тераси. Гігантський багатоступінчастий комплекс лежав перед моїми очима й чи­­мось нагадував величезний кар’єр, де добувають руду, ось тільки кожен рівень, який збігав униз до річки, мав напрочуд правильну геометричну форму. Я думав про те, що аби спорудити тут місто, потрібна неймовірна кмітливість і майстерність. За оцінками фахівців, половина всіх зусиль, витрачених на будівництво Мачу Пікчу, пішла на підготовку майданчика й фундаментні роботи. Масивні підпірні стіни й тераси більше п’яти століть тримають на собі ціле місто, не дозволяючи дощам і зсувам знести його у прірву.

Облазивши за півдня всі культові споруди, піднявшись на сусідню вершину, з якої Мачу Пікчу видавалося крихітним сіро-білим більмом на крайці мускулястого гірського кряжу, я переконався, що знайомий австралієць мав рацію. Від побаченого в кого завгодно «винесе мізки».

P.S. Незабаром після нашого візиту сильні зливи спричинили страшенні зсуви в горах між Ойянтайтамбо та Мачу Пікчу. В результаті залізниця була зруйнована одразу в кількох місцях, а 1100 туристів залишилися відрізаними від світу в селищі Аґуас Калієнтес. Мандрівників довелось евакуйовувати вертольотами, й твердиня Мачу Пікчу опинилася відрізаною від світу щонайменше на півроку.

МРІЯ МАНДРІВНИКІВ. Більше ніж  400 років це місто стояло порожнім. Тепер стало всесвітньою спадщиною ЮНЕСКО

РЕЧІ ІНКІВ. Знахідки археологів Єльського університету. Артефакти залишилися, а куди зникли їхні господарі – невідомо

[2049]

 
Варто побачити

Вузькоколійка, що тягнеться горами від Куско до містечка Аґуас Калієнтес.

Саксайуаман – ще одна інкська фортеця в Куско, менша від Мачу Пікчу.

Ойянтайтамбо – селище в Андах, розташоване на висоті 2792 м над рівнем моря.

Урубамба – річка в гірський ущелині, до якої ступінчасто збігають тераси правильної геометричної форми, влаштовані ще давніми інками