▪   Роман Юсипей

Правда і кривда

ФОТО: Анатолій Бєлов
Вірко Балей про досвід американського життя й утрачені українські ілюзії
Матеріал друкованого видання
№ 14 (75)
від 10 квітня, 2009

 

 
А мериканського композитора й диригента Вір­­ко Балея справедли­­во вважають однією з ключових фігур у вітчизняно­­му культурному просторі 1990-х. Етнічний українець тоді з ревним запалом реформував київське музичне життя й рятував від голодної смерті композиторів, продюсуючи закордонні виконання та записи їхніх творів. Сьогодні маестро навідує Україну вкрай рідко. Тому концерт із Націо­­нальним симфонічним оркест­ром, де була виконана, зокрема, драматична сце­­­­на Klytemnes­tra самого Балея, не пройшов повз увагу Тижня.
 
У. Т.: Київський концерт відбувся на честь вашого 70-річчя. У США теж заведено відзначати ювілеї?
 
– Не так, як тут. У США на це не хворіють. Хоча, загалом, я не маю нічого проти круглих дат. У певні моменти життя перед людиною відкриваються одні двері, зачиняються інші. Неможливо тримати всі відчиненими – треба виробити пріоритети. Нині я набагато менше маю справ із диригуванням. Намагаюся зосередитися на композиції.
 
У. Т.: Ви власник компанії звукозапису TNC, у каталозі якої багато творів українських авторів. Її голов­­на місія – миттєве споживання чи архів?
 
– Ані те, ані інше. Я продаю наші релізи, як можу. Авжеж, ринок для мого продукту замалий, а кошти, що їх потребує виробництво, донедавна були завеликими. Наразі все змінюється, бо ціни суттєво знизилися. Тепер я можу робити дублі в себе вдома, а не висилати кудись оригінали.
 
У. Т.: Чи відчуваєте суттєві зміни в музичному житті США?
 
– Я не бачу кардинальних змін і за 50 років. Хіба в останні два десятиріччя в США надзвичайно популярні нові опе­­­ри. Щороку відбуваються пре­­­м’єри 2–3 масштабних творів, навіть у консервативній Метро­політен-опера. Скрізь вітається шоу, синтез популярного з класичним. Але й свого часу Америка мала яскравий взірець – оперу «Поргі і Бес» Джорджа Гершвіна. Феноменальна річ, з якою спочатку не знали, що робити. Класичні музиканти її не сприймали – мовляв, це Бродвей. На Бродвеї казали, що це – опера. Тепер шедевр Гершвіна визнаний у всьому світі. Ще один відчутний позитив від 1980-их років – резидент-програми для композиторів. Оркестр підписує контракт із автором, і той має кожні два роки писати для нього один оркестровий твір. Зараз у нас створюють багато оркестрової музики, молоді композитори починають ледь не змалку.
 
У. Т.: Генії з-поміж них є?
 
– Не думаю, що ми сьогодні зможемо їх назвати. Сучасна людина часто помиляється в тому, що насправді репрезентує її епоху. З видатних американських авторів на перше місце я би поставив Чарльза Айвза. Може, він і не геніальний композитор, але він геніальний новатор. На мою думку, музика Джона Кейджа – явище другорядне. Він не композитор – він шукач пригод. Феноменальний, і з історичного та естетичного боку напрочуд вартісний. Це те саме, що показати академічному світові дулю. Пригода в мистецтві має своє місце і навіть свою історичну потребу. Але це не мистецтво. Справжнє швидко переходить на інший рівень сприйняття, і ми починаємо ставитися до нього інакше. Минає час, і воно піднімається ще вище. Тоді ми починаємо говорити про шедеври.
 
У. Т.: Ви можете сформулювати кредо власної музики?
 
– Мене цікавить пошук певної правди. Скажіть, чим кожен із нас вивчає навколишній світ? Розумом? Ні. Як стверджував ще Іммануїл Кант, нашими почуттями. Очима, вухами, носом, губами, руками. Моєю дисципліною є слух. Отже, я пробую його організувати і знайти через нього правду. Якби я вірив у Бога, після смерті запитав би в нього: чому світ такий красивий? Баланс, симетрія – вони ж на практиці не потрібні й, на перший погляд, не мають життєвого виправдання. Але вони є. Мене цікавить, чому? Я переконаний, що краса, її організація – суттєва складова цілісності життя. А краса – це спокуса, і за нею прихована якась правда. Не кажу, що це правда з великої літери. Я навіть не впевнений, що ми можемо знайти ту велику правду. Але маленьку – своєрідний мікрокосм великої – можемо. І коли достатньо заглибимося, дійдемо й до макрокосму. Це як у фрактальній теорії: якщо поглянути на одну вулицю в Києві, можна зробити реконструкцію всього міста.
 
У. Т.: В Америці ви відомі як пропагандист української музики. Ви композитор, який популяризує творчість колег. Це виглядає якось неприродно…
 
– А я не є природна людина! У США я так само пропагую американців, латиноамериканців, європейців. Мене просто цікавить музика. Й, зокрема, українська. Просто будучи українцем, мені хочеться уголос про це заявити.
 
У. Т.: Ви знаходите колег із близьким відчуттям правди та краси?
 
– Так. Саме тих, хто, як на мене справді цього шукає. Хоча вони всі різні. Вперше в Україні я побував 1972-го. До того я листувався з Валентином Сильвестровим та Леонідом Грабовським, і вже за кілька годин після приїзду вони стукали у двері мого номера в готелі. Згодом до нашого товариства приєдналися композитори Володимир Губа, Віталій Ґодзяцький, Євген Станкович, диригент Ігор Блажков. Я дуже хотів зустрітися з Мирославом Скориком, але не вийшло. Не забуваймо, що його родину свого часу вислали до Сибіру, і він, певно, дуже обережно підходив до знайомства з іноземцями. Ніколи не забуду, як ми з Валею Сильвестровим та Ігорем Блажковим гуляли Русанівкою й говорили українською. Один пацан гукнув навздогін: «Пошлі бандеровци!» От вам історична правда – лишень бандерівці могли тоді розмовляти в Києві українською!
 
У. Т.: На початку 1990-х ви стали біля витоків фестивалю «КиївМузикФест», прагнучи радикального оновлення української музики. Чи багато тоді вдалося? 
 
– Майже нічого. Хотілося перетворити його на універсальну імпрезу з потужною роллю держави. Якщо хочете, зробити другу «Варшавську осінь», куди б приїздили уславлені ансамблі. Натомість на фестивалі багато чого залишилося на рівні радянсько-спілчанських пленумів. Я привозив сюди видатних композиторів – ними ніхто не цікавився. Джорджу Краму навіть не спромоглися організувати зустріч у консерваторії. Я не вірю, що це було невміння. І не хочу замислюватися, чи була це елементарна ревність. Вважаю, ми просто обрали кепський історичний момент. Україна надто довго була невільницькою країною з системою, що працювала за принципом власної меншовартості. Свобода настала миттєво й у багатьох викликала природну розгубленість.
 
У. Т.: У Вас є опера «Голод», роботу над якою ви почали ще 1986-го. Як ви ставитеся до нинішніх активних урочистостей з ушанування пам’яті жертв Голодомору?
 
– В українців є така риса: зроб­лять один раз ювілей, і їм здається, що весь світ про це знає. Ні чорта світ не знає! Треба робити багато й щороку. Людей мільйони – і про ваше вшанування почули тільки 0,0001 відсотка. Подивіться, як це робить єврейська громада. Тоді стане зрозумілим, куди треба рухатися. Щодо моєї опери, рано чи пізно її поставлять, приймуть або відкинуть як непотріб. До цього часу я мав можливість показати у Бостоні лише її уривки, хвилин на 30. Реакція була дуже позитивною. Наразі йдуть перемовини про постановку в Україні, та для мене важливіша повноцінна прем’єра в США. Якщо буде гарний резонанс, тут це викличе більше зацікавлення.
 
У. Т.: Якою б вам хотілося бачити Україну? 
 
– Трохи мудрішою. Проблема в тому, що вона як 17-річна дитина з несформованим розумом, у котрої ще всі органи не зібрані докупи.
 
У. Т.: Але ж у цьому віці вже можна дітей народжувати… 
 
– Це біологічна функція. Не треба мішати горох із капустою. У ставленні до України я пережив еволюцію. Спочатку – радість пізнання людей у 1970-х, пошук однодумців. Адже на еміграції в той час було дуже мало тих, із ким можна поговорити бодай напівінтелігентно. Потім – ейфорія часів перебудови. Це як перша любов: коли вона приходить, здається, що кохана людина тобі не може зробити нічого злого. Потім ілюзія зникає й починаєш розчаровано помічати недоліки. Далі приходить розуміння, чому є саме так. Згадуєш історію й усвідомлюєш, що радикальні новації швидко не робляться.

[1273]

 
Біографічна нота

 

 Вірослав Балей
 
композитор, диригент, піаніст, педагог, продюсер, музичний діяч. Народився 21 жовтня 1938 у місті Радехів. Із 1949-го живе в США. Освіту розпочав у Німеччині й закінчив у США (Лос-Анджелеська консерваторія, 1962). Автор симфонічних та камерних творів, опери «Голод», музики до фільмів «Лебедине озеро: зона», «Молитва за гетьмана Мазепу». Як диригент виступав із провідними колективами США, Мексики, Росії та України. Власник компанії звукозапису TNC, де здійснив запис та видав твори українських композиторів. Співзасновник міжнародного фестивалю «КиївМузикФест». Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1996).