▪   Володимир Казаневський

Карикатура другої свіжості

Карикатура: Володимир Казаневський
Класик вітчизняної карикатури про світову кризу жанру
Матеріал друкованого видання
№ 40 (49)
від 3 жовтня, 2008

 

 
 
 
На міжнародний конкурс карикатур у Сербії одночасно надійшли чотири роботи від різних авторів із України, Ізраїлю й Румунії. Той самий сюжет, подібні персонажі, та навіть сліди кішки промальовані на всіх без винятку зображеннях. Із одного боку, маємо ілюстрацію «стереотипності» мислення художників. З іншого, схоже, що всі вони почули один анекдот на певну тему й просто використали готове кліше. Й цей приклад, коли майже неможливо розділити плагіат і цитату, не поодинокий.
 
ТУПИК ЗІ ШТАМПІВ
 
Карикатура в її сучасному вигляді, наче хрестоматійний дрючок на два кінці, має два обличчя. В «класичній» формі її годі уявити без словесного супроводу. При цьому підписи під малюнками й написи на їхніх берегах відіграють головну роль. Бурхливий розвиток такого виду сатирико-іронічних рисунків спостерігався в країнах Західної Європи у ХVIII – ХIХ ст. Ми мали змогу десятиріччями милуватися ідеологічно витриманими аналогами, які регулярно друкував журнал «Перець».
 
Якщо на початку 1930-х кіно нарешті масово позбувається німотності, «нова» карикатура, навпаки, замовкає. Завдяки таким революціонерам-дотепникам, як Отто Соглоу, Сол Стейнберг (той, який від фашизму втік до США, підробивши власноруч паспорт), і ЖанМоріс Боск, слово стає лінією, гумор – ризикованим, філософія – глибшою, парадокси – панівними. Тому змінюються й методи створення комічних ефектів, зокрема, в малюнках посилюється присмак абсурдизму, а художник набуває небаченої дотепер самостійності. Відтоді він має повну владу над матеріалом – від зародження ідеї до її матеріалізації.
 
Тривалий час «нова» карикатура рухається по висхідній, поки не виявляється, що її адепти користуються універсальними, й тому нечисленними методами створення «смислового змісту». Художники спільними зусиллями зробили щось на кшталт світового банку первинних взірців. І щойно цим банком почали користуватися як джерелом натхнення, стало зрозуміло, що його ресурси вичерпні.
 
 

Олександр Барабанщиков (Україна)

 
КЛОНИ: КРИЗА ЖАНРУ
 
Тривожні ознаки кризи жанру – явище останніх кількох років. І найяскравіша прикмета – виникнення значної кількості карикатур-клонів. На сторінках преси, веб сайтах, у каталогах престижних міжнародних конкурсів усе частіше зустрічаються малюнки, де буквально повторюється «смисловий зміст» робіт, раніше створених іншими авторами.
 
У фахових колах виникли широкі дискусії, які з повторних примірників вважати прямим плагіатом, які непрямим, а які – випадковим збігом. І хоча йдеться про мистецтво – сферу, котра кількісним показникам активно опирається, – плагіат однаково не вищий за звичайну крадіжку.
 
2006-го в японській газеті «Іоміурі Шимбун», яка протягом 29 років проводила найвідоміший конкурс карикатур і за цей період оцінила майже 300 тис. малюнків, вийшла стаття професора Масаші Уеда, присвячена перспективам жанру. Авторитетний спеціаліст згадував про частотність появи вторинних робіт, але тішився тим, що все ж знайшлася одна настільки оригінальна й гротескна, яку журі не могло не відзначити премією. «На карикатурі були зображені мавпи, – писав професор, – які висіли на гілках дерева на лапах, тоді як людина висіла поруч, зачеплена за мозок».
 
Висновок автора статті – наявність таких ідей дає всі підстави сподіватися, що змагання сміливо крокує в нову еру, й художники здатні здолати дефіцит креативу.
 
За два роки конкурс мирно сконав. Організатори оприлюднили цікаву причину закриття: «Конкурс уже зробив достатньо вагомий внесок у розвиток мистецтва карикатури».
 
Валентик Стоянов ( Україна)
 
ДОГОРИ ДРИҐОМ
 
Аби бути зрозумілими на всіх континентах без перекладу, карикатуристи вимушені користуватися звичними для глядачів óбразами. Наприклад, літературних героїв і персонажів коміксів (Дон Кіхот, Робінзон Крузо, Супермен), анімаційних і кінематографічних героїв (Міккі Маус, Попелюшка, Чарлі Чаплін), біблійних персонажів (Ной, Ісус, Мойсей), шедеврів світового значення («Мона Ліза» Леонардо да Вінчі, «Крик» Едварда Мунка), знакових архітектурних споруд (Пізанська вежа, єгипетські піраміди). Крім того, існують також зручні шаблонні ситуації – людина в пустелі, коханець у шафі, голова страуса хтозна в чому. При зустрічі з упізнаваними, але видозміненими сюжетами, в тих, хто їх споглядають, вивільняється вибухова психічна енергія, котру можна «випустити» тільки сміхом. Тому й чимало майстрів, та особливо початківців, охоче залучають стереотипні óбрази, не замислюючись, що кількість зручних трафаретів не безмежна.
 
Британський письменник Артур Кестлер порівнював несподіване сполучення двох не співмірних явищ чи об’єктів (одна з найулюбленіших схем карикатуристів) із трубопроводом, який розривається зсередини через надмірну напругу. Коли «труба» нарешті не витримує, й очікування глядача виявляються невиправданими, ця напруга трансформується в сміх.
 
Це як у старовинному анекдоті, який свого часу проаналізував Імануїл Кант: від горя в людини за ніч посивіла перука. Якби нам розповіли, що посивів сам персонаж, ми би лише поспівчували йому. Але зведення ситуації до абсурдного ніщо, обертання її на протилежність і дає змогу нам відчути всю кумедність обставин.
 
700 ПРЕМІЙ І ПОШУКИ ВИХОДУ
 
Кожна карикатура так чи інакше несе глядачеві деяке послання: загострення погляду на соціальні проблеми та політичні колізії, філософські роздуми про буття. Актуальні месиджі зазвичай засновуються на поточних інформаційних повідомленнях. Наразі модні теми – міжнародний тероризм, зростання цін на нафту, загроза глобального потепління.
 
Передусім, «вторинність» у карикатурі зачепила митців з Китаю, Ірану, Індонезії – країн, де нова стилістика розвивається порівняно недавно. Та тільки азійським регіоном цей процес не обмежиться. Сучасна українська карикатура посідає особливе місце в світовій культурі – практично на всіх важливих конкурсах наші майстри отримують високі нагороди із Гранпрі включно. З 1991 року таких премій сукупно нараховується вже понад 700.
 
Оскільки роботи вітчизняних художників прихильно сприймають і професійні критики, й аудиторія, це говорить про те, що українська карикатура цілком відповідає світовим тенденціям у мистецтві, що означає – наших ця пошесть не омине.
 
Чи поглибиться криза настільки, що жанр перестане цікавити глядачів і художників? Чи не втомиться публіка від тотальної вторинності? Можливо, якщо самі митці не звернуться до оригінальних ідей і знайдуть сили позбавитися затертих способів подачі. Зрештою, порятунок потопельників – справа рук самих потопельників.
Олег Гуцул (Україна)
Ігнат Міхай (Румунія)
Сергій Сінченко (Ізраїль)
Юрій Очаковський (Ізраїль)

[905]

 
«Христос не сміявся»
Владімір Пропп.
Проблеми комізму й сміху. Ритуальний сміх у фольклорі

 

Є категорія людей глибоких і серйозних, які не сміються не через внутрішню черствість, а якраз навпаки – внаслідок високого устрою своєї душі чи своїх думок. Турґєнєв у своїх спогадах про художника Алєксандра Іванова розповідає наступне: «Література й політика його не хвилювали: він цікавився питаннями, що стосувалися мистецтва, моралі, філософії. Одного разу хтось приніс йому зошит вдалих карикатур; Іванов тривалий час його розглядав і раптом, піднявши голову, сказав: «Христос ніколи не сміявся».
 
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.