▪   Олена Чекан

Курортний декаданс

Графіка: Павло Ніц
Тиждень поїхав у Ворзель прощатися з осінню
Матеріал друкованого видання
№ 49 (58)
від 5 грудня, 2008

ФОТО: Євген Котенко
 

 
Лише 20 хвилин від столиці Варшавською трасою – і ти в дитинстві. Коли дерева були великими, ставки чистими, а день безкінечним. Де все було справжнім: рясна мжичка теплого дощу, що раптом ставав зливою і тисячами бульбашок лякав жабенят. Де темний бурштин вишневого клею і світлий соснової смоли були коштовнішими за всі скарби світу. Де хрущі дзижчанням крилець робили тишу абсолютною, а лозинка, з якої ти безжально здер тоненьку шкірку і залишив на ніч у мурашиній купі, обіцяла таку насолоду, що уві сні ти сміявся срібним дзвіночком.
 
 
 
Любов і дятли
 
Не вітер – справжній буревій шаленим свистом роздмухує вже зібрані купи жовтогарячого листя. Наче аеродинамічною трубою воно несеться поміж корабельних сосен, щоб десь там, вище найвищих верхівок востаннє майнути золотавими спалахами. Та нахабі цього замало. Він безжально жбурляє оберемки на землю, і ті закручуються на кшталт маленьких торнадо. І раптом тиша. Тільки стукіт невтомних дятлів та шурхіт двох мітел. Синхронний. Біля відреставрованого будинку графині Наталі Уварової, дочки знаного українського цукрозаводчика й мецената Федора Терещенка, двоє вже немолодих людей намагаються відновити понівечені вітром кучугури листя.
 
Олександр Іванович Скринька: «В мене 14 спеціальностей: електрик, сантехнік, шофер, столяр – двері, вікна, все можу. А ще будівельник, і фотографувати вмію. Працював на заводі фрезеруваль-
ником, а сюди пішов, щоб бути ближче до Зіни… Вона тут прибиральницею. Ми в молодості любилися, та вона знайшла іншого…»
 
«І ти знайшов… – наче ведучи давню суперечку, приєднується до розмови Зінаїда Іванівна Хуторнюк. – Боже, якби ви знали, що то за рай тут був! Виходиш із хати – ягоди, гриби, трава по пояс… А весело як! Піонерські табори, санаторії, будинки відпочинку! І в усіх танцмайданчики. То, бувало, за вечір ми з Сашком усі й оббігаємо – молоді… Зараз не те. Роботи мало, табори пусткою стоять, а колись робочих рук не вистачало – з Києва до нас їхали працювати…»
 
Опалювальний сезон у Центрі культури «Уваровський дім» ще не розпочався. Тож гріємося запашним чаєм із цвіту столітніх ворзельських лип, яким частує Алла Багірова, керівник служби у зв’язках із громадськістю місцевої селищної ради. Слухаємо ворзельського краєзнавця Олександра Соколенка. Про графа Сєрґєя Уварова, очільника Київського відділення Російського музичного товариства, який на еміграції мусив заробляти тапером у паризьких кінотеатрах. Про красуню-графиню, яку він кохав до нестями, а вона його покинула.
 
За радянських часів у цьому будинку була школа й шкільний кіноклуб, знаний у всьому СРСР. Сюди на прем’єри фільму-казки «Морозко» та «Легенда про Мальчиша-Кібальчиша» приїздив радянський кіноказкар №1, режисер Олександр Роу. А діти не лише гостювали на київській «Молодості» та московських кінофестивалях, але й листувалися з Американською академією кіномистецтва. Саме тому в керівника кіноклубу Віталія Іщенка виникли серйозні неприємності з КДБ. «Зараз, – веде далі Соколенко, – поновлюємо і кіноклуб, і кінотеатр. Назву вирішили залишити стару – «Космос».
Виходимо на подвір’я. Вітер ущух, сонце припікає, а дятли, замість думати про зиму, грайливо пурхають, наздоганяючи один одного. Їхнє червоно-біло-чорне пір’ячко святково миготить у запаморочливій височині соснового лісу. Корабельна сосна росте тут із прадавніх часів. Її стрункі, високі, майже без гілля стовбури йшли на щогли і давньоруських човнів, і козацьких байдаків.
 
 
Ювілей дачного містечка
 
Цієї осені Ворзель тихо відсвяткував важливі для себе події – 80-річчя першого лікувального пансіонату й 70-річчя надання селищу статусу курорту республіканського значення.
 
А народився Ворзель у 1900 році – разом із Ірпенем, Бучею та іншими містечками-супутниками уздовж залізниці «Київ – Ковель». Про назву подейкують різне. Хтось із краєзнавців підтримує легенду, за якою в тутешніх лісах переховувався такий собі Робін Гуд місцевого розливу – злодій на ім’я Зель, чи то німець, чи то єврей. Хтось розказує про таємничу француженку, полюбовницю київського багатія, яка буцімто тужила за Версалем. А втім, витоки назви, швидше за все, зовсім не романтичні: достеменно відомо, що в середині ХІХ ст. один із цегляних заводиків тут належав німцеві фон Верзелю.
 
У приймальні мера Сергія Кухарського, який донедавна очолював місцевий пологовий будинок, нас перестріла сяюча молодичка з трьома дітлахами. Одне на руках, друге чіпляється за мамину спідницю, а третє невдовзі з’явиться на світ. «Можна я перед вами на хвильку зайду», – питає Люба й шепоче мені на вухо: «Сергій Олексійович аборт не дозволив зробити, коли ще першого носила. Години дві вмовляв…»
 
«Цього року всі санаторії нарешті вийшли на рівень рентабельності, тож потроху відроджуємося, – починає розповідь пан Сергій. – Селище підкосили й перші роки незалежності, коли занепали великі київські підприємства, що утримували багато оздоровниць. А ще більше – Чорнобиль, люди просто боялися до нас їхати. Зараз наше стратегічне завдання – відродити Ворзель у статусі курорту на державному рівні. Для цього є все: і чудовий мікроклімат, і джерельно чиста вода, і непогана інфраструктура. Не дарма академік Микола Стражеско назвав колись наші місця українським Кисловодськом».
 
А ми в супроводі кумедного дідуся, який, почувши слова "Український тиждень", узявся показати нам геть усе, але не схотів назватися, мандруємо селищем. Дивне враження справляють палацові котеджі в оточенні благеньких будиночків. «Оце, кажуть люди, Порошенко будує щось для дітей… не знаю, чи для своїх, чи як комерцію для чужих.

І басейн там є, і зимовий сад… – веде екскурсію анонімний дідок. – У нас тут самі народні депутати й банкіри. Бачите, які мури! До неба! Посадили б зелені кущі, дикий виноград – їх би ніхто й не бачив, та все ж природа була б, а так каменюки…» – заводиться старий і тягне нас до скромного одноповерхового будиночка з написом «Ощадбанк». Виявляється, що це колишня дача монархіста Васілія Шульґіна, редактора газети «Кіевлянинъ» і члена Державної думи, який у складі комісії Алєксандра Гучкова 2 березня 1917 року приймав зречення Миколи ІІ.
 
Тут мали дачі один із перших військових льотчиків Георгій Горшков, видатний композитор Борис Лятошинський, письменники Валер'ян Підмогильний, Дмитро і Юрій Бедзики, Юрій Збанацький. Наш щедрий екскурсовод показує їхні непоказні будиночки й просить написати, що по-справжньому великі люди завжди жили скромно, що ми і робимо…
 
 
Ведисти й католики з Червоноармійської
 
Балакучий дідусь, виконавши обрану місію, заспішив годувати кролів, а ми блукаємо собі лісовими стежками світ за очі. Так доблукали до яскраво-зеленого, аж блискучого футбольного поля, а спитати, що то за диво, нема в кого. Ледь дочекалися хлопців, схожих на студентів. Вони пояснили, що поле приватне. А тут і власник з’явився. Віктор Смарига – фанат футболу й Ворзеля. Стверджує, що його газонне покриття входить до п’ятірки найкращих в Україні. Розказує, що селище готується до Євро-2012 і може прийняти для тренувань одну з команд-учасників та до семи тисяч гостей.
 
Хлопці ж виявилися не простими студентами, а семінаристами – так ми дізналися, що у Ворзелі є Вища духовна католицька семінарія Найсвятішого Серця Ісуса. Префект семінарії, отець Олег Сартаков, зустрічає нас на милицях – грав у футбол зі студентами, тепер кульгає. Розповідає, що семінарія належить до Києво-Житомирської дієцезії, вона існувала в різних містах України та Польщі з середини XVIII ст. до 1941 року. Поновили її в 1995-му, коли взяли в оренду занедбаний піонерський табір «Сосновий». Зараз, окрім українських парубків, тут учаться студенти з Іспанії, Мексики, Еквадору, Польщі, Словаччини, Білорусі.
 
Колишня піонерська територія величезна й нагадує справжній ліс. Влітку тут можна збирати суниці, ожину, горіхи, а взимку до семінарії прибігають харчуватися зайці. З часів червоних галстуків залишився тільки постамент від бронзового пам’ятника піонерові-герою Валі Котику. На його місці – статуя Діви Марії.
 
Навскіс від католицької семінарії під соснами – чудовий дерев’яний будиночок стилю модерн. Це початок кварталу так званих Червоних забудовників: київській професурі та діячам мистецтва у 1928 році держава виділила землю під дачі. Теперішній власник будинку Олександр Рощін пішов слідами свого діда – професора Петра Івановича Рощіна. Він працює в Інституті фізики, вважає себе українським націоналістом і сповідує Веди.
 
Ось так цілком толерантно співіснують на вулиці Червоноармійській католики, ведисти й футбольні фанати.
 
 
Тут були Вагнер і Чайковський
 
На західній околиці Ворзеля – невеличке урочище Кічеєве. Полустанок у напрямку Тетерева й водночас моя велика Батьківщина. Метрів за двісті від нашої дачі – Будинок творчості композиторів. Найкращі твори Костянтина Данькевича, Григорія та Платона Майборід, Андрія Штогаренка, Валентина Сильвестрова, Ігоря Шамо, Олександри Пахмутової створені саме тут. І культову пісню «Два кольори» навіяв Олександрові Білашу рушник, яким композитор накривав свій ворзельський рояль…
 
Колись у дитинстві мене приголомшила неймовірна новина: батьки весело обговорювали приїзд до Будинку композиторів Вагнера й Чайковського. Все літо я для прогулянок вибирала стежку вздовж композиторського паркану, але творців «Лускунчика» й «Польоту Валькірій» (більше на той час нічого не знала) так і не побачила. Історія ця згодом забулася, але зараз, гортаючи чудову книжку, присвячену Будинкові, я натрапила на текст подяки від білоруського композитора Г. Вагнера та молдовського музикознавця Г. Чайковського.
 
Тепер на базі Ворзельського будинку творчості відбуваються численні музичні конкурси й фестивалі. В якому ще лісі можна знайти кілька десятків – може й пошарпаних, зате з роялями – будиночків і чудову за акустикою концертну залу! Ось і ми потрапили на конкурс дерев’яних і мідних духових інструментів «Мистецтво ХХІ століття»: 80 учасників-солістів, 21 ансамбль – діти з Литви, Китаю, Росії, України…
Розчинившись у п’янкому кришталевому повітрі, задивившись на розпечені жолуді й шишки, що мало не вискакували з багаття, Тиждень і не зчувся, як стрімко накотили сутінки. Час додому.
 
Рідний Київ зустрів автомобільними корками, смородом викидів і ностальгією за місцем, де дерева завжди великі, ставки чисті, а день безкінечний.

[1065][1066]

 
ДЕ ЗУПИНИТИСЯ

 Санаторії «Зірка», «Перемога», «Ворзель», пансіонат «Україна», готель SPA. Номер на двох – від 60 до 450 грн за добу.

 
ЯК ДІСТАТИСЯ

Електричкою «Київ – Тетерів», квиток до Ворзеля – 3.80 грн.

Маршруткою №381 від метро «Святошин» за 5 грн, у дорозі 40-45 хвилин.
 
Таксі 80-100 грн, у дорозі 20 хвилин. Уночі діє подвійний тариф.