▪   Сергій Лук'янчук

«Сатана» з українською біографією

Наприкінці січня пострадянський інформаційний простір облетіла гучна новина – Росія денонсувала міждержавну угоду про використання радарів дальнього протиракетного попередження, розташованих в Україні
Матеріал друкованого видання
№ 7 (15)
від 15 лютого, 2008

Наприкінці січня пострадянський інформаційний простір облетіла гучна новина – Росія денонсувала міждержавну угоду про використання радарів дальнього протиракетного попередження, розташованих в Україні. Риторика, яку при цьому активно використовували російські ЗМІ, не давала підстав для двозначностей – українські радари застарілі, інформація від них ненадійна, і взагалі – Україна йде в НАТО, тож як можна з нею співпрацювати у такій стратегічно важливій галузі, як протиракетна безпека? Однак чомусь ті ж самі ЗМІ значно скромніше коментували інше рішення Держдуми, прийняте в той же день. А саме – ратифікацію українсько-російського договору про продовження терміну використання ракетного комплексу РС-20, технічне виконання якої має забезпечити дніпропетровське виробниче об’єднання «Південмаш».Шахтна установка "Сатани" може витримати ядерний вибух на відстані кількох метрів

Кращого немає
 
Така скромність зрозуміла – адже важко пояснити російському обивателеві, чому потрібно відмовлятися від радарів «пронатівської» України і водночас довіряти їй опіку над частиною ракетно-ядерного арсеналу Росії? І не просто частиною: адже виготовлена в Дніпропетровську РС-20 «Воєвода» – це найпотужніша ракета, яка стоїть зараз на озброєнні РФ. Саме на цих ракетах встановлено більшу частину російського ядерного арсеналу. Навіть в офіційних планах розвитку ракетних військ Росії створення аналога РС-20 очікується не раніше 2020 року, а в реальності претендентів на заміну не видно і в більш віддаленій перспективі. За оцінкою пострадянських і західних військових експертів, протиракетного захисту від цієї зброї країни НАТО не мають і навряд чи колись створять. Недаремно комплекс РС-20 (він же – Р-36М) у натівській класифікації має назву SS-18 «Satan» – «Сатана». Важко повірити, що перша модифікація цієї суперракети була створена дніпропетровським КБ «Південне» ще на початку 1970-х років.
 
В офіційній історії ракетобудування небагато цікавого: створюється враження, що її творили не живі люди, а бронзові бюсти Героїв соціалістичної праці, які майже безпомилково рухалися до обраної мети, «виконуючи завдання партії та уряду». Натомість зі спогадів безпосередніх учасників подій створюється інша картина: між різними «ракетними школами» в СРСР точилися справжні війни, а в особистих стосунках головних конструкторів вирували шекспірівські пристрасті – з інтригами та гострими конфліктами. В епіцентрі одного з таких конфліктів опинилися «батько радянської космонавтики» Сергій Павлович Корольов та головний конструктор КБ «Південне» Михайло Кузьмич Янгель. А його наслідком стало створення в Дніпропетровську окремого (і як виявилося потім – найбільш перспективного) напрямку військового ракетобудування.
 
Як посварилися Сергій Павлович з Михайлом КузьмичемМихайло Янгель
 
На початку 1950-х років стало очевидно: для того, щоб в арсеналі СРСР з’явилися ракети, здатні «дістати Америку», необхідно створити виробничо-конструкторські комплекси – з власними заводами, КБ та науково-дослідними установами. Перший такий комплекс розгортався на базі московського НДІ-88, до складу якого входило знамените згодом конструкторське бюро Корольова (ОКБ-1). У цей же інститут отримав призначення молодий авіаконструктор Михайло Янгель. У своїх мемуарах заступник Корольова Борис Черток розповідає, що Корольов, представляючи йому Янгеля, висловився про нього так: «Начальником у тебе буде Янгель, ти його не знаєш, я теж не знаю. Думаю, що він у нас буде недовго. У твоїх справах він, по-моєму, нічого не розуміє, і нашого досвіду не має».
 
Однак вже через рік Янгель отримав підвищення – став заступником Корольова. Той доручив Янгелю контроль за виробництвом ракет Р-1 та Р-2, яке саме тоді створювалося в Дніпропетровську на майбутньому «Південмаші». Так доля пов’язала Янгеля з Дніпропетровськом.
А в 1952 році сталася несподіванка – в ході кадрових перетасовок в НДІ-88 Янгель був призначений його директором. Таким чином Корольов опинився в підлеглих свого колишнього зама. А цього він стерпіти не міг. Особливістю характеру Корольова було майже хворобливе владолюбство і крутий норов: він завжди прагнув, щоб ні над, ні поруч не було нікого, хто міг би виступити проти пропонованої ним «генеральної лінії». Втім, навряд чи можна йому за це дорікнути: свого часу саме внаслідок доносів колег Корольов «загримів» на Колиму, звідки лише дивом повернувся живим.
 
Янгель, у свою чергу, вважав, що КБ Корольова має підпорядковуватися інституту, а не навпаки. Справа дійшла до гострого конфлікту. Проте, на той час Корольов уже мав достатньо заслуг, щоб до його думки прислухалися в ЦК Компартії. Він добився того, щоб Янгеля понизили з директора до головного інженера і тим самим звільнили від прав керувати Корольовим. Зрозуміло, що для Михайла Янгеля це була не просто невдача в кар’єрі, але й особисте приниження. І менше ніж через рік він погодився на пропозицію переїхати в Дніпропетровськ та очолити щойно створене при заводі конструкторське бюро. Однак Корольову він нічого не забув і не пробачив: два головних конструктори намагалися не зустрічатися і не спілкуватися між собою, а вимушені контакти підтримували через замів.
 
Інший шлях «Південмаша»
 
Поступово КБ Янгеля здобувало все більший вплив серед керівництва військово-промислового комплексу СРСР. Вагому роль тут відіграв Лєонід Брєжнєв, який за часів Хрущова відповідав у ЦК за оборонну промисловість. «Ми маємо свою людину в ЦК» – напівжартома, напівсерйозно говорили щодо цього на «Південмаші».
 
І настав час, коли Янгель зміг відплатити Корольову за минуле. Він безпосередньо і в дуже різкій формі заявив: ракети, які розробляє Корольов, не придатні для армії. Річ у тім, що «корольовські» ракети використовували як паливо керосин, а як окисник – зріджений кисень. Фатальним недоліком такого підходу була непридатність ракети як до швидкої підготовки до старту, так і до тривалого бойового чергування. Для заправки зрідженим киснем були потрібні години, а за кілька днів кисень випаровувався, і ракету потрібно було знову заправляти. Натомість дніпропетровці запропонували ракету на так званих висококиплячих компонентах: несиметричний диметилгідразин (НДМГ) та азотний тетраоксид (АТ) як окисника. З погляду експлуатації ці компоненти були рідкісною «гидотою» – надто токсичні, високо корозійні та вибухонебезпечні. Однак у них була одна перевага: в заправленому вигляді ракета могла простояти на бойовому чергуванні роками, і запуск можна було здійснити за лічені хвилини. Як не опирався Корольов, саме ракети Янгеля склали основу «ядерного меча» СРСР. Натомість корольовські ракети зосередилися на обслуговуванні космонавтики. Військові, за чий кошт відбувалося виробництво балістичних ракет, уїдливо жартували щодо цього: «Янгель працює на нас, а Корольов – на ТАРС». Малося на увазі, що «продукція» Корольова придатна лише для того, щоб про її космічні успіхи рапортував диктор Левітан у спеціальних повідомленнях Телеграфного агентства Радянського Союзу.
 
Янгель не лише дав армії потрібну їй балістичну ракету: він був одним із піонерів розробки принципів застосування ядерної зброї у випадку глобального конфлікту. Кількість балістичних носіїв ядерних зарядів зростала, і потрібно було вирішити, як саме використовувати цю зброю, якщо розпочнеться Третя світова війна. Стратегічно планувати превентивний масовий ядерний удар було страшно – адже це по суті означало скомандувати початок Апокаліпсису. Натомість було розроблено стратегію так званого зворотно-зустрічного удару: СРСР здійснює масову атаку балістичними ракетами у відповідь на перший удар з боку США. Однак у цих умовах ракети мали «прориватися» в атмосферу крізь розпечені хмари надземних ядерних вибухів, а позиції – мати посилений захист від ударної хвилі та світлового випромінювання. Саме такою і стала знаменита дніпропетровська «Сатана» – ракетний комплекс Р-36М та її подальші видозміни. Її розробником був Володимир Федорович Уткін, який став головним конструктором після смерті Янгеля.
 
Портрет «Сатани»
 
Унікальність комплексу Р-36М у тому, що він зміг забезпечити таке поєднання захищеності стартової позиції, ефективності та автономності запуску та потужності самої ракети, рівних яким ніде у світі досі не створено. Двоступенева ракета масою в 210 т та довжиною 34,3 м була самодостатньою «річчю в собі»: на заводі її поміщали в закритий транспортно-пусковий контейнер, і в такому вигляді транспортували і опускали в шахту. Після заправки пальним на ракету встановлювалася боєголовка, дах шахти закривався, люки опечатувалися і ракета починала бойове чергування. Другою революційною інновацією став «мінометний старт» – спеціальні порохові заряди «викидали» ракету з шахти на висоту приблизно 20 м, після чого запускався її власний двигун. Такий старт був безпечнішим і ефективнішим. «Побічним ефектом» стала видовищність пуску: 200-тонна машина, яка під дією порохових акумуляторів тиску вилітала з шахти і лише після цього здіймалася в небо на стовпі полум’я, справляла потужне враження. Для захисту від радіації корпус Р-36М був вкритий спеціальним покриттям чорного кольору: подейкують, що саме за цей зловісний вигляд ракета отримала прізвисько «Сатана».
 
Однак найважливішою особливістю Р-36М були її бойові якості. Перша модифікація ракети могла закинути термоядерний заряд потужність 8 мегатонн на відстань 16 тис. км, а «важку» боєголовку на 25 мегатонн – на 11 200 км. І в першому, і в другому випадку Р-36М могла дістати будь-яку точку на території вірогідного противника. Однак найстрашнішими для США виявилися «багатоголові» Р-36М – головна частина містила 8 боєголовок індивідуального наведення потужністю по 1 Мт кожна.
 
Людському розуму важко усвідомити, що несла в собі одна така ракета. А коли усвідомлюєш, важко повірити, що таке можливо. Бомба, яка спопелила Хіросіму і вбила 140 тисяч її жителів, мала потужність лише 13 кт – тобто, кожна з 8 боєголовок Р-36М містила 77 хіросім. У наступних модифікаціях ракети Р-36М УТТХ та Р-36М2 (саме вони зараз стоять на озброєнні в Росії) потужність роздільних боєголовок дещо зменшилася (до 550 та 750 кт, відповідно), однак їхня кількість зросла до 10. Якщо із сотень ракет Р-36М, які стояли на озброєнні СРСР, лише одна донесла б до ворожої країни всі свої боєголовки, це означало б смерть для десятків мільйонів людей і повне руйнування як мінімум 10 міст. Моноблочний 20- чи 25-мегатонний заряд міг знищити лише одну ціль, але тут є ще більш вражаюче порівняння: підраховано, що за роки Другої світової війни було витрачено приблизно 5 Мт боєприпасів. Тобто, одна «Сатана» у 4–5 разів смертоносніша, ніж всі армії всіх воюючих сторін у Другій світовій.
 
Можливо, світ досі не згорів у ядерному полум’ї лише тому, що свого часу в Дніпропетровську була створена настільки жахлива зброя, що навіть найнесамовитіші політики не наважаться її використати. Однак ракета до цього готова. Трохи більше року тому Росія здійснила випробувальний пуск «Сатани» з метою перевірки можливості продовження її бойового використання. Зроблена в Дніпропетровську ракета влучила в ціль усіма десятьма боєголовками. [70]
 
РІЗНІ МОДИФІКАЦІЇ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ "САТАНИ"

 Модель
Р-36М
 
Р-36М УТТХ
Р-36М2
Рік прийняття на озброєння
1978
1980
1988
Маса
210 т
211 т
211 т
Діаметр
300 см
300 см
300 см
Довжина
34,6 м
34,3 м.
34,3 м
Маса бойової частини
7300 кг
8800 кг
8800 кг
Кількість боєголовок
1 на 20 Мт;
1 на 8 Мт;
8 по 1 Мт
10 по 550 кт
10 по 750 кт;
 
1 на 20 Мт
Дальність стрільби
11200–16000 км
11500 км
11000–16000 км