▪   Тетяна Капуста

"Запасного світу в нас немає"

Німецький прозаїк Герберт Розендорфер розповідає про те, що об'єднує юристів і письменників, і пророкує кінець світу
Матеріал друкованого видання
№ 31 (40)
від 1 серпня, 2008

 

  

Вступивши до мюнхенської Академії мистецтв, Розендорфер за два роки вирішив цей навчальний заклад залишити. Бо зро- зумів, що гарним театральним художником ніколи не стане, а посереднім бути не хоче. І змінив журавля в небі на синицю в руках – отримав диплом юриста. Та творча натура своє взяла. За 30 років суддівської праці Розендорфер написав і опублікував десятки романів, оповідань, п’єс, телесценаріїв, путівників. Іноді його небезпідставно називають фантастом, але за способом зображення вигаданої ним дійсності цей письменник-правник ближчий до сатирика.
 
«Коли я змінив спеціалізацію та навчальний заклад, найбільше зраділа моя мама. Вона вважала, що професія судді надійніша за богемне театральне життя.
 
Я ніколи не шкодував. «У кожній справі пісня спить...» Навіть у найбільш нудних і сухих законах є своєрідна юридична поезія. Пам’ятаю випадок із практики, який схвилював мене до самого серця. Одна літня жінка мала оформити довіреність і на запитання про майно відповіла: «Кішка. З Божою допомогою, – додала вона, – у мене є лише ця кішка і нічого іншого». Це сумна поезія. Та поезія часто буває печальною.
 
Замолоду я роками писав «у стіл», просто для задоволення. «Архітектор руїн» – єдина моя книга, яка робилася не від першої до останньої сторінки, а «зшивалася» зі шматків. Коли приблизно три чверті роману було написано, мені раптом зателефонував видавець, який випадково прочитав моє оповідання й розшукав мене. «У вас є щось побільше?» Я так невпевнено кажу: «Дещо є». Бо навіть і не думав про видавництва – боявся, що мені повернуть тексти. «Надсилайте». Редактор прочитав рукопис і відповів: «Це піде, швидше допрацьовуйте». Книга вийшла друком 1969-го, і її перевидають і досі.
 
Усі тоді кричали: «Це так оригінально!» Відтоді я подібного успіху в пресі більше не мав. Зате все написане потому, одразу оприлюднювалося: мені більше не потрібно було боятися, що рукопис повернуть.
 
Завжди суворо розмежовуючи літературну роботу та суддівську практику, я жоден документ не відклав, аби зайнятися письменницькою працею. І навпаки – ніколи не працював із паперами вдома. Для мене це питання дисципліни: концентруватися на роботі й виконувати її чітко та ефективно. Так, цей віз скрипів, але їхав.
 
Я провів невелике історичне дослідження й знайшов більше ста юристів, які водночас були літераторами: Йоганн Вольфганг Гете, Генріх Гайне, Ернст Теодор Амадей Гофман, Франц Кафка, Теодор Шторм… Чому так відбувається? По-перше, юристів і письменників об’єднує почуття мови – буквоїд- ство та словесна гра. Всі правники зобов’язані бути буквоїдами: одне нечітко підібране формулювання змінює зміст документа. Одне фаль- шиве слово у вірші одне непра- вильне речення в романі здатні позбавити твір сенсу загалом.
 
Є ще глибше пояснення: юрист, який справді любить свою роботу, прагне справедливості. Й часто він не задоволений тим, що правосуддя не звершується повною мірою. Бувають випадки, коли навіть ретельно зважене судове рішення правди не знаходить.
 
Як письменник я веду «допит» своєї епохи – в межах моєї компетенції. Тут я остання інстанція, для якої жодна ревізія чи апеляційні звернення не мають значення. Літературна праця – це ерзац дійсності, спроба встановити справедливість принаймні в світі фантазій.
 
Я вірю в краще в людях, але це трапляється до біса рідко. Водночас я не мізантроп – швидше, схильний до критики. Якщо лікарі бачать невтішну картину стану здоров’я наших сучасників, то судді бачать не менш трагічну картину духовного стану соціуму.
 
Брехливість як невід’ємна складова людської натури, на мій погляд, є обов’язковою умовою соціальної гігієни. Але я своїми художнімитекстами не намагаюся нікого перевиховувати. Я оповідач, старий фантаст, який вигадує історії. Лише одну тему для моїх книг можна назвати провідною – це боротьба з дурістю, заклик до самостійного мислення.
 
В глибині душі я історик. Пред- ставники цієї професії мають юридичний склад розуму: саме так потрібно думати, щоби розуміти причинно-наслідкові зв’язки. Історична наука, зокрема, ХIХ ст. базува- лася на дослідженні династій чи військових кампаній. Та ще важливіші документи – угоди, акти, контракти, що прояснюють, чому через наявність або відсутність того чи іншого «папірця» відбулися ті чи інші події.
 
Світ не перестає мене дивувати. Падіння комуністичної системи, наприклад, стало для цілковитої більшості сюрпризом. Ще 15 років тому про «ісламську загрозу» не йшлося, а як усе змінилося сьогодні. Карл Маркс не мав рації: хід світової історії не підлягає закономірностям, він випадковий.
 
Коли іслам підімне під себе християнські країни, Європа опуститься до «середньовіччя» в найгіршому сенсі цього слова. Іслам – екстремально примітивна релігія. Один із «законів Мерфі» говорить так: «Де тонко, там і рветься». Історія не виняток, тому я вважаю, що все розвиватиметься по спадній.
 
На скільки мільярдів людей вистачить ресурсів? Раптом несподівано розпочнуться епідемії, через які буде знищено третину людства… Або воно «ліквідує» себе само. Напевне передбачити важко, та все ж я відчуваю: щось трагічне повинно статися.
 
Від усесвітньої катастрофи нас можуть врятувати суворі кордони: й територіальні, й особисті. Плюс максимально обережне ставлення до природних ресурсів. І треба навчитися думати. В нас лише один світ – про це не можна забувати. Запасного світу в нас немає, але ми, здається, цього ще не зрозуміли».
[756] 
 
Суддя і його талант
Вікторія Поліненко

 

 Улюблений літературний прийом Герберта Розендорфера можна схарактеризувати містким словом – «зненацька».

Одного разу дрібний службовець Антон Л. прокидається і виявляє, що залишився єдиною людиною на Землі. Як особа субтильна він геть не переймається долею інших: дбає про себе та сусідську ігуану, налагоджує побут, відстрілює голодних псів, згадує власне минуле, аж доки раптом не знаходить загадкового листа… Звідси роман «Велике соло для Антона», сповнений турботами егоїста і саркастичними авторськими пасажами про знайомих головного героя, робить сальто-мортале й перетворюється на філософський детектив.
 
І так щоразу: на яку би тему не висловлювався Розендорфер, в якій би стилістиці не писав тексти, завдяки таким несподіванкам читач рано чи пізно потрапляє в «точку Х», де конкретні події обертаються на свою протилежність. У книзі «Латунне сердечко», наприклад, пересічний німецький інтелігент несподівано стає шпигуном. Блискуча пародія на «бондіану», з котрої жодного слова не викинути. Наче скупердяй Шейлок, автор збирає нюанси й відтінки, напівтони й варіанти, по-над усе цінуючи точність висловлювання. Крім пристрасті до життєподібної фантастики, письменник завжди демонстрував схильність до спостереження. Особистий рецепт «два-в-одному» – суддя на роботі, літератор удома – дозволяв йому тридцять років поспіль збирати матеріал для роздумів безпосередньо «біля станка». На ниві уїдливої іронії щодо недосконалості homo sapiens Розендорфер – реінкарнація Джонатана Свіфта. За рівнем концентрації абсурду на одній сторінці тексту – рідний брат Ежена Йонеско.
 
Програмовий роман письменника, «Листи в Давній Китай», сповнений ущерть нісенітницями. Двоє китайських мандаринів у Х сторіччі вигадують машину часу, й Гаодай вирушає на 1000 років уперед у сучасний Мюнхен, звідки доповідає колезі про побачене. Кумедності додає не так змалювання ним цивілізаційних принад – підвод, які він називає Машин, пристроїв Те Лейфань, скриньок далекого бачення, як невідповідність конфуціанства та актуальних для сьогоднішньої Європи соціально-політичних засад. Гаодай скрізь суне свого носа, але особливо дістається нинішній політкоректності. Він ніяк не второпає, чим перейменування божевільні на «лікарню для душевнохворих» змінює сутність цього закладу. І чому потрібно вважати всіх людей рівними, коли на практиці це зовсім не так.
 
Подібними питаннями Розендорфер переймається досі. Нині 74-річний прозаїк живе в мальовничому тирольському селищі Еппан. Щороку випускає нову книгу. Щодня не менше години музикує за роялем. А нещодавно місцева художня галерея відкрила нову експозицію його малюнків. Відповідно до улюбленого вчення Кун-цзи, він поставив своєю метою правду, зробив своєю помічницею доброчесність, знайшов собі опертя в людяності й відшукав спочинок у мистецтві
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.