▪   Олена Чекан

Андалузійська Primavera

«Тиждень» зустрів весну на крайньому півдні цієї іспанської автономії – на Costa del Sol, Березі Сонця
Матеріал друкованого видання
№ 14 (23)
від 4 квітня, 2008

 

 
 «Тиждень» зустрів весну на крайньому півдні цієї іспанської автономії – на Costa del Sol, Березі Сонця.
 
 
Шалений вітер - візитівка Андалузії. Він народжується від зіткнення сухого, розпеченого повітря африканських пустель, бризів Атлантики й Середземномор’я - та холодного гірського подиху С’єрра-Невади. Його намагаються приборкати тисячі найсучасніших вітряків і величезні суцвіття пальм.
 
Так, зараз тут цвіте все: від трави до незрозумілих фантастичних квітів, що нагадують величезні сферичні антени, лопаті, гвинти, взагалі бозна що. Ну й, звісно, цвітуть помаранчі, лимони та інші цитрусові… Рай земний!
 
Додамо до цього мucho cоlоr ще й сонячне (і зовсім не весняне) пекло й різкий клекіт птахів. У передчутті любощів пернаті носяться несамовитими зграями - на кшталт хічкоківських. А наостанок додамо вакханалію пахощів - їх звідусільки жене той-таки несамовитий вітер. Відчуття, що перебуваєш у епіцентрі вселенського творення. Тож ¡Viva Primavera! – Хай живе Весна!
 
Неродючий Берег Сонця 
Тут народилися Пабло Пікассо, Федеріко Гарсіа Лорка, Пако де Лусія... І навіть сюрреалістичний пес Далі та Бунюеля - теж носить горде ім’я Андалузійського.
 
Вісім провінцій Андалузії займають південь Іспанії від пустель Альмерії до кордону з Португалією. Назви бринять, як гітарні струни - Кордова, Гранада, Севілья, Малага… Ми вибрали Малагу – сюди, на «південь Півдня», весна приходить найраніше.
 
Численні завойовники зазіхали на принади цієї землі: фінікійці, греки, римляни, вандали, вестготи, маври, - саме тому майже всі крихітні білі містечка Андалузії мають назви, друга частина яких de la Frontera, тобто кордон.
 
Навесні, наївшись зимовими Єгиптом, Туреччиною й Таїландом, у Малагу, на Costa del Sol, тобто Берег Сонця, рвонули бліді й змерзлі європейці. Здебільшого вони живуть у нових, збудованих за останнє десятиріччя готелях, що від курортного містечка Естепони сунуть берегом до Гібралтару.
 
Нова туріндустрія витісняє оливкові гаї й виноградники, пасовиська, де традиційно вирощують бичків для корид. А на кручах під кутом у 45° облаштовано виноградники, плантації цитрусових і знамениті оливкові гаї. Зараз там маленькими комахами працьовито сновигають міні-трактори, а сто років тому, а п’ятсот, тисячу? Земля Андалузії нагадує биту цеглу, зробити її плодючою коштує неймовірних зусиль - і чомусь одразу постають перед очима наші занедбані чорноземи.
 
Води тут ніколи не було вдосталь. Дощі ллють лише один тиждень на рік, і тому всі райські дива - на штучному зрошенні. Пальми, дерева, кущі висаджують уже дорослими. Найвищий пілотаж – дорогі столітні оливи. Посадити ці дерева у себе мріє кожен землевласник.
 
І все ж найобжитіші місця Costa del Sol - це так звана «золота миля», невеличкий простір між гаванями Пуерта-Банус і Марбелья, де ще з 1920-х років минулого сторіччя почали будувати розкішні готелі, шляхетні резиденції та вишукані вілли. І зараз тут традиційно проводять час зірки шоу-бізнесу, арабські шейхи, мільярдери, члени королівських родин і найзнаменитіші матадори.
 
Від батька одного з шейхів, пана Абдалли аль Махмуді, сухенького, майже безтілесного дідуся, ми отримали запрошення на відвідини. Річ у тім, що в чоловіка моєї іспанської подруги Френка і в пана Абдалли спільна полум’яна пристрасть - коні.
 
 
Море для всіх 
Маєток як маєток: кілька вілл, виноградники, оливкові гаї, сади, незчисленні фонтани, поле для гольфу, тенісні корти, три величезні басейни з морською водою, майданчик для гелікоптерів, причал з вітрильною яхтою і човниками, іподром і безкінечні стайні.
 
Ми сиділи в зеленому затінку, куштували скажено міцну каву, що власноруч готував сам господар, і дивилися на вищий пілотаж школи верхової їзди - його демонстрували маленькі, як діти, жокеї.
 
Здивувавшись, що пан Абдалла розрізняє Ukraine і Russia, раптом чуємо: «Чи знаєте ви таке місце в Україні, що зветься Біла Церква?». Виявляється, на початку ХХ століття до родини пана Абдалли декілька разів приїздили купувати арабських скакунів конезаводчики саме з-під Білої Церкви. Ці люди настільки вразили своєю обізнаністю й відданістю кінній справі, що їм, усупереч традиції й навіть забороні, продали, окрім жеребців, і кобилу.
 
Господар повів нас до великої зали, де серед світлин коней і жокеїв, кубків, дипломів та всіляких нагород показав сімейну реліквію - невеличке шкіряне сідельце, розцяцьковане бляшками й підвісками, яке подарували його татусеві люди з України. Пан Абдалла так розчулено розповідав цю історію, що ми всі разом, не змовляючись, розтлумачили зовсім стерте тавро на внутрішньому боці сідельця. «Семен Варта», - цим здогадом ми й засвідчили його українське походження.
 
Мені дуже кортіло запитати у гостинного господаря, чи правда, що от на таких приватних іподромах, як у нього, проходять змагання колісниць, куди замість коней впрягають молодих білявок (про це полюбляють писати чоловічі журнали, смакуючи гонорари дівчат). Але після такого шанобливого ставлення до гостей з України це здалося негречним.
 
Інша несподіванка чекала на нас біля моря: там засмагали якісь хлопці й дівчата, геть незнайомі господареві маєтку. Смужка пляжу завширшки метрів п’ять – власність народу Іспанії. Тому купатися на узбережжі можна всім: ніяких тобі парканів чи хвилерізів з ґратами - того, що ми мусимо терпіти на Дніпрі й у Криму.
 
Індія в Іспанії 
Одвічний трикутник - Чоловік, Жінка й Смерть - носить в Іспанії ім’я «фламенко». Трунок, настояний на візантійських християнських ритуалах, риданні арабських мелодій, співах юдеїв, грізній іспанській німоті - він увійшов у циганське серце й назавжди поєднався там із індійськими ритмами.
 
Цигани з’явилися в Іспанії у XV столітті, й спочатку це була лише пісня, - canto hondo, пісня втрат, розлук і самотності, пісня відчаю, розпуки й пристрасті, що межує з екстазом. Її підтримували, відбиваючи ритм долонями, схвально вигукуючи.
 
І тільки в XVIII сторіччі до пісні приєдналися танок і гітара, в яких запульсував африканський континент, а з ними прийшло слово flamenco. Ніхто не знає, що воно означає. Мені чомусь здається, що воно походить від французького inflammable (вогненебезпечний), - може, причепилося, коли просувалися цигани Францією.
 
Почути й побачити фламенко можна на літніх інтернаціональних фестивалях, у невеличких концертних залах. Але найкраще – заглибитися кілометрів на п’ятдесят від узбережжя у прохолодні гори й випалені сонцем пагорби, так схожі на наші коктебельські. Там у маленьких сільських ресторанчиках ще живе давня традиція змагання, а виконавці й слухачі шаленіють до самого ранку.
 
Нам поталанило. Ми неодноразово бачили фламенко в Києві і в Іспанії. Концерт, що його торік влаштувала в Київському будинку актора амбасада Іспанії в Україні, здавався неперевершеним, але…
 
Друзі, заздалегідь домовившись, запросили гостей-українців до циган, що з покоління в покоління передають таїни фламенко. Кілька сімей займають квартал двоповерхових муніципальних будинків - так зване соціальне житло - на околиці курортного містечка Естепони.
 
Півень повного місяця 
Вони зібралися на пустирі за будівлями, людей сорок: молоді, літні, діти, й навіть бабуся на возику. Чоловіки - у білих сорочках, чорних штанях, коротеньких чоботях. Жінки - у пістрявих спідницях з оборками, приталених кофтинках, квітчастих шалях і з безліччю золотих і срібних прикрас.
 
Ми трошки заблукали - знайти дорогу допомогло височенне вогнище. Коли підходили, почулося якесь бурмотіння, - начебто когось тихо просили про щось, вмовляли, заговорювали... І зненацька – повна тиша, яку розколов високий крик красеня-півня. І ми побачили, як він, уже безголовий, б’ється в руках старого цигана. Мить, і півняча кров зашипіла в спалахах багаття.
 
Заціпенілі, ми дивилися, як з півня струшують останні краплини крові, як його закопують у землю, як чоловіки, притоптуючи, трамбують місце останнього притулку нещасної птиці.
 
І почалося. На майданчику по черзі вели соло гітаристи, і кожен з них міг стати окрасою будь-якої концертної зали Європи. Інструменти в їхніх руках волали до Бога, плакали, кляли долю й плекали надію. Потім вступили, теж по одному, співаки - тільки чоловіки, і вони робили щось неймовірне. Їхні гортанні зойки, хрипи скидалися на передсмертний стогін поранених тварин, на крики чайок перед бурею, на останнє прохання любощів перед стратою.
 
Коли почали виходити танцюристи, дівчата й хлопці, парами і по одному, щось оцінювати вже було неможливо. Зі стану емоційного ступору нас вивів сильний ляпас, що його заліпив одній з танцівниць чоловік середнього віку.
 
Команду для цієї кари, і ми це добре бачили, дала немічна бабуся у візку. Друзі пошепки пояснили, що вона замолоду була першою танцівницею Андалузії, зараз першою вважається її старша онука, а бабуся є носієм спадковості й традицій фламенко. Ніхто, включно з потерпілою, не звернув ніякої уваги на ляпаса, чаклунство тривало, й ми знову підпали під його чари.
 
А високо-високо у небі сяяв неправдоподібно величезний повний місяць андалузійської примавери.

[397][398][399]

 
НОТАТКИ ТУРИСТА

Як дістатися

Найкраще оформити у Києві авіаквиток Київ-Мадрид-Малага-Київ (в обидва кінці 4160 гр) або Київ-Барселона-Малага-Київ (в обидва кінці 4580 гр). Малага – єдиний на Сонячному Березі міжнародний аеропорт, далі до узбережжя добираємося на вибір - автобусами, електричкою або таксі (досить дорого - близько 1 євро за кілометр).
 
Автобусів в Андалузії ходить багато в усіх напрямках. Комфортабельні, з кондиціонерами, вони курсують суворо за розкладом, і квитки недорогі – від 1,2 до 7 євро в межах Costa del Sol і 10-20 по Андалузії. Електричка вздовж узбережжя ще дешевша – 1-2 євро.
 
А от подорожувати автостопом важко - іспанці ніколи не зупиняться, які благальні жести ти б не демонстрував. Інша річ – іноземці, їх тут вдосталь і вони залюбки підвезуть.
 
СМАЧНОГО

Tapas'овими шляхами

Добре й дешево попоїсти на Costa del Sol можна в тисячах барів, де подають винайдені саме андалузійцями tapas – апетитні закуски з холодного м’яса, шматочків чудових місцевих сирів, фантастичної свинини з ананасами й морепродуктів-гриль. У маленьких ресторанчиках на пляжах стандартна страва – щойно впіймана риба.
 
Місцеві вина: сухі сорти Jeres, легка, з солонуватим присмаком Manzanilla, солодка й водночас терпка Malaga.
 
ВАРТО ВІДВІДАТИ

 

Малага – столиця Коста дель Соль, її не оминути, бо саме тут розташований аеропорт. У заснованій ще фінікійцями Малазі народилися два чоловіки, які є іконами сучасного мистецтва – Пабло Пікассо й… Антоніо Бандерас. У будинку №15 на площі Мерсед, де народився Пікассо, є непогана експозиція його робіт, що постійно оновлюється.

 
Хібральфаро – «гора з маяком» арабською. Височенна башта-маяк мавританського замку в західній частині Малаги. З неї можна побачити снігові вершини С’єрра-Невади, морські круїзні лайнери й вітрильники супербагатіїв у порту, і, якщо пощастить, кінець античного світу - Геркулесові стовпи обабіч Гібралтарської протоки.
 
Ронда – місто-крихітка на крутій скелі в горах, до 1485 року - столиця окремого мавританського королівства. Дістатися можна лише асфальтом, подолавши кількасот поворотів карколомного серпантину. Колиска сучасної кориди - з Ронди вийшли не тільки найславетніші матадори, а й найбільш знамениті бики. Тому просто необхідно відвідати місцевий Музей кориди, в якому бував ще Гемінгвей.
 
Печери в місті Нерха – на сході Коста дель Соль. Відкриті зовсім нещодавно – у 1959 році. Наскельні написи й малюнки в печерах були зроблені 20 тисяч років тому. Печери в Нерсі мають прекрасну акустику – невипадково ж тут щоліта відбувається Міжнародний фестиваль танців, участь у якому брали Ростропович, Ріхтер, Плісецька й Кабальє.

Теги