▪   Наталка Сняданко

Шарм і злидні середньовіччя

ФОТО: Костя Смолянінов
Щемко бувати у містичній Жовкві або історичному Дрогобичі, як і у відомих завдяки геополітичним дискусіям Бродах, – на теренах, де минуле часто значно більш присутнє й актуальне, ніж теперішнє
Матеріал друкованого видання
№ 22 (83)
від 5 червня, 2009

 

Майже всі галицькі міс­­­­течка мають спі­­ль­­­­­­ну рису: їх при­­єм­­но проїздити, зупинитися десь біля цер­­кви чи вируши­­ти на прогулянку середмістям, але вже за годину-дві звідси хочеться втекти. І це бажання радше ірраціональне, ніж логічне і вмотивоване. Можливо, це втеча не так від реалій, які тебе тут оточують, як від містечковості в собі, якої неможливо позбутися, якої соромишся і від якої так нестримно і так марно тікаєш усе життя. 
 
 
Бруно Шульц "Бабуся", фрагмент фрески
 
«Львів – Дрогобич – Броди» – саме таким є стандартний маршрут для більшості закордонних туристичних груп, які приїздять на Львівщину більш ніж на один вікенд. Інколи заїжджають і в Жовкву, це неподалік. Схоже за концепцією на регіональні екскурсії десь, приміром, на західних польських кордонах.
 
Костел у Дрогобичі, готична будівля
 
Дрогобич: бринить Бруно
 
Дрогобич трохи нагадує стару панну, про минуле якої досі пліткують, хоча ніхто не знає нічого конкретного, а сама вона неприступною поставою підтримує таємничий ореол довкола власної персони.
 
Пригадала, як уперше приїхала до Дрогобича – на фестиваль Бруно Шульца. Випадково зустріла на вулиці(!) Міріам із Тель Авіва, з якою ми познайомилися кілька років тому в Кракові й досі листуємося. Таким чином вкотре замкнулося коло цих вічних галицьких зустрічей на теренах, де минулий час цінніший, ніж теперішній.
 
Міріам значно частіше прилітає до Дрогобича зі свого Тель-Авіва, ніж потрапляю сюди я з розташованого зовсім поряд Львова. Як і решта галицьких містечок, до яких не бояться зазирати закордонні туристи, Дрогобич приваблює міфом минулого. Сюди приїздять, щоб спробувати знайти будиночок, з якого багато років тому емігрували їхні батьки чи дідусі з бабусями, щоб побачити місто, де жив Бруно Шульц.
 
Але спробуємо абстрагуватися від невеселого вигляду місцевих готелів і кнайп, від маломістечкової нудьги, яку навіюють випадково почуті на вулицях розмови. Тутешня інтелігенція більшість часу проводить у летаргії провінційного безгрошів’я і майже цілковитої відсутності культурно-мистецького життя. Пардон, слово «відсутність» тут, мабуть, не зовсім на місці, більше пасувало б модне «віртуальність», адже у Дрогобичі є Му­зично-драматичний театр імені Юрія Дрогобича, прикарпатський ансамбль пісні й танцю «Верховина», музей «Дрогобиччина», кілька бібліотек і ще низка культурних установ. Не кажучи вже про кнайпи під пластиковими дашками кислотних кольорів, що по суботах часто переповнені весільними натовпами.
 
Розташований біля важливих шляхів неподалік кордону з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією, Дрогобич – це вузол залізничних і шосейних доріг на Львів, Стрий, Самбір, Трускавець, Борислав, Стебник. Теперішній економічний занепад панував у місті не завжди. З 1238 pоку Дpогобич відомий як міcто у cкладі Галицько-Во­линcького князівcтва. Тут був один із найбільшиx центpів cолеваpіння на Пpикаpпатті. На старовинному гербі міста є символічне зображення солі, адже солеварні свого часу були потужним промислом, доки їх не витіснила нафтопереробна галузь. Щоправда, тут не дійшли руки перетворити копальні на музей, як це зробили у знаменитих підкраківських Величках, куди щодня збираються натовпи туристів.
 
У середині ХІХ ст. на околицях Дрогобича почалися промислові розробки озокериту, нафти та газу і солеваріння відійшло на задній план. 1866 року в місті збудували перший у Центральній Європі нафтопереробний завод, а майже через століття цей індустріальний бум продемонструє іншу, не менш символічну рису – руйнівну. Під час будівництва нафтопереробного підприємства у 1950-х знищили давньоруське городище. Така ось майже чехівська історія тріумфу прогресу.
 
Місто пишається тим, що з його історією пов’язаний Юрій Котермак, більш відомий як Юрій Дрогобич, – український філософ XV ст., астроном, перший український автор друкованого твору (латинською мовою), ректор Болонського університету. А також імена Івана Франка, Василя Стефаника, численних музикантів і вояків визвольних змагань.
 
Екскурсія вуличками Дрогобича триває недовго – пам’ятники різного ступеня кічовості, нагромадження архітектурних стилів: готичного, ренесансного, барочного, класичного, модерного, еклектики. Подекуди все це навіть не до кінця спотворене сучасними перебудовами. Ну й головні об’єкти туристичного паломництва – костел ХІV ст., оборонна вежа приблизно того самого періоду й руїни замку довкола неї, міська житниця кінця ХVII ст., синагога та кілька церков.
 
Я пригадала історію про одного львівського інтелектуала, який кілька років тому здійснив пішохідну мандрівку зі Львова до Дрогобича, пройшовши приблизно 90 км. Думаю, можна було б поставити це на комерційну основу й організовувати такі атракції для спраглих екстремального туризму.
Замок Станіслава Конєцпольського у Бродах 
 
Броди: «Щось неймовірне»
 
До української Галичини їздять переважно «ностальгійні» туристи – емігранти, переселенці або їхні нащадки, хоча трапляються поміж відвідувачів і цілком звичайні люди. Львів їм переважно подобається, Дрогобич вони називають милим, а від Бродів просто у захваті. «Тут працює правило: що гірше, то краще, – пояснив мені цей феномен Еріх Кляйн, віденський літературознавець, славіст, який не раз бував у нас. – Львів – нормальне місто, тільки трохи занедбане, Дрогобич – стандартна пострадянська периферія, як ми її собі завжди уявляли, а Броди – це вже щось неймовірне! Людині із Заходу складно повірити, що буває такий занепад. Це ніби подорож у далеке минуле, тому й захоплює».
 
З цією захоплено-цинічною характеристикою перегукується і легенда походження назви міста, розташованого на перетині двох річок із непрохідними болотистими заплавами, переправитися через які можна було лише у двох чітко визначених місцях – вбрід. Вперше місто згадується у «Повісті минулих літ» як пункт зустрічі князя Володимира Мономаха з Ярополком, князем Володимиро-Волин­ським, тому заснування датують ХІ ст.
 
Бродівщина стала батьківщиною багатьох відомих людей, насамперед митців – від усесвітньо відомого Йозефа Рота до українських письменників Якова Головацького, Тимофія Бордуляка, художника Івана Труша та багатьох інших. Більшість із них лише народилися тут, а відомими стали в інших містах.
 
церква хрестовоздвиження у Бродах не так давно була спротшколою, а ще раніше - костелом 
 
 
Поміж архітектурних об’єктів, які рекомендують оглянути туристам, – оборонна церква Богородиці ХVII ст., Парафіяльний костел XVI ст. у ренесансному стилі, Троїцька церква з дзвіницею ХVIIІ ст., церква Св. Юра XVI—XVII ст. з іконостасом у стилі рококо.
 
Бродівський історико-краєзнав­­чий музей, розташований у будівлі колишнього цісарсько-королівського повітового староства (кін. XVIII – поч. ХХ ст.), вважається одним із найкращих у Львівській області. Цікаві палаци Тишкевичів та Шмідта і, звичайно ж, колишні готелі «Брістоль» та «Європа», сама лише згадка про які відразу навіює асоціації з прозою Йозефа Рота.
 
Щоправда, вони виникають не у всіх і не завжди. Пригадую, як мені розповідав про свої враження від Бродів Йорґ Якоб, прозаїк із Лейпцига. Він приїхав сюди саме через прозу австрійського письменника Рота і дуже хотів побачити на власні очі те, що його колись надихало. Йорґ не брав із собою путівника, свідомо налаштовуючись лише на живі, позбавлені історичних алюзій враження.
 
«Я довго їхав маршруткою зі Львова, потім вийшов на запилюженому автовокзалі, пройшов повз кількох бабусь на лавках і кількох дідусів, які грали в доміно. Погуляв трохи занедбаним єврейським цвинтарем, здалеку подивився на якісь руїни, мабуть, замку або палацу. Зайшов до підозрілого вигляду кнайпи, але так і не наважився там щось замовити. Потім сів на маршрутку до Львова. Було у цьому всьому щось поетичне», – згадує Йорґ.
 
Щоразу, коли десь за кордоном я знайомлюся з нащадками вихідців із Галичини, які замріяно згадують бабусині оповідки про дерев’яний будиночок десь у Дрогобичі або Бродах, з якого тікали, повкидавши в клунок випадкові речі, думаю, що непогано було б зібрати старі світлини, які лежать у запилюжених альбомах по цілому світу, наклеїти їх у збільшеному вигляді на скло і поставити біля теперішніх будівель. 
 
 Уніатська церква і монастир Василіан у Жовкла
 
Жовква: драма карми
 
З одного боку, Жовква належить до парадних візитівок Львівщини: планування «ідеального» міста доби Відродження, десятки пам’яток, костел Святого Лаврентія, Василіанський та Домініканський монастирі, ренесансна синагога, замок, Ринкова площа... Усі ці несподівані архітектурні знахідки у вигляді фронтонів, решіток, ліпнини, внутрішніх двориків. Але це сприймається чомусь лише як периферія Львова, хоча таке ставлення несправедливе.
Відповідно виглядає й інфраструктура – старосвітсько-радян­сь­­кого зразка забігайлівки, у які заходять на швидку чарку, або ж велетенські й здебільшого напівпорожні ресторани з «весільною» спеціалізацією і невитравним запахом смаженої на салі бульби. Усе це розраховано на скромні потреби своїх, аніж на приваблення туристів. І саме цей дисонанс вишуканої старовинної архітектури і плебейськості, на жаль, визначає дух теперішньої Жовкви. Дисонанс між власне Жовквою і Нестеровом, як називали місто у радянський період. Можливо, саме невдалі назви і пояснюють цю лузерську карму міста, що заслуговує більшого.
 
Я вирішила зламати традицію випадкових наїздів до Жовкви і вирушила туди спеціально – погуляти і пообідати.
 
«На цьому місці я вперше замислився про існування якоїсь трохи брутальної містики, що завжди супроводжує розкопки, – сказав один із найвідоміших львівських архітекторів Кость Присяжний, привівши мене до розкопаної ділянки жовківського середмістя. – Ми копали приблизно тут». Він відійшов на кілька метрів правіше.
 
Я спробувала уявити себе на його місці, пригадати момент, коли приходить усвідомлення, що ти не просто собі риєшся в землі й збираєш артефакти, не тільки підтверджуєш чи спростовуєш якусь там чергову теорію. Ти втручаєшся у чийсь життєвий простір, не призначений для чужого ока. І від цього стає моторошно. Це ніби обшук. Відразу уявляєш, ніби це на твою кухню хтось прийшов і перебирає виделки, відділяючи срібло від мельхіору.
 
Кость Присяжний продовжував описувати хід розкопок і намагався передати відчуття трансцедентного, яке йому довелося пережити саме тут. А паралельно жонглював термінами і фактами, для розуміння яких мені явно бракувало кваліфікації. Хотілося просто стояти і розглядати, як світло просочується між гілками дерев.
 
Раптом до нас підійшла пара – українка перекладала щось німецькою своєму супутникові, на хлопський розум інтерпретуючи розповідь архітектора. Вони постояли поряд із нами хвилин десять, а потім іноземець попросив її поставити запитання «герру професору».
 
– Скажіть, будь-ласка, – старанно переклала жіночка. – А правда, що українці – страшенні антисеміти?
 
Залягла здивована пауза, після якої іноземець сказав:
 
– Можете не відповідати. Я і так знаю. Я вже третій день тут.
 
І вони пішли від нас, навіть не попрощавшись. Така вийшла майже містична прогулянка.
 
Жовкла. Домініканський костел і соцреалістична мозаїка
 
ЯК ДІСТАТИСЯ

З києва до Льова - потягом, квиток коштує 107 грн. Зі Львова - машиною або маршрутками, які йдуть з АС-2. вартість проїзду до Жовкви - 7,60 грн, до Дрогобича - 18,00 грн, до Бродів - 17,85 грн.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.