▪   Андрій Кокотюха

Епіцентр коректності

ФОТО: Макс Левін
До Умані хтось приїжджає, щоб відвідати дендропарк Софіївку, інші – вклонитися могилі єврейського віровчителя, а ще хтось – побачити місця, пов’язані з подіями Коліївщини
Матеріал друкованого видання
№ 6 (119)
від 12 лютого, 2010
Водій жовтого «Богдана» виявився неабияким шоуменом: одночасно запустив мотор і музику. Ми вирулювали на Одеську трасу під супровід групи «Лісоповал». Я попросив зробити тихіше, бо коли в автобусі діти, пісні про перманентні втечі з зони треба хоча б приглушити. Та водій не почув мого прохання. Так, оглушений шансоном, мікроавтобус і добіг до Умані. 
 
Маленька Еллада

Щодня, особливо – у вихідні, до Умані їдуть, без перебільшення, тисячі людей. Наші сусіди – хлопці, чию зовнішність прийнято міліцейською мовою визначати як кримінальну. З розмови мені стає зрозуміло: не кожен, у кого голена голова, неголене підборіддя та золоті фікси в роті, може бути прототипом пісень «Лісоповалу». Насправді ці пасажири – пересічні українські заробітчани родом із глухої провінції. Вони знімають десь у Києві куток (мешкають удесятьох на квартирі) й у свій вихідний катаються пам’ятними місцями Київщини, Чернігівщини, Черкащини та Житомирщини. Принаймні, в Олександрійському парку, що в Білій Церкві, чернігівських Антонієвих печерах і Музеї космонавтики в Житомирі ці двоє, які всілися за мною, вже були.

Про парк «Софіївка» написано й сказано стільки, аби навіть у найзапеклішого домосіда чи апологета закордонних туристичних маршрутів виникло непереборне бажання подолати 210 км від Києва до Умані й глянути на це диво власними очима. Підтверджую – сюди справді треба їхати, й не раз, аби побачити копію того самого Критського лабіринту, де чигав на своїх жертв бикоголовий Мінотавр, спуститися в похмуре царство Аїда за течією підземної річки, побачити печери й гроти та вислухати історії про красуню Софію Потоцьку, на честь якої тисячі українських кріпаків, мов давньогрецькі раби, натягали гори каміння й звели всю цю пишність.

Приємно, що тутешня інфраструктура вигідно відрізняється від загальноукраїнської культуро-туристичної, тобто майже нульової. Наприклад, при в’їзді у дендрологічний парк стоїть готель-палац під назвою «Будинок творчості вчених», поселитися в якому можна без проблем, навіть коли у вас немає освіти, а є лише гроші. Хоча поїсти вже складніше – кав’ярень і ресторанів небагато.

Загалом «Софіївка», за моїми спостереженнями, дає роботу майже сотні людей – це якщо не рахувати власне штатних працівників комплексу: екскурсоводів, науковців, обслуги. Крім них, на території парку розташували свої ятки приватні підприємці, котрі активно торгують традиційним ширпотребом: від вишиванок та жабок із декоративного каменю до чашок і тарелів із логотипами парку й міста Умані. Щоправда, частина сувенірних магнітів із українською символікою зроблена… в Китаї.

А ось хто справді вітчизняні бізнесмени, так це тітоньки пенсійного віку, які на власних двох між скульптурами грецьких богів розносять парковими алеями каву-чай і до чаю: вафельні тортики, печиво-горішки, іншу нехитру випічку.

При вході разом із квитком, що вартує для дорослого 12 грн, вам запропонують екскурсовода. А трохи згодом підкотить електромобіль, водій якого Сергій запросить зробити прогулянку з кінця в кінець парку за 10 грн.

І ще одна картинка, характерна для Центральної України. Інтелігентного вигляду музики в українському національному вбран­ні та брилях грають… джазові мелодії з репертуару оркестру Леоніда Утьосова. 

Міні-Ізраїль

Про те, що українська Умань – одне з міст на земній кулі, що його вважають релігійною святинею світового значення, я довідався не так давно. Мабуть, це справді соромно – не знати про існування в тебе під боком поховання рабина Нахмана, правнука рабина Баал Шем Това, який був фундатором хасидизму, ортодоксального єврейського релігійного руху. Моя приятелька, письменниця Лариса Денисенко, розповіла, наскільки була вражена, завітавши якось у справах наприкінці вересня до Умані й побачивши в центрі міста величезну кількість хасидів. Саме на святкування єврейського Нового року вони з’їжджаються до своєї головної святині, аби помолитися в синагозі, збудованій на могилі цадика, та дістати духовне очищення.

Центр хасидизму розташований на вулиці імені Пушкіна. Як виявилося, ця вулиця та прилегла до неї Бєлінського, де компактно розселилися євреї, зовсім недалеко від Софіївського парку. Проте заблукати в Умані все ж таки можна. Спробувавши розпитати дорогу, ми зіткнулися з досить дивною реакцією пересічних уманців. «Для чого вам?» – чулося у відповідь. Туди приїжджі масово шукають шлях хіба що наприкінці вересня.

Коли ж ми нарешті дісталися до вулиці Пушкіна, здивувалися. Вивіски на кіосках, оголошення на стінах та вказівні знаки («При пожежі дзвонити 101», «Кошерна їжа») написані двома мовами: нашою державною та мовою єврейської общини – івритом. До могили цадика ґаволовам іншої віри або атеїстам краще не наближатися. Про це в переліку попереджень, поставленому при вході до святині, не сказано. Але в погляді, кинутому на нас бородатим наглядачем, таки прочитується засторога.

Зрештою, хасиди мають рацію, трепетно оберігаючи свою святиню від сторонніх. Проте, вже вийшовши з «маленького Ізраїлю» в «велику Україну», ми зрозуміли, що таке сусідство не просте як для хасидів, так і для пе­реважної більшості уманців. І наскільки ця тема взагалі делікатна. 

Між двох світів

Хоча щорічне багатотисячне хасидське паломництво трохи денервує міліцію й мешканців, та спалахів ворожнечі на національному чи релігійному ґрунті в Умані не фіксується, й фактів войовничого антисемітизму тут, у краю Коліївщини, немає. Може навіть скластися враження – й «Софіївка», відомий на весь світ парк, і головна святиня світового хасидизму повинні приносити містечку, мешканці якого отримують невеликі зарплати, чималу славу і, що дуже важливо, гроші. Одначе дендрологічний парк, який за рік пропускає через себе до півмільйона туристів, місцеві жителі люблять. А вулицю Пушкіна та прилеглі до неї провулки лише терплять, хоча щороку тут збираються майже 20 тис. хасидів із 25 країн світу й тим самим роблять Умань містом справді світового значення.

Українська сторона ще на початку 2008 року повідомила, що поховання хасидського віровчителя буде визнано частиною нашої національно-куль­турної спадщини, та канцелярія прем’єр-міністра Ізраїлю Ехуда Ольмерта давно має намір перенести могилу уманського цадика Нахмана до Єрусалима. Хоча кажуть, що більшість хасидів виступає проти цієї ініціативи. Свого часу знавець єврейської релігії Сіван Рахав-Меір зазначив: «Українці не хочуть втрачати таку важливу туристичну перлину».

Однак євреї, обслуговуючи інфраструктуру хасидської громади, зазвичай обходяться власними силами, не потребуючи багато послуг від уманців. Вони збудували тут шикарний готель «Шаарей Ціон», викупили чимало квартир, а в дні прощі встановлюють військові намети на десятки мешканців кожний.

Таким чином, їхнє компактне поселення має неофіційний статус «анклаву в державі». В мене склалося враження: на тих, хто оселився довкола могили цадика, не має великого впливу навіть Уманська міська державна адміністрація. Торік на святкування хасидського нового року до могили Нахмана з’їхалося понад 20 тис. паломників – це чверть населення Умані. Українське МВС додатково відряджає сюди на час святкувань кількасот міліціонерів, їм на допомогу приїжджають і поліціянти з Ізраїлю. 

«Гонто! Оце твої діти»

Хмизу в вогонь підкидає питання про пам`ятник в Умані Іванові Гонті та Максимові Залізняку. Майже 250 років тому вони стали на чолі народного повстання, яке в історію України ввійшло як Коліївщина – Тарас Шевченко описав його в романтико-драматичній поемі «Гайдамаки». Історія свідчить: народ Правобережної України повстав тоді проти нестерпного іноземного гніту, який для нього уособлювали польська шляхта і єврейська громада. Зокрема винищення повстанцями уманських поляків та євреїв отримало назву «уманська різня».

Після того, як Коліївщину придушили царські війська, місто Умань у буквальному ­розумінні вставало з руїн. Пам’ять про Коліївщину й понині жодним указом не вшановують, на державному рівні не відзначають. Хоча в народі – не забувають.

За чутками, вперше ідею спорудити в Умані монумент Гонті й Залізнякові висловив перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, згодом відсторонений від роботи кремлівським автократом Леонідом Брєжнєвим нібито за український націоналізм. Питання про па­м’ятник мусується вже понад 40 років. Місцева влада Умані з цього приводу виявляти ініціативу не поспішає, хоча неофіційно таке бажання висловлює чимало уманців. А герб міста давно прикрашає озброєний лицар зі списом.

Однак добре, що до цього часу Умань залишається місцем, де панує нехай вимушена, та все ж таки вкрай необхідна тут політкоректність.

 
Як доїхати, де зупинитися

Від центрального залізничного вокзалу Києва щогодини йде маршрутка. Доїжджає за три години. Приймають готелі «Умань», Будинок творчості вчених, або ж готель «Софіївка». Місцеві мешканці також охоче здадуть помешкання в короткотермінову оренду.

Варто побачити

Свято-Мико­лаївський собор (1812 рік) стоїть на місці, де колись був католицький костел, а ще раніше – дере­в’яна православна церква. Розташований неподалік базару, який Тарас Шевченко згадує в поемі «Гайдамаки». 

Дендропарк «Софіївка» – збудований на замовлення графа Потоцького «український Версаль». Численні гроти, водоспади, підземна річка Ахерон, острів Кохання й багато скульптур серед різноманітних рідкісних дерев. 

Центр хасидизму, квартал «міні-Ізраїль» на вулицях Пушкінській і Бєлінського поблизу могили єврейського віровчителя Нахмана. 

400-літній дуб неподалік Китайської альтанки в західній частині дендропарку «Софіївка». Народні перекази свідчать, що під ним відпочивали провідники селянського повстання 1768 року Максим Залізняк та Іван Гонта. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.