▪   Андрій Шевельов

Осінні веломандри

Графіка: Андрій Єрмоленко
Жовтень іноді дарує нам дні напрочуд ясні й теплі. Природа немов заздалегідь вибачається за наступні місяці холодів і негоди й платить червоним золотом на синьому оксамиті неба та дивним теплом. Тож – на велосипеди!
Матеріал друкованого видання
№ 42 (51)
від 17 жовтня, 2008

 ФОТО: Анатолій Бєлов

 
 
 
 
Щоб пересуватися швидко, й водночас бути ближче до неповторної осінньої природи, ми взяли свої крос-кантрійні велосипеди |див. словничок| та за допомогою рідної залізниці дістались до непримітної станції на півдорозі з Києва до Львова.
 
 
 
ОСТРОЗЬКІ VS ОСТРОВСЬКИЙ
 
На пероні вокзалу нас зустрів бюст Миколи Островського. Творець Павки Корчагіна народився неподалік станції «Острог», яку ми обрали початком нашої мандрівки. Вивантажившися на низький перон, почали прикручувати до рам колеса. Нащадки Павки в помаранчевих робах припинили шкрябати асфальт худими мітлами, зібралися до купи й, запаливши цигарки, почали розпитувати про тактикотехнічні характеристики наших веломашин. Гей, хлопці, а вузькоколійку хто будуватиме?! А ми – доОстрога майнемо.
 
Від станції до міста – кілометрів 15. Вільна ранкова траса гойдалася на невеличких пагорбах, розрізаючи поорані поля. Незабаром з’явилися перші острозькі хати (дивний перегук: «острозькі – Островський»). Перша зупинка – біля позолоченої довколишніми деревами Татарської брами. Раніше то була межа міста, як у Києві Золоті ворота, тому її звуть брамою. Стоїмо недовго: хоч оригінальна споруда XVI ст., незважаючи на вік, і тримає форми, та зсередини швидше схожа на місце ночівлі бомжів.
 
Інша справа – Луцька брама. До приїзду чергового столичного бонзи її причепурили. Тут навіть функціонує музей книг і друкарства… Втім рідкісних першодруків ми не побачили, як не зазирнули й до славнозвісної Острозької академії – в таку рань працював тільки обклеєний пивними рекламами заґратований ларьок.
 
А от за Острозьким замком із двома домінуючими вежами – Мурованою (XIV ст.) та Круглою (XVI ст.) – можна спостерігати цілодобово. З дороги, яка йде попід фортифікацією, вежі виглядають грізно та переконливо, одразу згадуєш Середньовіччя, дитячі книжки, лицарів, потужні навали ворога.
 
Особливо вражає Мурована вежа, міцно вкорінена на схилі, за який вона тримається потужними лапами–контрфорсами. Уже за поріділими, та ще прикрашеними золотим листом деревами, видніється в усій красі схожа на шахівницю Кругла башта.
 
Піднявшись угору лісистим схилом, ми об’їхали вежу та наблизилися до неї зі сторони збудованого князями Острозькими в середині XV ст. Богоявленського собору з характерними рисами, притаманними ще домонгольському етапові церковного зодчества.
 
Не менш величний храм очікував на нас за 4 км від Острога в Межирічі. Дорога до цього селища веде вулицею із претензійною назвою – Бельмаж. Так на сіреньких радянських цеглянках і написано: «вулиця Бельмаж», тобто у вільному перекладі з французької «чудовий краєвид». Але й справді є на що подивитись: позаду ще видніються золоті бані Богоявленського собору, а на обрії визирають мальовничі обриси Троїцької церкви.
 
 Богоявленський собор ХV ст. в Острозі
 
АЕС І ТАНКИ
 
Житлові будинки Острога скінчилися, вздовж дороги замерехтіли паркани промислової зони. Промислової – це гучно сказано. Наприклад, від Острозького пивзаводу лишилась тільки іржава табличка та шмат потовченої важкою технікою землі…
 
З-поза дерев виринув старий млин і напівзасохле озеро біля нього. За млином, на узвишші, гордовито стоїть Межиріцький монастир із Троїцькою церквою. Її розфарбовані бані визирають над чудернацькими зубцям оборонного муру, що оточує споруду по периметру. Проїхавши плесо із катамаранами, вгрузлими в землю, ми вперлися в церковні мури. Заїхали у відкриту хвіртку, почали фотографувати будівлю… А потім зрозуміли, чому монастирі в Середньовіччя оборонялись не згірше будь-якої фортеці. Такої «ісконно канонічєской» люті з приводу велосипедів, велошортів і наших засмаглих ніг було б досить, аби зупинити навалу численних вояків.
 
Хоч монастир і чоловічий, вирішили не вводити відлюдників у гріх… Беремо курс на Ізяслав. Через сховану в довколишніх лісах Хмельницьку АЕС доводиться закладати гак у добрих 20 км. Але ж тепло, вітру немає! Тому й розганяємося на пристойному асфальтному покритті до автомобільних швидкостей.
 
У селищі Старий Кривин спиняємося біля давньої дерев’яної церкви, схожої на королівський фрегат. Величезний сад із недозбираними на верхівках яблуками допомагає вітамінізованим перекусом. Атомна станція поруч? Так, але яблука – смакота, стиглі й солодкі.
 
Ми ще в Острозі провели мініопитування щодо впливу станції на самопочуття місцевого населення. Й хоча здоров’я більшості тубільців не можна назвати ідеальним, зв’язок самопочуття зі станцією встановив тільки дядько Петро. «З ранку, – каже, – голова тріщить, мов трансформатор»… Але в нас виникли великі підозри, що «трансформатор» той працює виключно на спиртовмісних продуктах.
 
Надвечір обходимо по окружній Славуту й починаємо скорочувати шлях лісовими дорогами. Швидкість помітно падає, зазначена на карті «дорога з покриттям» змушує гадати, що ж мали на увазі картографи? Я б назвав ці суцільні ями пострибухою, роздовбаною танками.
 
Так, усе співпадає. Ми вже десять хвилин їдемо військовим полігоном і, судячи зі свіжих ям, діючим! Зазвичай на картах військові об’єкти хоч якось позначаються, наприклад «піонєр. лаг» чи «лєс. хоз». А на двокілометрівці, якою користуємося, суцільний ліс із ялинами… Сподіваюся, перед тим, як почнуть гатити з гармат, хоч попередять якось? А раптом – ні?
 
 Нумо крутити педалі… 

вято-Троїцький монастир у Межиріччі

КНЯЗЬ САНГУШКО В БУР’ЯНАХ
 
Ура, ми знову на цивільному асфальті! Хвилин за 20 трапляється селище Ташки. Там ми поповнюємо запаси провіанту, переважно смачним свіжим хлібом і місцевим пивом під назвою «Князь Сангушко» – його виробляє у Славуті місцевий заводик.
 
Від’їхали пару кілометрів від Ташків, стриножили кодованими замками наших залізних «коней» і напнули намети в густому, мішаному дубами та соснами, лісі. Рясна ожина відволікала від збирання дров. Розклавши багаття в ранніх осінніх сутінках, готуємо вечерю та заходжуємося тамувати спрагу витворами місцевих пивоварів. Денні перипетії, здобрені місцевим хмелем, переплелися в тривожний сон:
 
– Що будемо робити з тими голоногими, яких вчора спіймали?! – запитує дебелий воєвода грізного князя
 
  На палю їх!.. Щоб іншим не кортіло, – без жалю кидає князь. Я починаю тікати, дружинники з алебардами напереваги женуться за мною… Воїни непомітно перетворюються на ченців, вони наздоганяють, їхні довгі руки от-от схоплять мене, я кручу педалі… чимдуж кручу педалі. Вони крутяться, та я нікуди не їду. Іржава табличка посеред бур’янів блимає в такт сирені: «Перебувати в зоні бомбардувань заборонено». Кручу педалі до нестями, в небі з’являються винищувачі – гул, рев, вибухи... Сирена стає нестерпною. Напис серед бур’янів став червоного кольору «Вогонь по катамаранах!» Темрява... Помаранчевий верх намету. Голос товаришів знадвору: «Андрію, сьогодні ще накрутишся педалей»... Хууууух!
 
Наступного дня перетнули лісисту ділянку, отримавши досхочу перешкод: сипучого піщанику, грузьких болітець тощо. Тому рваний асфальт на під’їздах до Ізяслава видався ласим шматком, на якому наші велосипеди видали справжню крейсерську швидкість. Ізяслав дружно зустрів нас важким сірим димом. Здавалося, все місто вирішило спалити свої бур’яни саме на честь нашого приїзду. Палац князів Сангушків стояв безнадійно порожнім. Не вірилося, що в цих облуплених стінах колись жило й примножувалось велике волинське панство.
 
Вилазимо на дах палацу, порослий міцними березами. Згори добре видно чудовий дах костьолу Святого Йосипа. Ще далі стеляться сірі хати житлової забудови з високою маківкою Михайлівської церкви. Крізь некошені з весни бур’яни обходимо парадний вхід палацу. Його колони й сьогодні виглядають велично, незважаючи на тріщини та довколишню руйнацію. Дим дістає й тут, на пагорбі. Безжалісно скорочуючи програму, їдемо підступною алеєю, вкритою гострими каштановими шкірками.
 
На виїзді з Ізяслава смачно проколюю шину. Колесо злісно шипить та обм’якнувши, враз змовкає. Ледь встигаю загальмувати й не гепнутися на асфальт, порослий розмаїтою травою.
 
Переді мною на постаменті гордовито стоїть важкий танк і наче кепкує з мене, немов проколоте колесо – то справа його дула. ...В Шепетівку приїжджаємо вже в сутінках, довго шукаємо, де б попоїсти без шансону та майонезу. Таки виграємо битву за право вантажитися у вагон із велосипедами в нашорошеної – мабуть, після перевірки? – бригади пасажирського потяга «Суми–Львів». Уклавши «коней» на треті полиці, засинаємо, і нам уже геть не заважають часті зупинки та плацкартний гармидер.
[944]
 
СЛОВНИЧОК

Крос-кантрійний велосипед – найпростіший і найпоширеніший велосипед-позашляховик. Щось на кшталт міні-джипа, яким комфортно пересуватися й у місті.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.