▪   Ігор Петренко

Торговище ХХI століття

Фото: Анатолій Бєлов
На одному з павільйонів висить великий транспарант: «Швейні вироби і взуття від виробників Харкова». А от і слоган харківського легпрому: «Одяг для людей, що прагнуть кращого»
Матеріал друкованого видання
№ 11 (20)
від 14 березня, 2008

Станція метро «Академіка Барабашова» – за дві зупинки від центра Харкова. Знаючи, що тут міститься найбільший в Україні оптово-роздрібний промтоварний ринок (завбільшки з райцентр!), я очікував побачити натовп, калюжі, антисанітарію, ганделики-наливайки, ігрові автомати – щось таке.

 
Людей дійсно тут багато. Торговельний центр «Барабашово» щодня відвідують близько 180 тис. покупців. А в іншому – все навпаки.
 
Ринок «Барабашово» здається безмежним: 1- і 2-поверхові магазини зі скла й пластику, акуратні прозорі навіси над вуличками товарів. Бродиш, як феллінієвським «Амаркордом» – суцільний неореалізм.
 
Він не схожий на жоден український базар. Може, трішки на столичний«Даринок» із претензією на респектабельність. Але дарницькі бутики видаються слабкою спробою наслідування Барабашівки. Бо тут, у Харкові, поєднуються розкіш вітрин і низькі ціни, велика кількість торгівців, більший навіть за Київ розмах – і майже абсолютні чистота й порядок.
 
Космос астронома Барабашова
 
На склі павільйону оголошення: «Прошу дозволити мені використовувати електронагрівач на торговельному місці. Зобов’язуюся відключати у неробочий час». Трохи нижче – вердикт: «Згодний. Головний енергетик». Загалом тут не дачне селище, але комфорту для реалізаторів і покупців помітно більше, ніж на кожному з відомих мені українських ринків. Штани міряють не на морозі, а в теплому закапелку магазинчика.
 
От у районі «Яма» у павільйоні №186 жінка продає куртки. Поки немає відвідувачів, вона дивиться фільм на екрані переносного DVD- плейєра. У інших дистриб’юторів трапляються навіть ноутбуки – очевидно, там, де високий товарообіг.
 
Купую кросівки.
 
– Китай? – цікавлюся виробником.
 
– Ні, ні, Корея! – киває головою продавець.
 
– А яка Корея – північна чи південна?
 
– Не знаю... Погано вчив географію, – дипломатично уникає він відповіді.
 
– Тому ти тут і стоїш, – жартує сусідка.
 
– Та я кандидат наук! – обурюється продавець. Каже швидше для мене, сусідка напевно й так знає про його вчений ступінь.
 
Серед тутешніх реалізаторів не рідкість – люди інтелігентні, з освітою. Таких чимало й на інших українських базарах. Але на «Барабашівці» вони тримаються впевненіше – не скидаються на аутсайдерів. У Ніни Різак донька вчиться в педуніверситеті ім. Григорія Сковороди, чоловік працював на «Турбоатомі», багато пив, помер. Жінка продає рукавички. Розповідає про них, як доцент за кафедрою.
 
«Я, взагалі-то, закінчила консерваторію, – зізнається Ніна Филіпівна. – А ви знаєте, що академік Барабашов також грав на скрипці, на електропіаніно? Любив Сен-Санса, Масне?» Ні, не я знав. Мені було відомо, що Микола Барабашов – астроном, листувався із Ціолковським. Вивчав Марс, Венеру й зворотний бік Місяця. Між іншим, заснував і планетарій у Харкові, був ректором університету. Його іменем назвали малу планету №2883. Але доля іронічна, і тепер з ім’ям Барабашова частіше асоціюють цей ринок, який, однак, схожий на міжпланетну космічну станцію.
 
Тут багато що дивує. Не дарма ж і слово «барабашка» – з царини наукової фантастики. Хоча тут задовольняють один із цілком реальних, базових інстинктів людини: одягтися й взутися. Ринок був споруджений у 1996 році не без зусиль тодішнього губернатора Євгена Кушнарьова, який вирішив, не зважаючи на протести торгівців, перенести популярне торговище із Благовіщенського базару в центрі до станції метро «Академіка Барабашова». Зиск від цього отримали всі – і місто, і власники «Барабашівки», і очевидно сам Кушнарьов.
 
Гіперкомбінат класу В2В
 
 
Неподалік метро очікує пасажирів маршрутка з Добропілля, автобус із Краматорська... Очікують вони невеликі десантні групи «човників», які працюють на дрібніших ринках, у райцентрах і в містечках Сходу України. Хоча зустрічаються зрідка й заповзятливі западенці. Уже хто чим торгує, той те купує. Тому що «Барабашівка» – це велике підприємство класу В2В, де набирає обсяги «бізнес для бізнесу». По суті, тут діє комбінат гуртової торгівлі. Хоча сюди приїжджають не лише підприємці, а й споживачі, які бажають скупитися якнайдешевше.
 
«Я працюю на роздрібному ринку вдвох із дружиною, продаємо куртки унісекс. Нічні поїздки за оптом зручні: якщо товар удень добре розійшовся, до наступного ранку можна встигнути за новою партією», – розповідає Мирослав Панащатенко, приватний підприємець із Лубен. Він енергійний, сивий, хоча на вигляд йому не даси й сорока. У Харків за новими надходженнями Мирослав їздить два-три рази на тиждень. У театрах і музеях міста ще не бував, та не дуже й прагне: найперше для нього – бізнес.
«Мій культурний маршрут «Валіза – вокзал – «Барабашово», – жартує Мирослав Костянтинович.
 
Щодо маршрутів, то вони тут прості для будь-кого. Є чітка логіка в торговельних рядах: на кожному сегменті ринку продається свій товар, кожна ділянка має свою назву: «Яма», «Каменка», «Сковорідка», «Перехрестя». Щоправда, не вистачає зрозумілих вказівників, але це, мабуть, на часі.
 
Миготять десятки облич всіх рас і народів: в’єтнамці, афганці, африканці, азербайджанці... А де ж міжетнічні конфлікти, про які не зрідка ми чули раніше? Теорія «плавильного казана рас і народів», що не спрацювала в СРСР і з натугою застосовується зараз у США, схоже, втілюється тут, на «Барабашівці», під час колективного роблення грошей.
 
Давай наженемо Китай
 
У павільйончику біля метро торгують вишитими рушниками. Місце дороге – напевно, розраховують на іноземців, поціновувачів національного колориту. Продукція вітчизняна. А чия ж іще?
 
«Вся харківська «Барабашівка» – перевалочна база того, що виробляють у Пекіні або Шанхаї», – чув у інших регіонах поширену думку. Звичайно, куди світові без Китаю. Купую шкарпетки «Російська зима» з ієрогліфами на бирці... Але тут є також чоловічі сорочки з Польщі, одяг із Сирії, Росії, взуття зі Словаччини, Росії й Німеччини...
 
 
Павільйони спідньої білизни. В’єтнамець Нгуєн Тхі Ньят офіційно зареєстрований як приватний підприємець, торгує жіночими комбінаціями. Для кращого порозуміння з клієнтурою найняв українську продавчиню. А от – навпаки, чорношкіра Тереза, з африканської Анголи, продає від українського власника чоловічі труси. На трусах намальована карта України. Цікавлюся, де шиють це диво.
 
«У Туреччині, – посміхається Тереза. – У Харкові, на жаль, поки що таке не виробляють. Можливо, незабаром розпочнуть».
 
З відповіді я зрозумів, що цій чарівній негритянці зрозуміла логіка імпортозаміщення, процес цей уже помітний на «Барабашівці».
 
У бутику висять короткі жіночі куртки на весну. Продавець розповідає по мобільному комусь, мабуть, замовникові: «Є чорні, салат, золото. Червоних уже немає!»
 
Зрозуміло, що в нього є і попит, і асортимент. Та й ціни божеські: 50–100 грн в гурті. Хто ж виробник? Харків! Бирки, щоправда, англійською... Тобто імпорт роблять у нас уже не тільки в Одесі на Малій Арнаутській? Однак продавці навіть не приховують, що продукція місцева. Вона гарна, недорога і якісна. Чого ж соромитися? На одному з павільйонів висить великий транспарант: «Швейні вироби і взуття від виробників Харкова». А от і слоган харківського легпрому: «Одяг для людей, що прагнуть кращого». Скромно і зі смаком.
 
Зустрічаю непогане чоловіче взуття із Дніпропетровська, Львова. Виробники торгують, оминаючи численних посередників, а реалізатори заощаджують на транспортуванні з-за Китайської стіни.
 
Блукаючи околицями цього гіперсупермаркету, я все-таки набрів на сектор, типовий для будь-якого українського базару: іржаві прилавки, навіси із целофану... Він доживає останні години, поруч уже будують нові бутики: скрегоче пилка-болгарка, палають феєрверки зварювання. На новеньких вітринах встановлюють протизламні жалюзі... Наскільки ще розростеться «Барабашівка», якщо вступ до СОТ піде на користь вітчизняній економіці? Побачимо. Всесвіт нескінченний – це розумів харківський астроном Микола Барабашов.