▪   Галина Іваненко

Місто прискореної дії

К.: Факт, 2009
Звонко Каранович. Чотири стіни і місто
Матеріал друкованого видання
№ 24 (85)
від 19 червня, 2009

 

«Я виріс у мороці / і заздрив художникам / які з земних типів / робили істот небесних». Звонко Каранович промовляв ці рядки під час читання-тандему на львівському Форумі книговидавців, розділивши тоді по-братньому сцену з Сергієм Жаданом.

І в них – квінтесенція всього створеного сербом у поезії та прозі. Слідом за Джеком Керуаком, Сєрґєєм Довлатовим, Вуді Аленом чи нашим автором «Гімну демократичної молоді», Каранович виявив, що серед змальовуваних ним «земних типів» немає ангелів і злочинців, катів і праведників. Є звичайні люди, цікаві літераторові-гуманісту своєю здатністю чинити опір несприятливим обставинам. Умовам, що, попри нібито суцільну глобалізацію, здебільшого визначаються географічними координатами.
 
Таким постає головний герой роману «Чотири стіни і місто» Владан Мітіч Татула – не надто вдатний художник, не дуже меткий наркодилер, зовсім не щасливий закоханий. Усі його намагання вибратися за межі містечка Ніш нагадують борсання риби в сітці й закінчуються зле. І не було би нічого виняткового в його історії, якби не війна та кохання – дві магічні складові, здатні перетворити пересічну ситуацію на трагічну, а відтак – збудити в читачеві сильні емоції. В тексті йдеться про бомбардування Сербії силами НАТО в 1999-му. Приреченість, із якою Владан, його друзі та сусіди сприймають попередження, що ось-ось розпочнеться справжнісіньке пекло, автор описує скупо, але цей лаконізм розкриває сутність письменницької ідеї краще, ніж гучне багатослів’я: особисте пекло, як і свято, завжди з нами. І щоб усвідомити цей факт, не потрібно ні виїжджати з рідного міста, ні руйнувати міфічних стін – достатньо закохатися й утратити дорогу тобі людину.

Теги