▪   Вадим Джувага

Безпаспортне кріпацтво

За хабар можна було отримати від голови колгоспу і голови сільради відповідну довідку, на основі якої райвідділ НКВС видавав паспорт
Матеріал друкованого видання
№ 13 (22)
від 28 березня, 2008

  сільські жителі до 60 -х років були заручниками соціалізму

 Фото надані Ігорем Кручиком (1) та Романом Кабачієм (2)

Влітку 1967 року в результаті жорсткої боротьби за владу в Політбюро ЦК КПРС було ліквідовано клан на чолі з секретарем ЦК КПРС Олександром Шелєпіним і головою КДБ Володимиром Семичастним. Розгром „залізного Шурика” дав змогу генеральному секретареві Леоніду Брежнєву безпосередньо зайнятися справами в країні. Виявилося, що селяни не мають елементарних паспортів, тобто де-юре є кріпаками - не можуть навіть виїхати більш-менш надовго за межі свого населеного пункту.

На той час селяни складали половину населення СРСР. З жовтня 1952 р. ВКП(Б) стала називатися КПРС. Сільські гострослови відразу запропонували свій варіант партійної назви – кріпосне право Радянського Союзу. Цим підкреслювалося становище радянського народу, який став кріпаком ще за 20 років перед цим з’їздом.
 
З початком колективізації клас дрібних сільськогосподарських виробників було проголошено поза законом. Заповідана Леніним боротьба з дрібнобуржуазною стихією досягла апогею на початку 30-х. Нобелівський лауреат Солженіцин назвав 1929 рік роком “перелому хребта нації”. Якщо у 20-ті роки ще можна було виїхати з країни, то після проголошення курсу СРСР на індустріалізацію кордон закрили, щоб не допустити масової втечі з радянського “раю”.
 
Селяни втікають у міста
 
З 1928 р. почав діяти винахід маріупольського інженера й підприємця Нафталія Френкеля – система трудових таборів, у яких в’язні заробляли собі право на життя виснажливою безоплатною працею. На Північ потяглися ешелони з мільйонами в’язнів.
 
Селяни  почали масово втікати до міст або взагалі подалі від рідних країв. Візьмемо за приклад Донеччину. У порівнянні з 1926 р. населення області у 1939 р. зросло аж у чотири рази! (1926 рік - 923 тис. жителів, 1939 р.- 3 млн. 629 тис. 673 жителів). Це було викликано не стільки зростанням промисловості, скільки масовою втечею до міста селян з Приазов’я і з інших місць України й Росії.  Під час Голодомору цей процес став масовим.
 
Запровадження паспортів: шлагбаум на шляху до Києва
 
Щоб проконтролювати міграцію до міст і підприємств, постановою Раднаркому СРСР були встановлені трудові книжки – трудовий паспорт кожного працюючого громадянина СРСР, до якого вносили дані про робітника, його трудовий стаж і підприємства, на яких він працював (1930 р.).  Наступний крок: 27 грудня 1932 р. постановою Раднаркому СРСР були встановлені внутрішні паспорти (до того були тільки закордонні). Паспорти видавали органи НКВС на окремий термін на основі трудової книжки або метрики (свідоцтва про народження) - і тільки міським жителям, працівникам державних установ та робітникам радгоспів у селах.
 
Єдиним посвідченням особи громадянина СРСР став паспорт, інші документи з фото й особистими даними (навіть членські квитки ВЛКСМ або ВКП(б), військові квитки) до уваги не бралися. Крім того, було встановлено прописку, тобто право громадян проживати на конкретній житловій площі. З 1937 р. у паспорти вклеювали фото.
 
Навколо Москви й Ленінграда встановили 50-кілометрову зону, у межах якої заборонялося проживати “социально-опасным элементам” – політичним засланцям, колишнім в’язням. Якщо людина не могла довести свою особу міліції (звісно, треба було показати паспорт), її затримували. Якщо паспорт так і не знайшовся, людину висилали за межі зони.
 
Таку ж зону (лише 30-ти кілометрову) було встановлено навколо Харкова – тодішньої столиці УСРР. У 1934 р., коли столицю перенесли до Києва, зону теж перенесли на береги Дніпра.
 
«Зелену книжечку» можна було купити за хабар
 
Таким чином, у СРСР на початку 30-х років було встановлено дивовижний режим, який поєднував у собі справжній рабовласницький (у концтаборах), кріпацький (у селах) і капіталістичний (у містах) устрій. Безпаспортним селянам шлях до міст було закрито. В разі потреби (наприклад, для навчання) паспорти селянам видавали райвідділи НКВС за довідками від голів колгоспу і сільради.
 
Жителі сіл були безпаспортними (фактично кріпаками) аж до І з’їзду колгоспників (літо 1969 р.), коли Рада Міністрів СРСР пішла на полегшення життя селян і скасувала громіздку бюрократичну процедуру отримання паспорта колгоспниками. Тобто  повна паспортизація населення фактично розпочалася аж через 42 роки після запровадження паспортів. Оспіваний культовим поетом Маяковським радянський паспорт був у “найдемократичнішій країні світу” привілеєм не для всіх.
 
Але за хабар можна було отримати від голови колгоспу і голови сільради відповідну довідку, на основі якої райвідділ НКВС видавав потрібну зелену книжечку (до 1974 р. обкладинки паспортів були зеленого кольору). Часто паспортні відділи у районах за грошовий або продуктовий “подарунок” видавали паспорти без довідок. Особливо це було поширено після війни, коли до сіл повернулися хлопці, які на фронті з темних селюків стали офіцерами й кавалерами бойових нагород, а також попривозили з Європи трофеї. Саме за трофейні речі вони купували паспорти й осідали в містах.  Факти корупції в органах НКВС переслідували, але її масштаб не зменшувався.
 
 Малюнок: Мар'ян Пирожок
 
Нелегал Хрущов 
 
Ненормальність ситуації з паспортами на селі відчувала вся верхівка СРСР, проте щось змінювати на краще не наважувалася. Після смерті Сталіна вересневий (1953 року) пленум ЦК КПРС покращив становище селян, зменшивши численні податки, проте паспортів селяни так не отримали.  Пояснення просте: Хрущов убачав у «покріпаченні селян» запоруку існування сільського господарства СРСР. Він побоювався, що в разі запровадження паспортів села стануть пустками. До речі, ще за царату сам Хрущов приїхав на заробітки з рідної Калинівки на Курщині до Рутченкового (нині територія Донецька). А реорганізація сільського господарства, затіяна радянським лідером, вимагала значної кількості працьовитих рук на місцях.
 
Брак законодавчого регулювання паспортної системи ще більше  стимулював хабарництво. За відносної лібералізації режиму деякі факти зловживань і хабарництва у паспортній системі СРСР потроху просочувалися в пресу.
 
Коли до влади в Кремлі прийшов Брежнєв, голова Ради Міністрів СРСР Косигін почав реформувати дію паспортної системи на селі. Він з самого початку правління Брежнєва виступав за скасування паспортної дискримінації, вважаючи, що економічні важелі  у сільському господарстві будуть дієвіші.
 
 Окрім колишніх військових мало хто виїздив далі райцентру. вінничина. Початок 50 - х років.
 
50 років без паспорта
 
Брежнєв був не проти, але Леоніда Ілліча відволікала внутрішня боротьба в Політбюро з секретарем ЦК Шелєпіним і головою КДБ Семичастним. Щойно 1967 року цей „дуумвірат” було скинуто  І з’їзд радянських колгоспників виступив за впровадження серед селян паспортів громадянина СРСР.  Загалом же 52 роки існування комуністичної влади спочатку більшість, потім половина населення СРСР де-юре не були громадянами СРСР. Повністю ліквідувала кріпацтво Радянського Союзу постанова РМ СРСР 1974 року про запровадження паспортів нового зразка, реалізована впродовж 1975-1980 років. З цими паспортами (вже червоного, а не зеленого кольорів) громадяни Союзу і зустріли його розпад.

[361]

 
СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ

Корупція за Сталіна

Олефір Мотрона Данилівна, 1918 року народження, селянка (слобода Солов'янівка Зіньківського р-ну Полтавської області)
 
"Кажуть, що при Сталіні був порядок. Який там порядок! От у нас в селі жив такий собі Гаврило. Під час війни втік з війська, служив при німцях поліцаєм, а потім його взяли до НКВД служити. Так він рознюхував, хто хотів втекти з села і пропонував їм за хабара паспорт. Казав, що зв’язаний з райвідділом НКВД. Так воно і було. Хтось приносив Гаврилі гроші, хтось продукти, хто в Німеччині побував, ніс якісь трофеї. Він усе здавав у район і приносив паспорт з Зіньківською пропискою. Потім усе розкрилося, багатьох посадили, в тому числі і Гаврила, але він швидко на волю вийшов – витягло вчорашнє начальство. Було це 1946-го року".
 
 
Двоє «паспортних» на село
Шашкіна Віда Федорівна, 1926 року народження, вчителька (м. Шахтарськ Донецької області)
 
"Після війни я закінчувала десятирічку в селі Мало-Янисоль під Маріуполем. Була переростком, бо під час війни перебувала на примусовій роботі в Німеччині. Коли я вчилася в десятому класі (1946-1947 н/р.) директор школи відправив мене викладати в першому класі, бо вчителів не вистачало. В селі мені заздрили, бо отримувала за роботу гроші (а всі, зокрема й мої рідні, працювали за трудодні), мала трудову книжку і навіть паспорт. Тобто живучи в селі, я за всіма законами, була городянкою. Після отримання атестата зрілості я без будь-яких перешкод виїхала до Маріуполя, де як сільська вчителька без іспитів вступила до педучилища. Але таких «паспортних» в селі було всього дві – я і моя однокласниця, яка викладала в паралельному класі".