▪   Сергій Пантюк

Аура старої фортеці

Графіка: Павло Ніц
Кам'янець Подільський: на монгольф'єрі над Смотричем і середньовічними мурами...
Матеріал друкованого видання
№ 29 (38)
від 18 липня, 2008

ФОТО: Андрій Ломакін

 

 

  

 

 

 

Не знаю, хто й для чого приладнав до назви мого міста отой хвостик: «Подільський». Тут я жив майже з народження, закінчив школу й університет, звідси вирушив на військову службу, а згодом – у самостійне життя. Принаймні, я жодного разу не чув, щоб хтось із автохтонів вживав це означення стосовно свого міста. «Кам’янець та й годі!» – кажуть у нас. 

Торкаючись ногою першого-ліпшого фрагмента бруківки, справжній кам’янчанин думає, що саме цей камінь неодмінно має пам’ятати легку сандалю римського легіонера, грубий чобіт монголо-татарина, кирпатоносий турецький та розшитий золотом – литовського княжича з Коріатовичів. Але в того самого місцевого жителя навіть краплі сумніву не виникає: попри всіх зайд та гостей, тут, на цих кам’янистих берегах Смотричу, завжди жили його предки – звичайні й незвичайні люди – громадяни, міщани, як їх іще називали. З болями й мріями, з яких вони й витворювали майбутнє свого міста, що за кількістю цікавих пам'яток нині посідає третє, після Києва й Львова, місце в Україні. Головна туристична принада міста – величезна стара фортеця ХІ–ХVІІІ ст. – кам'яна квітка Поділля, яка непогано збереглася. Вночі вона феєрично підсвітлюється.
 
Фортечні гідротехнічні споруди – теж принада відпочивальникам 
 
МОСТИ Й САМОГУБЦІ
 
Популярна тема для туристів – кам’янецькі мости. Їх три, причому найновіший і найвищий збудували вже наприкінці ХХ ст. Найлегендарніший і найдавніший – Замковий або Турецький (тепер доводять, що він ще й давньоримський) – одночасно з’єднує два праві береги річки. Такий парадокс важко пояснити, але це факт, адже Смотрич огинає стару частину міста майже повністю – з висоти пташиного польоту її вигин нагадує останню літеру грецького алфавіту омегу – Ω.
 
Для туристів – одна з легенд, яку розповів мені колишній учитель музики, кам’янчанин з діда-прадіда Віталій Васильович Химич. «Знімали фільм «Тривожна молодість», у якому герой мав стрибати з Турецького мосту. Зрозуміло, що вниз кидали опудало, але летіло воно не так жваво, як того хотілося режисерові. Раптом від групки молодих хлопців, які стояли неподалік, відділився один одчайдух, у котрого з-під сорочки проглядав моряцький тільник. «Я стрибну з мосту! – сказав він режисерові. – Якщо даси мені за це свій золотий годинник». Режисера захопив азарт, вони побилися об заклад... Хлопець, переодягнувшися в персонажа фільму, по-каскадерському вдало стрибнув із майже 50-метрової висоти в доволі неглибоку воду... Так режисер залишився з гарними кадрами, але без дорогого годинника. Казали, що той хлопець служив на флоті й саме приїхав у відпустку».
 
Але менш позитивна репутація – у Новопланівського мосту: це улюблене місце самогубців, якщо можна так сказати. Унизу під ним – природний майданчик для летального приземлення, мовби викладений із гострого каміння. Зрозуміло, що в тих, хто раптово вирішили вкоротити собі життя, шансів вижити жодних. Авторові цих рядків одного разу довелося стати мимовільним свідком падіння людини з цього мосту, щоправда, як з’ясувалося, це був не самогубець, а підпилий парубок. Він, прагнучи похизуватися перед дівчиною, взявся перейти міст по вузенькому поручню. На жаль, його вміння вистачило лише на кілька кроків…
 
Але задля щирого піару все ж зазначимо: з усіх трьох мостів на всі сторони відкриваються чудові краєвиди, не сфотографуватися на тлі яких означає не побувати в Кам’янці. 

Костел Св. Трійці (XVIII ст.) на вул. Замковій у Старому місті

КАНЬЙОН, ПОРОСЛИЙ СОН-ТРАВОЮ 

Скелястий каньйон річки Смотрич у Кам’янці-Подільському має довжину понад 9 км, середню висоту 40 м і площу близько 80 км2. На його схилах збереглося чимало видів надзвичайно рідкісних рослин, серед яких – реліктова шиверекія подільська, а також фольклорна ковила волосиста та чарівна сон-трава, в минулому – учасниця магічних дійств.
 
Каньйон – улюблене місце прогулянок закоханих пар, поважних міських родин та самотніх філософів. Річка Смотрич, в еру радянського палеозою забруднена стічними водами настільки, що місцеві дотепники перейменували її на Смердич, зараз очистилась, у ній, кажуть, з’явилися давно забуті раки, а відповідно – знову можна купатися.
 
У каньйоні – привілля для палеонтологів, альпіністів, спелеологів і звичайних туристів. Проте без допомоги місцевого населення навряд чи легко вдасться розшукати карстовий міст, який тут називають Райською брамою. Або таку собі Голову римського воїна чи трохи чудернацьку огрядну Сову – природні кам’яні скульптури, утворені внаслідок вивітрювання гірських порід. Окрім крутих і доволі небезпечних стежин, тут є кілька «окультурених» шляхів на дно каньйону – кам’яні східці, давні й не дуже.

ГОСТИННІ Й ТОЛЕРАНТНІ 

Саме такими словами означив земляків кам’янець-подільський благочинний отець Віктор (Смоляренко). Це правда, бо до кого б не звернувся турист-блукалець по допомогу, завжди її отримає, «ще й чарочку наллють!». Власне Старе місто – історична частина Кам’янця – за розмірами невелике, проте кількість лише офіційно визнаних пам’яток тут зашкалює за дві сотні.
 
«Та тут що не споруда, то пам’ятка старовини, але я про інше хочу сказати, – веде далі колоритний велетень-священнослужитель, якого за подвижницво, пасіонарність та почуття гумору знають далеко за межами Поділля. – В нашому місті зароджується справжній духовний центр, такий собі взірець європейського співіснування, заснованого на взаємоповазі та розумінні. Відстань між будь-якими двома храмами – близько ста метрів, і кожен належить іншій конфесії. Люди, переважно знайомі між собою, їдуть на службу Божу в одних маршрутках або йдуть пішки, мирно спілкуючись між собою, кожен до своєї церкви. На великі свята настоятелі храмів – і римо-, й греко- католицьких, й автокефальних, і православних – проводять спільні освячення, хресні ходи та інші масові дійства. Люди сприймають такі речі з відкритою душею».
 
Отець Віктор задоволений змінами в житті кам’янецької громади. Старе місто, жити в якому за радянських часів вважали непрестижним, активно відбудовують, його заселяють нові, успішні й не байдужі до духовності люди. Але великої довіри до місцевої влади він не виказує, говорить, що позитивний процес іде, швидше, всупереч її діям. Інакше вважає заступник мера Олег Демчук. Це також неординар - на людина, шлях якої проліг від звичайного викладача коледжу через звання заслуженого вчителя до посади в органах місцевого самоврядування. У столичних колах таких, як Олег, називають ходячим креативом, тож не дивно, що за дві хвилини розмови він встигає висипати на нас із десяток проектів, ідей і програм.
 
Одна з них називається «Відтворення втраченої історичної забудови». Суть програми: людина просить виділити землю в Старому місті під якийсь об'єкт, їй пропонують ділянки, де стоять поруйновані війною і часом будівлі. Завдання забудовника – відтворити зовнішній вигляд історичної споруди (відповідних фотографій, панорамних малюнків та міських мап збереглося чимало), а що вже всередині, то його власна справа. «Нині таким чином відбудовують близько 80 об’єктів, – розповідає Олег Демчук. – Найближчим часом у таких відновлених спорудах відкриють два сучасні готелі – «Тарас Бульба» та «Амадеус Клаб». Останній, до речі, фінансують київські інвестори…» Хочеться вірити обом співрозмовникам – і опозиційному отцеві Вікторові Смоляренку, і владному Олегові Демчуку.
Родзинка тутешньої туристики – прогулянки монгольф’єром над Смотричем

 ПІД ЗЕМЛЕЮ Й ПОНАД НЕЮ 

Фортифікаційні, культові та інші історичні споруди не могли обходитися без іншого, незримого для «непосвячених», пласту. Тому легенд про підземні ходи тут десятки. Вони, мовляв, як те павутиння, оплітають усе Старе місто. Деякі від Старої та Нової фортець запевне тягнуться до Хотина й мало не до Меджибожа. Насправді ні археологи, ні спелеологи досі серйозно не вивчали підземні комунікації міста. Цим переважно займаються сміливі підлітки (і сам у минулому спускався під землю), які шукають там скарбів, не завжди міфічних, але, як правило, до першого завалу.
 
Найпоширеніша тутешня легенда – про випадково виявлений лаз між чоловічим та жіночим монастирями, в нішах якого нібито знайшли купу кісточок немовлят. Історики, яких я просив це прокоментувати, факту такої знахідки не підтвердили. На щастя.
 
Але кам’янчани здавна прагнули підкорювати не тільки підземелля, а й небо. Відомо, що перші повітряні кулі літали над Кам’янцем ще 1784 року, а сьогодні вони курсують над Смотричем регулярно. Щороку в травні тут проводять змагання як загальноукраїнського, так і міжнародного масштабу, а займається цим, зокрема, громадська організація «Кам'янець-Подільський центр повітроплавання «Триглав».
 
Відповідальний секретар «Триглаву» Ігор Лобашов вважає, що Кам'янець – одне із небагатьох міст України, над яким можна літати з насолодою й без перешкод. «На етапі становлення повітроплавання в Україні першочерговим критерієм розглядали видовищність, – розповідає Ігор. – Коли ще 1999 року тут побували перші фахівці, будь-які сумніви щодо того, де мусить бути «повітроплавна столиця країни», просто відпали».
 
Зрештою, розповідати про Кам’янець можна ще багато – й про шедевральний надгробок Лаури Пшездецької з білосніжного мармуру, й про щорічні, відомі на всю Україну, фестивалі біля мурів фортеці. Як-от Terra Heroica – військово-історичний, костюмований, велелюдний. Та краще хоч раз побачити.
 
Всім, хто ще не побували у моєму дивовижному місті, щиро співчуваю. Й нагадую, що цю ситуацію ніколи не пізно змінити на краще.

[720]

 

 
НОТАТНИК МАНДРІВНИКА

Доїхати, переночувати,  політати 

Швидкісною електричкою з Києва (вартість квитка – 52-80 грн, їхати 6 годин) або маршруткою з центрального залізничного вокзалу (80-90 грн).
 
Зупинитися можна в одному з 18 готелів (див. Тиждень №18-19), наприклад, у престижній «Ксенії», де окремий номер коштує 100-160 грн/ доба, а також на приватних комфортабельних квартирах, які місцеві жителі навчилися пропонувати туристам (до 120 грн/доба).
 
За двогодинний політ на монгольф’єрі візьмуть 100 грн із кожної персони. Знайти повітроплавателів нескладно через будь-яке кам’янецьке турбюро чи готель. Але найкраще домовлятися в період масового повітряного трафіку: на День міста чи протягом котрогось із фестивалів, коли до міста злітаються з України та зарубіжжя десятки аеробалонів.
 
Щодо легендарних стрибків у долину Смотричу з мосту «Лань, що біжить», то цей осередок банджиджампінгу вже півтора року не працює. У вересні 2006-го, коли з висоти 57 м стрибнула туристка з Києва, трос обірвався…