▪   Андрій Шевельов

Море високо в горах

Графіка: Павло Ніц
Вирішуємо з друзями пройти класичну подорож гірських романтиків радянського часу – з Алмати через хребти Північного Тянь-Шаню в обійми озера Іссик-Куль
Матеріал друкованого видання
№ 25 (34)
від 20 червня, 2008

 

У дитинстві я мріяв про білий пароплав… Здоровий, майже до неба, з продірявленими, мов швейцарський сир, боками та товстою гучною трубою. Вже у дорослому віці до рук потрапила збір ка творів Чингіза Айтматова зі зворушливим «Білим пароплавом» на синіх водах далекого Іссик-Кулю... Велика принада дорослості полягає в цілковитій можливості реалізувати потаємні дитячі мрії. Наприклад, побачити Іссик-Куль на власні очі. Вирішуємо з друзями пройти класичну подорож гірських романтиків радянського часу – з Алмати через хребти Північного Тянь-Шаню в обійми озера Іссик-Куль. Є два способи це зробити. Перший – із проживанням у готелях і санаторіях, зі стоянками «у спеціально відведених місцях» і екскурсоводами. Але в гонитві за звични - ми зручностями ми так і не побачимо місцеву природу – то схожу на Карпати й Крим, то по-своєму унікальну.
 
Тому вибираємо важчий спосіб, який передбачає долання перевалів, засніжених навіть улітку, багато кілометрові льодовики, глицеві ліси, альпійські луки та інші принади високогір’я. Додайте до цього тижня активного відпочинку ще й безліч історичних місцин і легенд – і уявіть себе на борту боїнга, який заходить на посадку в аеропорт Алмати, залишаючи під крилом білі шапки гір.
 

ФОТО: GETTYIMAGES
 
Столиця без чиновників
 
Алмати (в радянські часи – Алма- Ата) – велике, вкрите яблуневими садами місто, «батько яблук» – так це перекладається з казахської. Політичну й адміністративну столицю вже десять років як перенесли в місто Астану – колишній Целіноград, який у центральній, степовій частині Казахстану будували в 1950-х роках і українці. Уявіть собі Київ без чиновників і депутатів, висланих, скажімо, в Кіровоград...
 
Алмати залишилося культурною й діловою столицею – багато новобудов і автівок, відкриті люди. Проблем у спілкуванні не виникне жодних. Казахстан – країна, в якій донедавна не було національної більшості, а українські переселенці становлять 3% (445 тис. осіб) від за- гальної кількості населення. Навіть «вічний» президент Нурсултан Назарбаєв по-своєму українець – він учився в Дніпропетровську.
 
На обрії, крізь новобудови й хмарочоси, – засніжені вершини. Алмати побудоване в передгір’ї. Міський автобус їде прямо в гори! Здригаючись металевими нутрощами після тривалого підйому, наше диво китайської автобусної промисловості зупиняється на кінцевій – на висоті 1800 м (майже наша Говерла). Ми виходимо й ідемо далі.
 
 

Високо в горах руйнується традиційне уявлення про масштаби і відстані
 

ФОТО: Андрій Шевельов 
Найвищий у світі льодовий стадіон
 
Перший привал – над спортивним комплексом «Медео». Він не тільки найвищий у світі, але має ще й найбільше за площею штучне льодове поле – 10,5 тис. м2 і 170 км охолоджувальних труб. Ну, а для алматинців – це місце… шлюбних фотосесій. Трохи далі, на висоті 2200 м, у чудовому смерековому лісі спиняємося на ночівлю.
 
...Дощ. Небеса не просихають ні на хвилину, а ми, мокрі, йдемо вгору. На трьох тисячах метрів дощ перетворюється на сніг (на календарі – червень). За півгодини в хмарах виходимо на найвищу точку і, розгрібши сніг, знаходимо кілька штучно нагромаджених валунів – цей так званий тур символізує точку перевалу.
 
У турі, за традицією, треба залишати записки й цукерки – це правило гарного туристичного тону. Наразі знаходимо записку в консервній бляшанці: «Загін школярів алматинської СШ №… під керівництвом інструктора туризму Федченко К.М. зійшов на перевал Талгар. Погода сонячна» й дві-три місцеві карамельки. Кладемо і ми в банку дві вітчизняні барбариски, записку із «сніг, хмарно», й починаємо з’їжджати по вогкому снігові на дно наступної ущелини.
 
Наш «глайдинг» зупиняють підступні трупи повалених дерев. Чималенькі наплічники при кожній зупинці гупають у спину, намагаючись потрапити донизу швидше за господаря. В ущелину Лівий Талгар спустилися втомлені, навіть їсти не хотілося. На самому дні ущелини гуркотіла річка, оточена шлейфами величезного каміння – воно мандрує разом з водою під час весняного паводка. Але нам гуркіт води не заважав – ми спали у наметах як убиті.
 
 
Жасик-Кьоль - високогірний молодий брат Іссик-Кулю 
ФОТО: Андрій Шевельов
 
Снігопад улітку
 
Наступного дня, підсушивши взуття на газовому пальнику (за таких умов марно сподіватися на дрова), рушили до наступного перевалу. Хмари лежать низько, ховаючи вершини, але, на щастя, не дощить. Ліс лишається внизу, а ми долаємо пояс альпійських луків, вкритий рясним килимом гірських квітів.
 
Надвечір повалив густий сніг, надійно ховаючи квіти, гомінку річку й чудернацькі скелі, які нагадали мені айтматовських Вовка та Верблюда, що височіли по дорозі до білого пароплава.
 
А вранці було сонце – й ми побачили гори в усій красі. Світило в горах таке ж потужне, як і місцеві річки. Воно розтопило сніг на альпійських луках, звільнивши квітки. Натомість верхівки гір лишалися біли ми, утворюючи незрівнянні контрасти із синім-синім небом і багатобарв’ям квіткового килима. Зачекавши, поки сонце розтопить сніг на перевалі, рушили далі вгору. За п’ять годин підйому зголодніли мов вовки. Діставшись до перевалу, заходилися готувати чай, а це – в умовах ураганного вітру, який намагався скинути нас назад в ущелину, – не зовсім просто. Але ж як смакує той чай на висоті 4000 м...
 
Едельвейси на нейтральній смузі
 
Спуск виявився значно крутішим за підйом. Страхуємо кожен крок льодорубами – на трьох точках все ж таки надійніше. Вийшовши із зони снігу, знаходимо більш-менш рівний клаптик і швиденько ставимо намети. Натягнувши на себе весь одяг, вилазимо зі спальників, щоб подивитися, як місяць починає забарвлювати гори у незрівнянні кольори. Наступного дня ми маємо перетнути кордон із Киргизстаном. А це знову майже 4000 м висоти.
 
Знаходимо величезну галявину едельвейсів і ще багато різних квітів, деякі бачимо вперше. Вони просто не ростуть з іншого боку перевалу... Отже, ми наближаємося до Іссик- Кулю – озеро таке велетенське, що відчутно впливає на мікроклімат довколишніх гір. Недаремно давні китайці прозвали Іссик-Куль за його розміри теплим морем. Теплим, бо водна площина на висоті більше як 1600 м не замерзає навіть узимку.
 
Неприємною несподіванкою став потічок з назвою Озерний, який ми збиралися переплигати по камінчиках (принаймні, так уявляли, плануючи маршрут). А довелося перетинати несамовитий крижаний потік, який гуркотів у спалених на сонці вухах. Відчуття посилювали льодовики на обрії – з них, певно, й народжується несподівано бурхливий Озерний.
 
До казахсько-киргизького кордону веде вибита у кам’яному схилі дорога, часто пересипана різнокаліберними валунами: каменепади тут – звична річ. Ось нарешті й висота 3685 м. Межа двох середньо азійських держав проходить засніженим хребтом. Жодних застав чи позначок про перетин кордону, тільки іржава буда в глибині вже киргизької території нагадує, що людство дісталося і сюди, але – поставивши на гірському тілі недбале тавро – відступило донизу. А під нами відкрилася чудернацька ущелина Чон-Кемін.
 
Уявіть рівну й широчезну, мов декілька футбольних полів, рівнину, оточену двома крутими хребта- ми. Внаслідок тектонічних процесів хребти зростали вгору, піднімаючи шмат рівної – як стадіон! – землі, яку вони затиснули між собою.
 
Традиційний ак-калпак захищає киргиза і від спеки, і від холода
ФОТО: АР
 
Українці на кордоні двох Азій
 
У високій золотавій траві, що під вітром ходила хвилями, шаруділи прудкі тварини, схожі на наших бабаків. Зачувши кроки, вони ку- медно ховалися у численних норах. Спускаючись, ми наздогнали трьох туристів із Алмати – чоловіка років під сорок і хлопця з дівчиною, яка виявилася етнічною українкою, про що радісно виголосила, тільки-но почула наші балачки. Україну па м’ятає п’ятирічною дівчинкою – це був єдиний раз, коли Оксана вівідувала Батьківщину. Народилась і живе на півночі Казахстану, де колись наші батьки розорювали цілинний степ. Клімат у тих краях суворий, адже значна частина Казахстану – це, власне, Сибір. Ну, а де Сибір, неодмінно знайдеш українця.
 
Зустрів земляка – ладнай стіл. Побалували ми колег-«горців» справжнім українським салом і вітчизняними солодощами, поговорили про «сучасний стан і перспективи», аж поки геть сонні не порозходилися по наметах.
 
Наступного дня форсували Чон-Кемін – найбільшу річку району. Перейти її змогли, тільки піднявшись ущелиною до самих льодовиків, з-під яких виринає новонароджена, але одразу ж потужна й піниста, ріка. На підйомі до останнього – найвищого на нашому шляху – перевалу ми переночували ликого кратера, звідки тільки-но зійшов сніг.
 
Крим посередник Карпат
 
Вранці перевал подолали легко. За дві години з'явилося щось схоже на дорогу, де ми зупинили ГАЗ-66 із лінькуватим водієм. Надвечір в’їхали до Чолпон-Ати – містечка на березі Іссик-Кулю, справжнього моря із засніженим контуром гір. Цей контур дуже красиво відділяв воду озера від неба, адже і вода, і небо були однакового кольору – ніжно-рожевого у вечірньому сонці.
 
Вода напрочуд спокійна й холодна. Але… жодних пароплавів! Кілька риболовецьких баркасів на обрії – і все. Взяли ми з горя човен у ошелешеного прокатника (€5-7 на годину) і попливли в море (а як його назвати інакше, коли до іншого берега ще 60 км?). Рибалки поверталися. Здійнявся вітерець, а з ним з’явилися хвилі. Вітер міцнішав, він відносив нас у море. Видно, пошуки пароплава доведеться відкласти на завтра.
 
Вдень Іссик-Куль вражав менше. Сірувата мла сховала далекий південний берег. Залюднені пляжі, дітлахи на матрацах, автівки, порожні пляшки довкола – все це до болю нагадувало Крим у розпал сезону. Щоправда, в Криму вода таки тепліша і пароплави є. Але то інші пароплави...
 
Пам’яті Айтматова
 
...10 червня ми дізналися, що помер Чингіз Айтматов. Я дивився на оспіване ним озеро, перлину батьківщини письменника, й сподівався, що ще побачу айтматівський Білий пароплав. Як не на Іссик- Кулі, так деінде. Десь він є – великий корабель із продірявленими, мов швейцарський сир, боками й гучною трубою.
[661][662][666]
 
ДЕ ЖИТИ

 Від власного намету до п’ятизіркового готелю

В Алмати, звідки варто розпочати подорож, готельний бізнес досить розвину- тий. Тут є і п’ятизірковий «Хаятт Рідженсі Алмати» (одномісний номер – від $375 на добу і вище), і цілком придатні, хоча й дорогуваті як для української кишені, тризіркові готелі «Казжол» (від $80 і дорожче), «Євразія» (від $170) «Прем’єр Алатау» (від $175).
 
Якщо мешкати в наметі вам набридло ще під час походу, є альтернатива. На березі Іссик-Кулю у селищі Каджи-Сай нам запропонували такі умови: проживання в міні-готелі з усіма вигодами й повним пансіоном харчування у червні обійдеться у $20-22 з людини, а в липні-серпні, тобто у пік сезону, дорожче – $25-30. Ціни типові для всього регіону.
 
Що стосується закладів громадського харчування, то в Алмати їх багато й у них цілком київські ціни – від $5 до $50 на людину. На берегах Іссик-Кулю пристойний обід із шашликом коштуватиме значно дешевше – $3-5.
 
ЯК ДІСТАТИСЯ

Літаком – просто в Алмати Добиратися найкраще літаком «Київ – Алмати», ціна квитка – від 2000 грн. Можна потягом до Москви й далі – на Казахстан. Якщо їхати залізницею, загалом заощадите не більше $100, однак мандрувати в купе доведеться чотири доби.

 
Білий пароплав
Чингіз Айтматов

Там попереду на синьо-синьому виднокраї Іссик-Кулю, з'явився білий пароплав. Виплив. От він! Із трубами в ряд, довгий, потужний, гарний. Він плив, як по струні, рівно й прямо... Не відриваючись, хлопчик із замилуванням дивився на білий пароплав. Той повільно й велично йшов своїм шляхом, невідомо звідки й невідомо куди. Було довго видно, як пливе пароплав, і хлопчик довго думав про те, як він перетвориться на рибу й попливе по ріці до нього, до білого пароплава.