▪   Тимур Марченко

Білі гори Донбасу

Графіка: Павло Ніц
Побувати на Сході України й не побачити «Донецької Швейцарії» – значить так і не зрозуміти по‑справжньому цього індустріального краю
Матеріал друкованого видання
№ 5 (66)
від 6 лютого, 2009
ФОТО: Олександр Дьяченко
 
 


 

 
Святогір’я спіткала водночас щаслива та сумна до­ля. Тут, серед диво­вижних пейзажів Сіверського Дінця, під опікою національного парку «Святі гори» височіє на крейдяних геологічних відкладеннях Святогірська лавра – чернеча обитель, відроджена після десятиріч державного атеїзму. А деінде залишилися згадки про радянський «штурм небес» і плани перетворити це місце на республіканську оздоровницю – напівпорожні дитячі табори відпочинку та турбази.
 
Чим є Святогір’я сьогодні – місцем паломництва прочан і туристів з усієї України чи регіональною зоною відпочинку?
 
Статуя символічної Ігумені всіх монастирів («Святогірської Богородиці») роботи луганського «короля мармуру» Миколи Шматька
 
Заснували кияни чи афонці?
 
Перша згадка про Святі гори – у нотатках німецького дипломата Сигізмунда Герберштейна – датується 1526 роком. Біля крейдяних гір був перевіз через річку. Хоч історія обителі, вірогідно, давніша. «Гори розташовані на стику торговельних шляхів, – розповідає Тижню історію Святогір’я донецький історик та краєзнавець, козак Петро Яковенко. – Засновниками вважають ченців Києво-Печерської обителі, які втікали від татаро-монголів у 1240 році. Ще є версія, що монастир започаткували вихідці зі святої гори Афон. ­Чернечі поховання дуже схожі на грецькі: через три роки після похорону ченця його череп діставали й уміщували у спеціальній ніші в печері. Цей ритуал є лише у Святогір’ї».
 
У 1787-му за велінням імператриці Катерини II монастир закрили, печери стали пусткою. Але сюди, попри заборону, все одно приходили богомільці. Через три роки після закриття новим власником Святогір’я став князь Григорій Потьомкін. На одній із крейдяних гір на правому березі Сіверського Дінця князь встиг побудувати палац, а на березі озера у заплаві річки – купальні для гостей. Після Потьомкіна місцевість стала власністю Енгельгардів – як відомо, у цих магнатів був кріпаком Тарас Шевченко.
 
«Монастир відновили лише 1844 року за указом Миколи I, і проіснував він до 1922-го», – розповідає Яковенко. У Святогірську обитель ішли паломники з півдня Росії, Дону та Кавказу, а також завертали сюди і прочани з півночі – по дорозі до Києва. У роки Першої світової війни Святогір’я надавало прихисток пораненим воїнам та біженцям із Західної України.
 
 
На хресті ХХ сторіччя
 
Але найгірший ворог прийшов сюди не ззовні, а зсередини: комуністи аж на 70 років змінили устрій Святих гір.
 
Навесні 1919-го в монастирі поселили колонію безпритульних дітей із Петрограда. У 1922 році обитель ліквідували, замість неї утворили Будинок відпочинку для трудящих Донбасу. Частину братії на чолі з настоятелем притягнули до суду «за приховування церковних цінностей, речей та продуктів». Більшовики позбивали глави з церков та понівечили розписи. Соборний храм перебудували під кінотеатр, а в церкві Покрови Божої Матері влаштували водолікарню, де на місці вівтаря опинилася... грязьова ванна. У підземному храмі преподобних Антонія та Феодосія Печерських зробили овочесховище, що проіснувало аж до 1986 року.
 
«Чому в наші часи цьому монастирю довго не надавали статусу лаври? Бо територія була спаплюженою: грабежі, вбивства, насильства... Відновити харизму – на це треба не одне десятиріччя», – вважає краєзнавець.
 
Третє своє народження монастир отримав 1992 року, коли священикам повернули соборний храм Пречистої Божої Матері. Місцева влада на той час ніяк не допомагала ченцям відродити обитель, і лише деякі парафіяни Слов’яногірська (радянська назва селища Святогір’я) зважилися допомогти церкві. «Вперше до лаври я потрапив, коли вона ще й церквою не вважалася, – розказує мешканець Слов'яно­гірська Вадим Устінов. – Запустіння, руїни й тиша. А ось удруге прийшов із батьками, якраз тоді, коли обитель почали відновлювати. Там було всього з десяток монахів. Ми потрапили на службу. Сам Свято-Успенський собор був тоді в жахливому стані – скрізь сміття та руїни. А навколо щось роблять мовчазні ченці, якісь дошки та ганчірки виносять».
Нині в архітектурному ансамблі обителі – відновлені церкви, будинок настоятеля, келії, гостинні двори, кузня, майстерні. Біля відреставрованого Свято-Успенського собору розташований Печерник – павільйон, звідки прочани рушають лабіринтами у печери крейдяної скелі.
 
Так виглядає Лавра і національні заповідні ліси понад Сіверським Донцем
 
Швейцарія Лівобережжя
 
Нині Святогір’я – популярне місце відпочинку жителів Донбасу, геть не типове для на загал степового ландшафту малолісистого Сходу України. Донеччани ці місця називають Донецькою Швейцарією – трохи нескромно, але ж... Це справді чудовий національний природний парк. Він протягнувся уздовж лівого берега річки Сіверський Донець, виступаючи лісовим масивом і на правому.
 
«У нас зараз є сім маршрутів і дві екологічні стежки, – розповідає Тижню Павлина Журова, ­заступник директора з рекреації, пропаганди та екологічної просвіти Національного природного парку «Святі гори». – Одна з них – стежка «Дубовий гай». Уздовж неї росте понад 150 видів рослин. Зокрема, й наша гордість – 600‑річний дуб, що є патріархом усього Лівобережжя».
 
Природний фонд парку унікальний: більше 900 різновидів рослин, 48 з яких занесено до Червоної книги. Наприклад, тут досі ростуть крейдяні сосни, що збереглися ще з дольодовикового періоду. Подорож білою крейдяною стежкою серед цих хвойних велетів переносить мандрівника, особливо юного, на сторінки якогось роману-фентезі.
 
Найбільша проблема парку сьогодні – це наплив туристів-«ди­ку­нів». Екологи радо би поспілкувалися з усіма гостями з метою інструктажу, але це практично не реально. «Ми всіх приїжджих охопити не можемо: щороку в нас буває понад 500 тисяч людей. Діють 137 туристичних фірм, які везуть автобусами масу туристів, і ні про що нікого не питають», – зізнається Журова.
Крім того, співробітники парку проводять екскурсії крейдяними горами до могили місцевого святого Іоанна Затворника та, звичайно ж, на гору Артема.
 
Кубістичне відгалуження соцреалізму прикипіло до цих місць
 
Ідол сепаратизму
 
Так, пам'ятники радянської епохи у Святогір’ї теж залишилися.
 
До монумента Артему (Сергєєву), якого нині вважають символом донецького сепаратизму, стежина таки не заростає. Екскурсоводи зазвичай розповідають безліч легенд, зокрема, й про пророцтво одного з ченців не будувати на горі церкву, оскільки там стоятиме якийсь велетень.
 
Майже ніхто вже не пам'ятає ролі цієї людини в становленні самостійної Донецько-Криворізької республіки, проте монумент роботи Івана Кавалерідзе у стилі, наближеному до кубізму, користується неабиякою популярністю. Найперше – приваблює краєвид із гори, на якій встановлено постать ре­во­лю­ціо­нера-сепаратиста. Дивишся в далечінь і не бачиш кінця-краю лісам та стрічці Сіверського Дінця. З одного боку – озеро Банне та частина крейдяних гір, що їх не побачиш із узвишшя Свято-Микільської церк­ви, а з іншого – лавра. Окрім усього, чітко видно міст через річку. І чим більше дивишся з цієї гори, то більше піддаєшся екстремальній спокусі збігти чи шугнути донизу. Це реально. Той, хто хоч раз пробігся цим маршрутом, відштовхнувшись від черевиків Артема, – не забуде відчуття польоту ще довго... Хоча, можливо, взуття доведеться ремонтувати.
 
Дуб-патріарх Лівобережжя може простояти ще кілька сот років
 
Спокуси туризму
 
Якщо 17 років тому про монастир достеменно знали, може, кілька сотень людей, то після того, як 9 березня 2004-го Успенському Святогірському чоловічому монастиреві Горлівської єпархії надали статус лаври, про неї почули мільйони. Тоді й почалася «експансія»: сюди стікаються люди з різних кінців України, Росії та Східної Європи. Щороку приїжджає все більше туристів, у вихідні дні їх тут буває понад 10 тисяч.
 
Туристи інколи почуваються господарями. Наприклад, біля входу на територію лаври я побачив дівчат у міні-спідницях, які сперечалися з козацькою охороною про те, що вони «мають право де завгодно і як завгодно ходити». У храмі туристи під час служби, буває, розмовляють по мобільних телефонах. «Кількість приїжджих зростає. Погано це чи добре – важко судити. Позаяк людей стало більше, лавра вимогливіше ставиться до свого устрою, правил», – зазначає парафіянин Устінов. Не всі печери і ходи, пробиті у білій скелі, доступні пересічному відвідувачеві (втім, як і в Києво-Печерській лаврі – Ред).
Туризм – це добре, але ж комерсантам варто поважати культовий статус лаври. Навпроти її стін будують розважальні центри, шумлять ресторани, а влітку вирує тілами муніципальний пляж. Ще окрема тема – типовий базарчик для мандрівників, де, окрім ікон і хрестиків, пропонують купити амулети індуїстів, растаманські кальяни та молодіжну емо-символіку, тобто речі, які не надто пасують до атмосфери православ'я. Втім, про перенесення пляжу ченці з місцевою владою вже домовилися.
 
Ну, а головна туристична принада – вигляд із протилежного берега Сіверського Дінця на монастир, повна панорама всієї обителі. П’ять бань Свято-Успенської церкви прозирають крізь берези та тополі, а над ними на білій кручі злітає давня Свято-Микільська церква.

Отже, якщо їдете на Схід України, варто подивитися на крейдяні гори, ченців і природу не тільки як на «культурну фішку» Донбасу. І прихопити з собою на згадку ікону, книжку або слоїк монастирського меду. [1146]

 
Як доїхати, де жити

 До Святогірська – потягом Київ – Луганськ за 14 годин, купе коштує 137 грн. Зупинитися – в одному з готелів («Святоград», «Гостинний двір») або в пансіонаті чи санаторії, яких у Святогірську чимало: «Примус», «Шахтар», «Сосенки», «Сонячний». Вартість двомісного номера – 300 грн на добу. Але за ті самі 300 грн на день є варіанти зняти 8-місний будиночок. Якщо ж бюджет розрахований на щось скромніше, то місцеві підприємці приватного сектора розмістять вас за 40–80 грн на добу в 2‑ та 3-місних кімнатках-прибудовах. Прочан приймуть у гостинному дворі монастиря.