▪   Ігор Петренко

Спецназ Папи Римського

Навесні частіше, ніж звичайно, неблагополучні діти тікають з дому. Стає неврівноваженою психіка... І так само загострюються весною «наїзди» на притулок
Матеріал друкованого видання
№ 16 (25)
від 18 квітня, 2008


ФОТО: Олександр Глядєлов

Огрядний, з черевцем, на якому розстебнуто ґудзик – греко-католицький священик отець Олександр Чумаков цілком відповідає уявленню про ченця. Він у свої 50 років – жартун, оптиміст. Носить масивний мідний хрест на товстому ланцюзі. Розмовляє українською своєрідно: з вишуканим діаспорно-краківським акцентом, інколи вставляючи російські та суто одеські звороти. Вочевидь, засвоював мову не лише на Дерибасівський.

Уже багато років він працює в Одесі з проблемними дітлахами та підлітками. Зокрема, заснував «Світлий дім» – притулок для бездомних. Чумаков – глава Одеського благодійного фонду соціальної підтримки знедолених дітей.
 
Світлиця неподалік Кобзаря
 
Він за допомогою волонтерів вишукує безпритульних дітей по теплотрасах і під каналізаційними люками. Інші «за наводкою» друзяк приходять самі. Їх годують, миють, перевдягають. Комусь знаходять родичів, інших передають у державні інтернати, ще когось залишають на довший час.
 
Мишко потрапив до притулку шестилітнім. Його мати померла, батько привіз дитину з Башкирії, кинув на одеському вокзалі та подався невідомо куди. Хлопчина неймовірно кмітливий, допитливий, спочатку прибився до якогось «бомжатника». Там завжди було брудно й галасно – щоб заснути, хлоп’я пило горілку. Звідти його забрав Чумаков. Зараз Михайло Фішер уже здобув освіту, інженер.
 
Батько братів Сопронюків – Олексія й Олега – займався малим бізнесом. Однієї ночі його кафе згоріло, сам підприємець зник. Мати почала його шукати й теж зникла безвісти. Хлопці опинилися на вулиці: одному 10 років, іншому 12... Після перебування у «Світлому домі» вони вчилися в ПТУ й технікумі, Олексій відслужив у війську. Тепер їм 20 і 22 роки, кожен отримав від одеської мерії по муніципальній квартирі.
 
«Світлий дім» розрахований на 32 дитини, та часом там їх буває більше. Надто взимку. Як от у 2003-04 роках, коли тріщали міцні морози, там замешкали аж 94 «бомжики». «Стелили у бібліотеці навіть, аби тільки забрати дітей з вулиці», – каже Чумаков. Дехто з дітлахів пручався, не вірячи в добрі наміри рятівників. Бо й міліція також регулярно проводить рейди по нічліжках і теплотрасах. Діти неодноразово розказували священикові про тортури, яким піддають у відділках, як ними «грають у Буратіно», підвішуючи за одну ногу до стелі, у «слоника», надягаючи протигаз, тощо. 
 
Але вже незабаром літо, тож наближаються інші клопоти, приємніші: «Cвітлий дім» займається оздоровленням підопічних у Карпатах, на Південному Бузі, на Кінбурні.
 
Розташовано цей дитячий прихисток по вул. Базарній 4, неподалік від пам’ятника Кобзареві та виходу на центральний пляж Лонжерон. Місце чудове. «Ігор Свобода з міськради допоміг нам отримати той колишній дитячий садочок, в якому ми зараз містимося. А у справі юридичних оформлень допомагав Сергій Варламов. Хоча п’ять одеських магнатів змагалися за будівлю», – Чумаков тепло згадує, як Свобода «зі мною не розмовляв, більше з пацанами. Вони навколо нього постійно крутилися. Він заходив до «Світлого дому», діставав з кишень довгого пальта кому мандарин, кому фломастер». 
Начальника юридичного відділу Одеської міськради Сергія Варламова 22 березня 1998 року викрали невідомі. Вбили, закатали в бетон під гаражем. Тіло Варламова знайшли лише 2005 року. За тим приблизно сценарієм схопили та кудись вивезли Ігоря Свободу. Про нього й досі нічого не відомо. 
 
Дітлахів зі "Світлого дому" вивезли оздоровлювати на Кінбурську косу
ФОТО: Олександр Глядєлов
 
Житіє одесько-радянське 
 
Греко-католицький священик походить з родини моряка, одесит у сьомому поколінні. Бабця пережила голодомор. Батько плавав на торгових суднах старшим механіком. Сам Олександр Чумаков у радянські часи закінчив Одеський університет ім. Мечникова, педагог. З 1972 року пристав до підпільного дисидентського руху. Як і чимало хто в антикомуністичному середовищі замислювався про Бога: «Це збіглося з основним нахилом мого життя – не погоджуватися з тим, що робила з нами радянська система». 
 
Взірцем для молодого вчителя були передові педагоги-новатори кінця 1980-х, котрі виховували дітей наперекір настановам партократії: Михайло Щетинін, Симон Соловейчик, Віктор Шаталов. «У школі було щасливо. Я розробив свою методику – її у Києві, в Інституті вдосконалення вчителів, визнали новаторською». Працював Чумаков з так званими «важкими дітьми» – деякі з його учнів стояли на обліку в міліції. І вже тоді означив цей напрям педагогіки як свою життєву карму.
 
Багато хто з тодішніх його учнів нині – поважні й відомі. Олександр Дубровін – доктор богослов’я. Алла Повєрінова очолює в Одесі благодійний фонд ім. Бориса Дерев’янка – розстріляного у 90–их роках редактора «Вечірньої Одеси». Радислав Гандапас заснував у Москві тренінговий центр. 
 
Шлях до Бога та «бомжів» 
 
Отець Олександр як священик формувався у підпіллі. «Думав, отримаю рукоположення таємно», – згадує він. 
 
Наприкінці 1980-х Одеса згадала, що вона – «вільне місто», почала пробуджуватися. Художники, літератори, дисиденти ще масово не пороз’їжджалися по америках, ізраїлях і росіях. З’явилися соціальні служби, яких не могло бути в СРСР. Олександр Чумаков у 1987-88 роках пішов працювати в службу телефону довіри. Спочатку державну, а потім під егідою фонду ім. Гааза створив незалежну. Ця лінія, на відміну від опікуваної міськими структурами офіційної психіатрії, ніким не прослуховувалася. 
 
«Ми розклеїли свою рекламку біля телефонів-автоматів, на вокзалах, у людних місцях. Заступник начальника Приморського райвиконкому Олег Кутателадзе надавав на ніч свій кабінет для чергового по телефону. Вранці забирав ключі – ввечері знову повертав», – посміхається Чумаков, згадуючи ту психотерапевтичну службу. Дзвонили з типових причин: скандали в родині, очікування небажаних дітей і думки про аборти, про суїцид... Черговий на слухавці мусив перемикати емоції людей на щось життєствердне, аби допомогти втриматися від непоправного кроку. Але також було багато дзвінків, зокрема дитячих, на кшталт: «Підкажіть, де взяти поїсти? Не хочу красти» або «Де тут в Одесі переночувати». 
 
Тож соціальна служба – чи служіння? І яке – педагогічне чи, може, чернече? «Мій духовний отець, знаючи мої симпатії до богопосвяченого життя, порадив мені вступити до краківської семінарії, – розповідає греко-католицький священик, – і от 1988 року це мені вдалося».
 
У 1989-95 роках одесит Чумаков навчається у папській Богословській академії «міста Войтили», на батьківщині тодішнього Папи Римського. «Краківське бідне чернече життя – то люкс для багатьох наших братів», – усміхається о. Олександр. Але каже, що він пішов у ченці й обрав конгрегацію, яка забороняє мати дружину та дітей, не заради матеріального благополуччя. 
 
Отже, Чумаков створив «Світлий дім», а разом із тим купу турбот і проблем як для себе, так і для міської влади.
 
Кілька разів штрафувала притулок санепідемстанція. Знову й знову мала претензії міська прокуратура, бо приймають іноземних дітей – з Молдови та Придністров’я. На ситуацію впливало й те, що паралельно структури мерії взялися створювати кишенькові благочинні фонди. Схиляли бізнесменів перераховувати гроші в структури, контрольовані саме «своїми людьми», а не якимись, на їхню думку, «лівими» греко-католиками.
 
Священик розповідає, як з приводу притулку його «викликали на обласну колегію прокуратури, де висунули звинувачення, які не відповідають дійсності». Подумавши, додає: «неймовірна там була брехня, просто «пурга». Як керівник притулку він попросив, аби все виклали в письмовій формі, щоб судитися, але до цього так і не дійшло. 
 
Одного з малолітніх «бомжів» звинуватили у вбивстві. Він навіть зізнався у цьому. «Хоча я довів із документами, – обурюється Чумаков, – що хлопець у день скоєння злочину відпочивав у місті Міасі в дитячому таборі». «Царицю доказів» – добровільне зізнання з пацана, виходить, вибили. А схопили безпритульного, щоб у звітах поставити пташку – розкрили, мовляв, «висяк». 
 
Не минало й місяця, щоб влада не зробила голові дитячого притулку якоїсь неприємності. Чумаков скаржиться: «Прийшла якось Людмила Акімова, співробітник райвиконкому часів мерства Боделана, та й каже, що у мене діти – вбивці, а сам я – збоченець. Так і поширювали той компромат. Я не сприймав це серйозно». 
 
«Минулої весни представник генпрокуратури Людмила Скитенко за моєї відсутності вчинила у нас обшук». Щодо притулку прозвучало слово «ліквідація». 
 
«У мене ніколи не було покликання до бойових мистецтв. Але я стояв твердо, – згадує священик. – Сказав: хай мене вбивають – як Ігоря Свободу, як Сергія Варламова». На обличчі Чумакова з’являється іронічна посмішка: вибачте, мовляв, за пафос. 
 
о. Олександр Чумаков - корінний одесит і проблема для місцевої влади.
ФОТО: Андрій Ломакін
 
«Мій шеф – Папа Римський»
 
Влада на той час знала, що з непоступливими православними батюшками можна впоратися, настукавши їхньому начальникові – місцевому єпископові. «Кому з вашого приводу скаржитися, громадянине Чумаков? Хто ваш шеф?» Отець Олександр у відповідь: Папі Римському. «Несмішний дотеп, – кривляться. – У даному випадку це не жарт».
 
Але це справді не жарт. Чумаков повторює: «Мій шеф – Папа Римський». Бо таки справді, брати силезіани (див. словничок) – це «спецназ», невеличкий орден, який займається «генералами піщаних кар’єрів» і підкорюється першоієрархові напряму. 
 
Зі своїм єдиним начальником о. Олександр бачився у житті чотири рази.
 
«Підходить до Папи якась українка, – згадує з посмішкою о. Олександр, – і каже з таким львівським прибамбасом: «Вас вітає правнучка гетьмана Сагайдачного!» Понтифік киває: «Так, я – українець». У жінки шок. Іван Павло II пояснює: «Бабця моя – з Городка під Львовом».
 
«А я лише згадав «Світлий дім», вимовив назву, як Іван Павло II каже польскою: «Вєм»! Мовляв, знаю. Я йому: «Займаємося безпритульними дітьми», а він знову «Вєм!» Тикає у мене вказівним пальцем: «Одеса?» Я вражений – звідки він знає? Хіба мало у першосвященика таких, як я? А Папа пояснює стиха: «Радіо Ватикан». Ця радіостанція справді про нас кілька разів згадувала». 
 
Понтифік запитав, чим він може допомогти одеситові. Керівник притулку попросив надати йому Папське благословення. Іван Павло II поклав руки йому на голову й поставив на лобі хрестик. Коли вже Чумаков відходив, Войтила пошепки сказав навздогін: «Не піддавайтеся комуністам». Тоді зробив крок, повернув голову і знову стиха наказав: «Все витримати. Міцно стояти!» 
 
І як, цікаво, глава Ватикану встиг довідатися, що по київських, одеських, львівських кабінетах досі сидять колишні компартійці?
 
Така планида
 
Навесні частіше, ніж звичайно, неблагополучні діти тікають з дому. Стає неврівноваженою психіка... І так само загострюються весною «наїзди» на притулок.
 
Один бізнесмен, довідавшись про добру справу, запитав Чумакова, чого потребують діти. Отець Олександр попросив подарувати трохи канцтоварів. Після цього у дарувальника виникли несподівані проблеми з податківцями. 
 
«Якось наприкінці 1990-х до нашого притулку завітав одеський рабин Шая Гіссер. Це мій давній знайомий. До нього долинули чутки, наче я з’їхав з глузду. Роздивися, понюхав повітря, питає «Чумаков, что это?» Кажу: «Шая, это подвал. Это подполье. Из нас всех только я не ушел из подполья». Рабина перекосило, він вибіг… Але згодом повернувся, приніс консерви, гуманітарку» 
 
Пан Гіссер зараз живе за кордоном. «Тижню» по телефону він сказав, що конфлікти між притулком і одеською владою неминучі. «Бо Чумаков займається відходами виробництва державної системи соціального забезпечення. Міські структури роблять велику кількість огріхів у своїй роботі, – вважає екс-одесит. – До того ж «Світлий дім» має ділянку в престижному районі, яка коштує чимало мільйонів доларів. В Одесі й за меншу суму вбивали, що ви хочете?»
 
Рабин Гіссер уважає, що нинішня життєва позиція християнського ієродиякона – наочний докір соціально-юридичному істеблішменту Одеси. Звідси ростуть ноги цькування, перевірок і «наїздів». «Ну, така планида в Саші Чумакова», – філософськи зітхає його друг юності. [468]
 
СЛОВНИЧОК

Силезіани – орден греко-католицької та римо-католицької церков. Основоположник – святий Іоанн Боско, що жив у XIX столітті. Своє життя він присвятив вихованню бідних, бездомних, залишених батьками та родиною дітей. Після відновлення в 1980-х легальної діяльності УГКЦ силезіани з’явилися й в Україні. На сьогодні у нас діє лише 35 братів-силезіан. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.