▪   Олександр Євтушенко

Тест на протест

Із дня смерті Віктора Цоя минуло 20 років, однак його заклик до змін, яких вимагають «наші серця», знову актуальний через тотальний конформізм колишніх адептів перебудовчого року
Матеріал друкованого видання
№ 33 (146)
від 13 серпня, 2010

У 1985-му я довідався про концерт-квартирник Ма­йка Науменка й Віктора Цоя в Києві на конспіративній хаті в одному зі страхітливих сталінських будинків на Печерську. Набилося туди душ сорок знайомих студентів. Кожен робив свій внесок, що в сумі становило гонорар і гроші на зворотні квитки до Пітера. Той унікальний виступ складався з хітів «Кино», частину яких співав Майк, і навпаки – хітів «Зоопарка», які виконував Цой. Гіпнотичну ауру, яку створили лідери цих гуртів, перервав наполегливий дзвінок у двері. За мить усі уздріли дільничного з «понятими». Зі словами про перевірку паспортного режиму всіх артистів і слухачів загребли до райвідділу. Цою і Майку інкримінували «нетрудові доходи», накатали відповідного листа на адресу рок-клубу, внаслідок чого обом пізніше заборонили давати кон­­церти протягом півроку. Студентам пообіцяли, що їх витурять із вишів, але погроз не виконали. Вже за кілька місяців Цой і гурт «Кино» знову були в Києві, де знімалися в дипломній роботі студента кінофакультету Київського інституту імені І. К. Карпенка-Карого Сергія Лисенка. Фільм назвали «Кінець канікул». Тоді ж ми з рок-тусівником Сашею Шерифом улаштували  повноцінний виступ «Кино» в Будинку вчених. Під час шоу Цоя директриса викликала мене з зали й зі страшними очима почала вимагати припинити неподобство. «Він же фашист! – верещала жіночка, – Ви хочете, щоб мене звільнили з роботи?» Але вже розпочалася горбачовська перебудова, а з нею енергійні рухи продюсера Юрія Айзеншпіса, який почав возити «Кино» палацами спор­­ту по всіх-усюдах. Та це вже інша історія, а з наших розмов із Цоєм найбільше запам’я­талась одна його фраза: «Ось побачиш, старий, цей наш совок скоро зруйнують дисиденти й рок-н-рол...» На жаль, йому не судилося дожи­­ти – 15 серпня 1990-го Віктор Цой загинув у автокатастрофі під Ригою. Дуже швидко армія фанів міфологізувала постать співака, а стіни будинків прикрасили численні написи на кшталт «Вик­тор Цой – всегда живой».

Перебудовчий рок

Через свою тотальну популярність Віктор Цой був видимою «вершиною айсберга» протестних настроїв, утілених у текстах тогочасних рок-гуртів, адже лавиноподібний процес було вже неможливо зупинити. Разом із проголошенням головних доктрин перебудови з її гласністю й демократизацією суспільного життя відбувалася стрімка легалізація забороненої раніше в СРСР рок-музики. Всесоюзна фірма «Мелодія» почала активно видавати диски гуртів із Ленінграда, Москви, Свердловська, Новосибірська. Як гриби після дощу на всій території Країни Рад виникали нові рок-клуби. Зразком для всіх був ленінградський рок-клуб, який існував ще з початку 1980-х. Подейкували, що ту структуру створили за участю КДБ, щоб пильніше контролювати молодіжні рухи міста. В ті часи доволі смішно було спостерігати за динамічним процесом тотального перефарбування класичних філармонійних ВІА (вокально-інструментальні ансамблі) на рок-колективи. Новоявлені рокери з усіх сил імітували хард-рок або хеві-метал, не розуміючи, що виглядають пародійно. Нову реальність органічно сприйняли такі колективи, як «Машина времени», що й до перебудови вже мали свій карт-бланш на проведення концертної діяльності. Важливу роль у блискавичному становленні жанру зіграли й так звані «Музичні ринги» на ТБ, коли мільйони могли побачити і почути наживо найяскравіших персонажів, таких як «Звуки Му», «АукцЫон» або «Бригаду С». До середини 1980-х у СРСР уже сформувалися кілька рок-центрів, і для шанувальників рок-н-ролу була цілком зрозумілою відмінність ленінградської, сибірської або московської сцен. Наприклад, коли найбільш запеклими і злими нонконформістами були сибірські панки на чолі з Єгором Лєтовим і «ГО», то більшість пітерських гуртів поряд із ними виглядали рафінованими естетами. Водночас московські колективи завжди й у всьому схилялися до компромісів і саме їх найбільше торкнулася комерціалізація рок-сцени. Хоча були й винятки. Йдеться про свідомо альтернативні команди на кшталт «Центру» Васілія Шумова, «Вежливый От­каз», «Николай Коперник», «ДК». Зовсім окреме явище – свердловський рок із такими гуртами, як «Наутилус», «Урфин джюс», «Чайф», «Апрельский марш», «Агата Кристи».

Тодішній рок був надзвичайно соціально заангажований, показне бунтарство стало емоційним виплеском енергії, яку штучно стримувала влада протягом тривалих років. Рок у СРСР виявився потужною антитезою панівній офіційній естра­­ді з її державною підтримкою та затхлими художніми радами. Також основою чи архетипом, так би мовити, інвольтації радянського року була західна рок-культура. Титани західної сцени були невичерпним джерелом натхнення, адже невипадково найкращим компліментом для будь-якого рокера слугували вислови на кшталт «фірмова пісня» або «фірмова група», синоніми високого професіоналізму музиканта. Вторинність музики, здебільшого злизаної з західних зразків і акцент на тексти, часто гостросоціальні – головні ознаки «перебудовчого» року.

Це підтверджує один із найбільших артефактів того часу – вихід у США альбому Red wave («Червона хвиля») з хіта­­ми гуртів «Аквариум», «Алиса», «Стран­­ные игры» та «Кино». Альбом спродюсувала американська співачка Джоан Стінгрей, великий друг пітерських рок-музи­кантів, дружина гітариста «Ки­­но» Юрія Каспаряна. Диск мав більший розголос у самому СРСР, ніж у США. Там радянський рок так і залишився екзотикою. Така ж доля спіткала і Radio silence – сольний альбом Боріса Грєбєнщікова, записаний та спродюсований за океаном. Отже, очікуваного братерства з західним шоу-бізом не сталося, а концерти видатних рокерів із СРСР мали там виключно діаспорну прописку.

Крім того, найтиповішою ознакою перебудовчого року в СРСР була неймовірно розвинена культура магнітофонного самвидаву. Любительські «фір­­ми грамзапису» існували в складі рок-клубівських структур. Однією з провідних була студія «Антроп» на чолі зі звукорежисером Андрєєм Тропіл­­ло. За обсягами накладів «антропівської» продукції та «фір­­ма» цілком реально конкурувала з державним монстром «Мелодія». Також важливим чинником становлення й розвитку перебудовчого року було справжнє буяння друкованого самвидаву. Розмножені музичні журнали активно розліталися країною й таки серйозно впливали на формування громадської думки. Найавторитетнішими в Пітері були журнали «Рокси» та «Рио», в Москві розквітала «Контркультура», альманах, який згодом тиражували в друкарський спосіб. У Києві ту нішу посідав журнал «Гучномовець», у Харкові – популярне видання «Такі справи».

Згодні та незгодні: хто вони?

Після розпаду СРСР титани радянського року (хто примудрився залишитися живим) поступово зазнавали трансформацій. Хтось перебував у тіні, створював музику «для своїх» і виступав здебільшого в клубах. Хтось радикально змінив жанрові вектори й почав експериментувати, часом невдало. Наприклад, «електронні» спроби Вячєслава Бутусова викликали подив у більшості фанів «Наутилуса помпилиуса». І не лише у них – у 2006-му автор більшості текстів «Наутилуса» Ілья Кормільцев порадив Бутусову співати пісні його новоствореного гурту «Ю-Питер» і не чіпати старих. Таку гостру реакцію поета спровокував виступ Бутусова для прокремлівського руху «Наші». Агресивний нонконформіст Кінчєв із «Аліси» став показово православним і, зрештою, докотився до пісень про «оранжевые сопли». Боріс Грєбєнщіков одягнув маску буддиста, що дозволяла обрати «політику невтручання» й відстороненого споглядання. Єгор Лєтов тимчасово подався в «нацболи», згодом від них відхрестився й зосередився на музиці, видавши незадовго до смерті кілька нових альбомів. Фьодор Чістяков із гурту «Ноль» після примусового лікування в психітаричній лікарні (через напад на свою подругу) став адептом секти «Свідки Єгови». Андрєй Макарєвіч і «Машина времени» публічно підтримали ідеологію «путінізму-мєдвєді­зму» й нині виступа­­ють на найбільших концертних майданичках Росії.

І лише ті з ветеранів рок-музики, для кого рок завжди був синонімом свободи, й далі пишуть чесні й гострі пісні. Це передусім Юрій Шевчук і «ДДТ», Міхаіл Борзикін і його «Телевизор». Вони цілком свідомо беруть участь в акціях російського руху «Марш незгодних», відверто виступають про­­ти завуальованої, але тотальної цензури, проти масових порушень свободи слова, проти вбивств незалежних журналістів. Як і 20 років тому, вони йдуть по лезу бритви, чудово розуміючи, що можуть бути наслідки... Нещодавно Міхаіл Борзикін виступив із ініціативою відродити знаменитий пітерський рок-клуб, колишню Мекку для вільнодумної молоді. Ясна річ, справа пробуксовує через активний спротив влади й «нашистів», бо державі потрібно, аби незалежна субкультура й опозиційна молодь не гуртувалися. «Телевизор» нині виступає на різних заходах демократичних сил із піснями-памфлетами, які походять із двох останніх програм «МегаМизантроп» та «Я – газпромбайтер». Харизматичного лідера «ДДТ» Юрія Шевчука на «Марш незгодних» покликали його особисті переконання. Це рішення не було спонтанним, його сформували численні поїздки країною, зокрема, по так званих гарячих точках. У Чечні він самотужки зняв документальний звіт про те, що побачив на власні очі. У своїх коментарях до тих кадрів Шевчук, зокрема, каже, що масовий, інспірований «згори» патріотизм у сучасній Росії швидко перетворюється на імперський шовінізм. Коментуючи свою участь у «Маршах незгодних», він говорить: «Мені набридла брехня. Я до своєї держави ставлюся чесно, а вона до мене – ні. І ця держава не залишила мені іншого вибору, як піти з «незгодними» й стати з ними поруч на одному «ешафоті». Мої колеги, які витанцьовують на різних кремлівських майданчиках, добре живуть і цьому раді. Вони регулярно отримують свої іграшки – особняки і яхти, то чого ж їм «вякати», якщо їм добре? Мене це сильно дратує, я вважаю, що треба мислити масштабно, розуміти глобальні процеси, які відбуваються у світі та в країні, й бути громадянином. Бути громадянином – необхідно. Інакше перестанеш себе поважати...»

Отож, наразі можна констатувати, що пострадянський рок перестав бути музикою протесту, адже кілька голосів «волаючих у пустелі» – радше виняток, аніж правило. Гостросоціальні тексти в Росії тепер продукують здебільшого реп-виконавці, однак їхніх пісень не побачиш по телевізору і не почуєш на стадіонах. І доки ветерани радянського року доживають віку в цілковитому конформізмі, а молоді рок-команди римують «кров і любов», пісні Віктора Цоя про зміни, яких «вимагають наші серця», залишаються й досі надзвичайно акутальними.

Фото з сайту гурту "Телевізор"

Прогин зараховано. «Я дійсно підтримую політику Путіна і Мєдвєдєва» сказав Макарєвіч після концерту для прокремлівсь­ких молодіж­них рухів

Спокутує гріхи. У 2007 році під час зустрічі з Кірілом, на той час митрополитом, Кінчєв отримав схвалення на «проповіду­вання всередині рокерського середовища»

Склав руки. Хоча Грєбєнщіков відмежувався від усьго мирського, це не завадило йому отримати орден від Путіна «за заслуги перед отечеством»