▪   Олена Чекан

Зірка Московича

ФОТО з архіву Ніколь Москович
"Хочеш зрозуміти - дивись із зірки", - радив йому генерал де Голль. Народився на Україні, зробив блискучу кар'єру у Франції
Матеріал друкованого видання
№ 30 (39)
від 25 липня, 2008

Він вражав усім. Унікальною біографією, – там як на долоні майже все ХХ століття, напрочуд щасливою долею, фантастичною працездатністю. За час його роботи в паризькій мерії, де він відповідав за бюджет міста, роботу поліції та розподіл землі, зникло легендарне «Чрево Парижа» й виріс ультрасучасний район Дефанс. 

А ще Москович – це безкінечний простір спілкування з сучасниками: князь Юсупов (саме той, який вкоротив віку Распутіну), Едіт Піаф, Жан Габен, Коко Шанель, Серж Лифар, Міхаіл Кольцов, Андрій Тарковський, увесь олімп французької політики аж до генерала де Голля, про якого з подивом дізнаєшся, що той був не лише хоробрим солдатом і політиком, але й «напрочуд делікатною та навіть сором’язливою людиною».
 
Усе згадане вище – це Франція. Україна – безхмарне дитинство й Бабин Яр, в якому загинули мама, бабуся, тітка.
 
Двоє людей колись змінили моє життя: Тарас Шевченко й Алекс Москович, чиїм другом я мала честь бути останні десять років його життя. Моя книга інтерв'ю з ним вийшла в Парижі та Москві у 1992 році, та звичка записувати наші розмови залишилася. Я переглянула записи останньої зустрічі з Алексом, яка відбулася у січні 1996 року, і вони здалися актуальними саме сьогодні.
 
РОДОМ З ДИТИНСТВА
 
– У вас ніхто не вміє працювати, не можу бачити цей безлад. А ви ще дивуєтесь, коли я шаленію від люті. Ну, добре, відмовилися від ядерної зброї, хоча хорошого в цьому немає нічого, – ще не раз пожалкуєте, бо ніхто з вами рахуватися не буде. Світом правлять сила та нахабство. Добре, відмовилися, але чому так задешево, задарма? Треба хоч трошки наперед думати – біля вас Росія, імперія з усіма наслідками. Вона ж зі своїм газом і нафтою будь-кого на коліна поставить! І не смійте їх захищати!
 
– Оце і є ваша любов до України?
 
– Чого це ви вирішили, що я її люблю?
 
– А хто вишні посадив у Люсерамі?
 
– Дитинко, то звичайна ностальгія. Сниться повінь на Дніпрі, й Софія, й Лавра, куди мене завжди тягала за собою нянька Маруся, та безкінечні вишневі сади на Батиєвій горі, – у нас там дача була. Й чим далі, тим частіше. Так і Серьожа Лифар казав. Теж бачив уві сні свято на Івана Купала в маєтку свого діда. Розказував, що коли був маленьким, хтось із парубків взяв його на руки й стрибнув через купальське багаття. Це відчуття невагомості він все життя потім шукав у танці.
 
– Ви товаришували?
 
– Сергій багато років був моїм другом. Останнього разу ми бачилися в нього в Лозанні. Він тоді вже тяжко хворів – помирав від раку. Згадував війну, і те, як у 1944-му французький Опір заочно засудив його до страти, бо ходили чутки про співпрацю з німцями. Брехня! Просто він під час окупації продовжував працювати у Гранд Опера. І я відчув, як йому боляче, страшенно боляче, що він не має ордена Почесного легіону. Він, який геть змінив ставлення до танцю у французів, бо до нього балет був додатком опери, традиційною розвагою підстаркуватих мсьє. Я звернувся до свого друга Жака Шабан-Дельмаса, що очолював Національні збори, й сказав: «Помирає Серж Лифар. Він 40 років служив Франції, а в нього й досі немає ордена Почесного легіону. Це свинство!» Ми встигли, й за три тижні до смерті він отримав свій орден. Сергій любив приїздити до мене в Люсерам, казав, що це маленька Україна.
 
– Київ свого дитинства пам’ятаєте?
 
– Звісно. Й квартиру на Святославській (зараз вулиця Чапаєва – Тиждень), і всі книги з величезної бібліотеки мого діда по матері. Він був директором київського відділення Петербурзького банку. Й школу, й своє перше кохання – Женічку. Я її розшукав у 1966 році, коли приїхав до УРСР готувати візит генерала де Голля. Вона була вже бабусею, а її гарненькі внучки проводжали мене до аеропорту.
 
ДОЛЕНОСНА БІЙКА
 
– Ваші мама й тато…
 
– Мене виховували бабуня та дідусь. Ну й гувернантки: одна – з Відня, друга – з Бордо. Півдня я мусив говорити німецькою, півдня – французькою. Батько – есер, був то на засланні, то в еміграції. Діти заможних людей часто йшли в революцію. Ми поїхали до Франції через три тижні після смерті Леніна, бо батько добре розумів, куди все йде. У Франції жили на гроші родича, київського мільйонера-цукрозаводчика Льва Бродського. В 1931-му батьки повернулися на батьківщину, – вони були одержимі жагою справедливості. Батька отруїли у 1935-му, а мама…
 
– Чому ви залишилися?
 
– Служив у французькій армії. Та вже у 1933-му як кореспондент газети Matin приїхав до Москви, де Міхаіл Кольцов одразу запросив мене в щойно створені Moskow News французьким редактором. Був я там недовго, бо побився з начальником відділу преси Народного комісаріату закордонних справ Уманскім.
 
– Кулаками?
 
– Авжеж! По підлозі каталися, – він сильний був. Мені принесли доповідь наркома Літвінова, яку той виголосив у Лізі Націй францу зькою, але я цього не знав, бо мені її дали російською. Ну й переклав повторно. Звісно, мій текст відрізнявся від літвінівського. Викликає мене Уманскій: «Який кретин давав до друку доповідь Літвінова?» Я не втримався. Він ще не оговтався, а я біг до Амбасади Франції. Як людина, яка пройшла військову службу, я мав право на французьке громадянство, тож через дві години сідав на потяг. Якби не ця історія, залишився б у СРСР і точно не вцілів би, – вже починалися репресії.
 
– Ви поділяли політичні вподобання батьків?
 
– Я поділяв їхні погляди на необхідність справедливості, та ніколи не погоджуся на обмеження свободи в ім’я цієї справедливості. Треба в будь-який історичний момент знаходити компроміс між свободою та справедливістю. Кожна епоха й кожна країна має шукати свої компроміси.
 
ВІЙНА – ЦЕ ОДНОМАНІТНІСТЬ
 
– Це вмів робити де Голль?
 
– Якби Франція не зазнала поразки в 1940 році, де Голль помер би генералом дивізії.
 
Виняткові обставини викликають із безвісті великих людей. Де Голль став каталізатором спротиву, що був неминучий.
 
– Як сталося, що ви один із засновників партії де Голля й один з його найближчих соратників?
 
– Один із засновників – це правда, та от найближчий соратник – легенда. Просто я був одним із перших, хто приєдналися до нього в червні 1940 року. Генерал із Лондона звернувся по радіо до всіх французів, а для мене не існувало питання, жити в окупованій Франції чи воювати з німцями.
 
 Київське дитинство. Алекс Москович з мамою
– Коли почалася ваша війна?
 
– У 1936-му. Я тоді трохи віршував і от в одному з віршів написав: якщо Франко захопить Мадрид, німці ввійдуть до Парижа. Про наступ німців я дізнався 10 травня 1940 року в Парижі, де відривався по повній, відзначаючи присвоєння першого офіцерського звання. Молодість завжди безтурботна.
 
– Як ви дісталися до Англії?
 
– Рвонули до містечка Сен-Жан-де-Люз, де англійці вантажили на свої кораблі залишки польської армії. А далі була африканська кампанія. Дорогою де Голль звернувся до війська з короткою промовою, яку закінчив словами: «Майбутнє Франції в наших руках». Саме тоді я вперше побачив його знаменитий жест, який потім став звичним для мільйонів французів, – він здійняв руки над головою і завмер. Це неможливо забути.
 
– Війна – це…
 
– Колосальна одноманітність. Одне й те саме. Що в пустелі, що в Ельзасі, що в тропічному лісі. Кожного дня, ти, як осел, годинами чекаєш на наказ, а потім біжиш через вогняну сітку до якогось пагорба чи лісу, а ліворуч і праворуч рвуться снаряди, кричать поранені, падають вбиті. Протягом п’яти років я ховав своїх друзів, і мені ніколи не забути їхніх страждань, їхньої мужності… В нас у батальйоні був один лейтенант, зовсім дитина, першокурсник Сорбонни. В одному з перших боїв снаряд розірвав йому низ живота. Його накачали морфієм і він тихо вмирав у сільському сараї. Коли я нахилився до нього, він посміхнувся й сказав: «От падлюки! Зіпсували краще, що в мене було!» Я ненавиджу пафосні промови про війну, про святість, жертовність, вони ображають пам’ять моїх друзів. І все ж війна дарувала незабутні зустрічі. Доктор Швайцер, майбутній Нобелівський лауреат – я зустрів його в Габоні, в лепрозорії, що він створив, і ледь встиг врятувати від моїх сарських стрільців, для яких він був просто німцем. Черчілль – він скидався на велике рожевощоке немовля, бо ніколи не полишав посмоктувати сигару. Жозефін Бейкер – чарівна жінка, з фантастичною фігурою і скаженим темпераментом. Я побачив її вперше хлопчиськом у Мулен Руж, а потім у десантній школі в Алжирі, – вона пішла на війну добровольцем.
 
ПОЛІТИК, ЯКИЙ КУПИВ «АНДРІЯ РУБЛЬОВА»
 
– Ви були партійним функціонером.
 
– Коли де Голль вирішив створити свою партію, він сказав, що розраховує на мене. Так я опинився біля витоків голлістської партії й довгі роки був її національним оратором. Двічі я вступав у полеміку з Морісом Торезом, керманичем французьких комуністів. Погодьтеся, важкувато було отримати 10 тисяч голосів шахтарів на його батьківщині. Нас зустрічали металевими прутами й ланцюгами з велосипедів. А от у найаристократичнішому районі Парижа, на острові Святого Людовика, де мешкають старі маркізи, графині, герцогині, після моєї доповіді одна поважна пані зненацька запитала: «Чи то правда, пане Московичу, що в колоніальних військах, де ви служили під час війни, існують протиприродні стосунки між чоловіками?» Я відповів чесно, – виборців не можна дурити, – «Мадам, після шести місяців пустелі й чорний солдат здаватиметься красунею!»
 
– Коли ви пішли з політики?
 
– Коли пішов де Голль. Настали інші часи: інтриги, підкупи. Та весь той час, що генерал був не при владі, він викликав мене до свого маєтку.
 
– А що то за історія з продажем фільму Тарковського «Андрій Рубльов»?
 
– Я співпрацював із «Совекспортфільмом» і одного разу на закритому перегляді в Москві побачив цю стрічку. Вона мене вразила, а я знався на кіно, дружив із Жаном Габеном, Вітторіо де Сіка, Оділь Версуа, до речі, її сестру Марину Владі я терпіти не можу. Так от. Я терміново підписав контракт на продаж десяти фільмів, серед яких був «Рубльов», інші – всякий непотріб. Тодішній голова «Совекспортфільму» Алєксандр Давідов попередив, що діяти треба дуже швидко. Й справді, наступного дня тільки-но я переступив поріг своєї паризької квартири, пролунав телефон: «Рубльова» продавати заборонено», – офіційним тоном сказав той-таки Давідов. «Мені дуже шкода, та я вже всі десять фільмів продав», – відповів я.
 
– Це відповідало дійсності?
 
– Продав я через три дні, але на документах стояла потрібна дата. Я два роки був монополістом з продажу радянських фільмів. Хліба й видовищ потребує натовп, то ж нехай дивиться найкраще. Себе я теж зараховую до натовпу. Але до хліба добре було б оселедця, масла, картоплі та напою життя – горілки.
 
ВИЧАВИТИ ВЕСЬ СІК ІЗ ЦИТРИНИ
 
– Яким ви себе бачите з тої далекої зірки, про яку говорив генерал?
 
– Розсудливою людиною, яка відстежує факти й робить висновки. Та моя розсудливість зовсім не заважає потурати власним вадам, я роблю це з величезним задоволенням. Хотів би зараз мати років 18-20, щоб робити ту саму дурню і з такою самою насолодою. Досвід заважає насолоджуватися життям. Треба вміти вичавити весь сік із цитрини. Вичавити до останньої краплі й випити. Шкода, що після цього ніхто не дасть іншої цитрини…
 
– В житті ви розраховували лише на себе?
 
– Якщо мова йде про вирішальні події, – так. І зрозумійте, дитинко, свободи вибору в людини немає. Майже ніякої. Все залежить від її біології, від зовнішніх обставин, від спеки, холоду й узагалі, чорт знає, від чого. Буду жити, доки зі мною буде все гаразд. Єдине, чого волів би, – мати сили дотягтися до курка, коли зрозумію, що якось не так. Іти треба вчасно. Й чого це дитинка засмутилася? Я пожартував. А якщо серйозно, – поклоніться Києву, Україні. Сходіть за мене на Володимирську гірку, коли повернетеся додому. Згоден із Булгаковим – це найкраще місце у світі.
 
 Верхівка французської влади кінця 1950-х: другий ліворуч Шарль де Голль, крайній праворуч Алекс Москович та міністри Жак Сустель, Крістіан Фуше, Анрі Юльвер

 [736][737]

 
Пан Десять Відсотків
Анастасія Вєртінская
актриса

 

Московича в 1968 році називали Monsieur Dix Procents, Пан Десять Відсотків. Він із Радянським Союзом торгував якимись надрами, зводив СРСР із якимись французькими магнатами, які купували в нас нафту чи ще щось таке… А він мав з цього десять відсотків, і ці десять відсотків забезпечили йому абсолютно безбідне життя. 

 
 
 
БІОГРАФІЧНА НОТА

 Алекс Москович 

(1911, Київ – 1996, Париж)
1940–1945 – офіцер військ «Вільної Франції» (антинацистського руху, організованого Шарлем де Голлем);
1946–1970 – один з лідерів партій де Голля «Об’єднання французького народу» та «Національний союз за республіку»;
1947–1965 – член Муніципальної Ради Парижа;
1965–1977 – заступник мера Парижа, шеф паризької поліції;
1989–1991 – радник Міхаіла Горбачова;
1991–1996 – економічний радник президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва