▪   Ілько Майдачевський

Спортсмен у краватці

ФОТО: Андрій Ломакін
Галантний ≠ гламурний. Галантний ≠ галантерейний. Ні, Mitsubishi Galant – серйозний хлопець із темпераментом «прихованого носіння»
Матеріал друкованого видання
№ 25 (86)
від 26 червня, 2009

 

Як колись казали мудрі люди в Одесі, «вам шашечки чи їхати?» Мені, особисто мені, автомобіль – щоби їхати. Але для багатьох знайомих і незнайомих спів­учасників дорожнього руху автомобіль – це передусім понти. Шестизначні у. о., аби на них ефектно під’їжджати до офісу, клубу, ресторану, на переговори, презентацію, в гості на сусідню віллу тощо. Або великий чорний лінкор, або, навпаки, якесь яскраве вирвиоко, лише пайєток і стразів бракує. Мабуть, у певних колах пускання пилу в очі – один із інструментів ведення бізнесу. Тобто якщо вам треба щось гламурненьке, нічого порадити не зможу. Якщо ж автівка потрібна саме для їзди як процесу й результату, можна читати далі, бо з однією такою я щойно познайомився.
 
Розмах крил – американський
 
Сказати, що Galant вражає з першого погляду, було б певним перебільшенням. Щоправда, виробники співають дифірамби агресивному, сміливому дизайну, на те вони й виробники. Хай не ображаються, але мені модель здалася дещо позбавленою індивідуальності. Це як Штірліц, пригадуєте? «А в мене стандартне обличчя. Всім здається, що мене десь бачили». Якби не знайомий логотип із трьома діамантами на радіаторі, можна було б переплутати. Інша річ, що цю машину не лише розроб­ляли для американського ринку, але й, як я зрозумів, виготовляють у Сполучених Штатах, себто вона несе в собі всі переваги, чи то навпаки, вади американського уявлення про справжній автомобіль.
 
Ну, по-перше, він великий. Це зрозуміло: в Америці, крім Манхеттена, не так багато місць, де є проблеми з парковками. Нинішній, дев’ятий Galant порівняно з попередником подовшав і сягає 4 м 87 см. Натомість для вітчизняного покупця передбачено невеличку адаптацію, зокрема, збільшено дорожній просвіт, і тепер машина здатна стрибати на бордюр. Похідне від розмаху крил – дещо завеликий радіус повороту. Ну от, стосовно вад – здається, все. Далі – суцільні переваги.
 
Колишніх спортсменів не буває
 
Передусім так історично склалося, що одна з модифікацій Galant від народження бере участь у різноманітних ралі. Це означає прихований спортивний характер, який не так легко запідозрити під машкарою седана бізнес-класу. Консультант у автосалоні недбало так згадав у напутньому слові, що нормальна крейсерська швидкість цієї сірої мишки – 170 км/год, а після 190 його, мовляв, починає трохи водити на дорозі. Я настільки ошалів, що забув запитати, де, крім траси Київ–Бориспіль, це можна перевірити. Спортивний характер невдовзі зіграв зі мною злий жарт: швидкість у Galant практично не відчувається, якщо не дивитися щосекунди на спідометр, а покладатися на досвід та органолептичні враження. Це підтвердила «фара» даішної засідки на в’їзді до Обухова, що мені обійшлося в офіційних 260 грн.
 
Двигун 2,4 MIVEC працює напрочуд тихо, що забезпечується фірмовою технологією «тихий вал». Точніше було б висловитися «тихі вали»: в конструкцію закладено два додаткові, функція яких – нейтралізувати коливання основного. Можу додати, що октан-коректор дозволяє лити навіть 92-й бензин. От цікаво, хто це наважиться на такий експеримент?
 
Другий сюрприз – незалежна підвіска. Можливо, я чогось не розумію, але мені завжди здавалося: або – або. Або спортивна, але тоді кожну дірочку в покритті, кожен люк маєш відчувати нирками, або комфортна, але в такому разі в поворот варто входити обережненько. Дзуськи! Спершу здається, ніби спортивна: віражі минаються так, ніби їдеш по оксамитових рейках. Але при цьому прогалини підготовки українських шляховиків до Євро-2012 чомусь не нагадують про себе, навіть лежачих поліцаїв проходиш зовсім не-по-міт-но… В цьому є щось надприродне, але до чудес швидко звикаєш.
Окрема поема – гальма, які спрацьовують блискавично, без звичних довгих абеесівських медитацій. Обухівські даішники їх оцінили. Четвертий сюрприз – коробка: підправляти вручну автомат практично немає сенсу: бортовий комп’ютер підлаштовується під індивідуальну манеру водія. Тож один раз перевівши важіль у положення Drive, більше його чіпати не було ані потреби, ані бажання.
 
Метросексуал
 
Щодо комфорту, поскаржитися нема на що. Правда, всі принади бізнес-класу – від шкіряного салону до червоного дерева з нікелем на панелі – здебільшого вимога нашого ринку, американці обходяться тканиною й пластиком. Скло краще не опускати, особливо на швидкості: своєрідна аеродинаміка створює неприємні вихори, які шумлять і видувають із салону все живе. В цьому, власне, немає потреби: вважається, що сучасне покоління водіїв уже не палить (у салоні навіть попільнички та запальнички не передбачено), клімат-контроль працює справно, а якщо вже хочеться свіжого (?) повітря, то краще однією кнопо­чкою відчинити люк у стелі.
 
Нічого несподіваного, бізнес-клас є бізнес-клас: у них на таких машинах їздять міністри, в нас – скромні чиновники й менеджери, які соромляться «Мерседесів» (є й такі, одного я знаю). Єдиний сюрприз – ціна від $23 тис., що змушує шукати якісь приховані дефекти, підводні камені тощо. Коли наша людина отримує якість задешево, це збиває її з пантелику.
 
Аналогія напрошується така: уявіть успішного чоловіка, як тепер кажуть, метросексуала, віком десь 30+, бездоганно вихованого («галантний» і «галантерейний» – це не синоніми), без зайвої ваги, який вбирається в непомітний піджак із краваткою. Чи можна з першого погляду вгадати, що він спроможен віджатися від підлоги сто разів, пробігти п’ять кілометрів без інфаркту й за потреби провести маваші ґері у вухо? Або, якщо фантазувати далі, чи можна припустити, що під сорочкою скромного Кларка Кента ховається костюм Супермена?
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.