▪   Вікторія Поліненко

Марія Прима

ФОТО: UNIAN
Примаченко – український культурний бренд, який 2009 року гарантовано розтягнуть на цитати
Матеріал друкованого видання
№ 47 (56)
від 21 листопада, 2008

 

За старим стилем художниця народилася наприкінці 1908-го, за новим – у січні 1909-го. Через сто років маємо легітимізований ЮНЕСКО ювілей. Не дочекавшись офіційного часу «Х», рік Марії Примаченко стартував 12 листопада вечіркою в столичній галереї «Лавра».
 
ДВА В ОДНОМУ
 
Об’єднавши в такий спосіб старий і новий стилі, причетні до організації святкувань (Міністерство культури і туризму України, Благодійний фонд Марії Примаченко, галереї «Лавра», «Родовід», «Я Галерея») натомість поділили річницю на дві частини.
 
Перша – події, що стосуються постаті поліської мисткині: виставки її творів, видання альбомів і різні варіанти пропаганди доробку. Говорять про будівництво музею наших художників-примітивістів, та в зв’язку з фінансовою скрутою й загрозою виборів – пошепки. Наразі найцінніша колекція робіт Примаченко зберігається в Музеї українського народного декоративного мистецтва. Друга частина обіцяє несподіванки. До 1 березня на конкурс «Примаченко і я» приймаються художні, літературні, дизайнерські та медіа проекти. Від усіх бажаючих і незалежно від фахових навичок, адже майстриня також відповідної освіти не мала.
 
Критерій відбору – проекти мають бути суголосними й у ідеалі конгеніальними джерелу натхнення. За дотриманням цього еталону слідкуватиме журі, яке визначить, хто вдостоїться честі отримати на фініші, крім призів, шанс реалізувати свої задуми.
 
Якщо йдеться про літературу – це автоматично означає публікацію книги. А візуальні вправи будуть експонуватися, транслюватися на екрані чи взагалі підуть у виробництво. Наприклад, дизайн тканини, малюнок на футболці чи розпис посуду цілком можливо перевести з категорії артефактів до розряду товарів широкого вжитку. Хай це трохи відгонить кітчем, але для реклами в масах годиться. Врешті, купують же в Луврі поліетиленові пакети й магнітики із відбитком Мони Лізи, та оригіналові до того байдуже.
 
КОЛИ ПОПУЛЯРНІСТЬ НЕБЕЗПЕЧНА
 
У благій концепції конкурсу закладено певний ризик. Гуманітарна акція «Примаченко і я» здатна розбудити в українцях креативні сили й спричинити шквал художніх імпровізацій-варіацій-провокацій, як і замислено. Зворотний бік медалі – на заклик відгукнеться армія графоманів, копіїстів і плагіаторів. А що це не виключено, доводить хоча б ситуація з вітчизняними дизайнерами одягу. За специфікою своєї діяльності – прогнозувати й створювати модні тренди – вони звернули увагу на наїв уже кілька років тому й не приховують, що до світлих роковин Примаченко готувалися заздалегідь. Ще 2006-го Олеся Теліженко показала, як можна прямолінійно запозичувати óбрази малюнків майстрині й незле при цьому почуватися. А цього року експлуатація модельєрами набутку українських примітивістів (Ганни Собачко, Катерини Білокур і особливо – нашої героїні) набула епідемічного розмаху. З літніми сукнями колекції «Жінка тільки для Бога» Айна Гассе дебютувала на Міланському тижні моди, в серці гламурної індустрії, де вирізнитися з-поміж учасників, десяток із яких – зірки першої величини, так само важко, як виграти Олімпіаду, проте спочатку туди ще потрібно потрапи ти. Від Примаченко тут – рисунок тканин і вишивки бісером, але принаймні збережено буяння кольору.
 
Одностайність у доборі теми під час Ukrainian Fashion Week виявили Ірина Каравай та Оксана Караванська. Причому якщо першій вистачило власної фантазії й Примаченкові мотиви вона використала лише в аксесуарах, то друга дизайнерка відірвалася за повною програмою, уречевивши химерних істот художниці в аплікаціях і принтах.
 
НЕПРОСТА
 
Цитатні тенета – головна пастка, до якої можуть втрапити учасники конкурсу, окрилені щирістю естетики наїву. Але творчість Примаченко не така проста, як здається. З одного боку, майстриня-самородок, роботи якої базуються на міцному підґрунті народної традиції, особливо вишивки та розписів. Із іншого – обдарування, яке трансформувалося в унікальний стиль із характерною системою óбразів.
 
Від сотень анонімних колег її відрізняє неповторне вміння передавати не лише зовнішні контури рослини, тварини, предмета, орнаменту, а й їхню внутрішню сутність. Звідси – відсутність буквальності й конкретики: Примаченко пише чорнобривці чи корів так, ніби вони зустрічаються в природі в одному екземплярі. А не бачених нею на власні очі жирафів чи мавп, про яких їй розповідали, доопрацьовує в уяві – і чого варта «портретна» схожість, якщо ти передаєш саму матрицю?
 
Відзначання роковин мисткині справді вдадуться, коли це вміння візьмуть до уваги й конкурсанти, й організатори урочистостей. Чим ще більше увиразнять її окремішність – у тому числі, й від ювілярів попередників, яким в Україні не щастить. Скільки не балакали, а до півторасотліття Івана Франка в 2006-му так і не видрукували повне нецензуроване зібрання його текстів. 120-річчя театрального режисера-реформатора Леся Курбаса 2007-го вилилося в низку однотипних заходів, які в кращому разі зацікавили професіоналів. За подібним сценарієм цьогоріч розвивалися події, пов’язані з ушануванням пам’яті Василя Стуса, якому мало б виповнитися 70.
 
Для повноти картини тут не вистачає хіба кінорежисера Олександра Довженка й знавця слова Миколи Зерова. Та це вже зовсім інші історії.
[1021]
 
НАЇВ

Тріо видатних

 
МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО (1909–1997)
 
Народилася й усе життя провела в с. Болотня на Київщині. В дитинстві занедужала на поліомієліт і свою активність мусила спрямувати на відмінне від сільського господарства заняття. Нетривалий час у середині 1930-х працювала в експериментальних майстернях при Київському держмузеї, а роботи художниці тоді експонувалися на виставках у Москві, Парижі, Монреалі, Варшаві. Повернувшись із початком війни додому, надовго більше не виїздила. Через схильність авторки дарувати свої картини, точну їх кількість встановити важко. Фахівці наголошують, що, крім малярського хисту, Примаченко мала талант поетки, це відобразилося в римованих назвах її творів.
 
 
 
НІКО ПІРОСМАНІ (1862–1918)
 
Народився в кахетинському селі, осиротівши, переїхав до Тифліса. Працював на залізниці, займався торгівлею. Малювати починав із вивісок для пивниць і духанів. Серед замовників – переважно дрібних підприємців – мав репутацію психічно неврівноваженої людини. Писав на картоні та цераті власноруч виготовленими фарбами, часто оповідав, що при цьому бачить святих, а його рукою «хтось водить». Доробок митця – близько 200 робіт. Піросмані зафіксував образ тогочасної Грузії в лубочних портретах і по-дитячому сердечних пейзажах. Його творчість помітили й почали пропагувати футуристи, та до світової слави художник не дожив, померши від голоду. 
 

АНРІ РУССО (1844–1910)
 
Народився в провінційному містечку Лаваль у бідній родині. Навчався погано – був атестований лише з малюнку та музики. Працював митником у паризькому торговому порту. Малювати почав після відставки у 40-річному віці. Маючи бурхливу натуру, спробував пограбувати національний банк Франції. На каторгу не потрапив завдяки аргументові адвоката, який особливо наголошував на наївності митця. Писав міські сценки, пейзажі, ніколи не бачені ним екзотичні краї. Був високо цінований митцями-професіоналами, зокрема, засновником кубізму Пабло Пікассо та письменником-авангардистом Гійомом Аполлінером. Помер від гангрени, випадково поранивши ногу.