▪   Тетяна Оробець

Коло гончарів

ФОТО: Сергій Поляков
Дороговказів з Полтави на Опішне втричі менше, ніж на гоголівську Диканьку. Та охочих глянути на спільноту, яка вміє і людей з глини ліпити, й горщики обпалювати, не бракує. Поміж них – і Тиждень
Матеріал друкованого видання
№ 44 (53)
від 31 жовтня, 2008

 

«А кого ви хотіли побачити? Дідуся в постолах? Що, молодичка в кросів ках і джинсах вас не влаштовує?» – сміється опішненська гончарка Олена Мороховець, вправно розминаючи кавалок глини. Вона кидає його на середину круга й починає щось ліпити, час від часу змочуючи пальці в горнятку з водою.
 
«Нині, щоб надати глині форму, достатньо японського електричного круга й рук, що б росли з потрібного місця», – переконана пані Олена. Та рук не вистачає. Ще сторіччя тому на п'ять тисяч наших пращурів припадала тисяча гончарів, зараз на цю саму кількість населення – лише десятків зо два з половиною.
 
Опішне (чи Опішня) – гончарський бренд України. На початку ХХ ст. опішненську кераміку залюбки включали до колекцій найбільших музеїв Російської імперії, країн Європи та Америки. На сьогодні вона все ще в моді – переважно в інтер'єрах із національним колоритом.
 
ГЕЙ, З КОНЕЙ!
 
«Розмовляти з вами облишу, якщо ще раз скажете «Опішня». Це недолуга офіційна назва, просто калька з російського «Опошня». Але моя бабуся ніколи в житті так не говорила, вона казала «іду з Опішного», «живу в Опішному». Не долучайтеся до безграмотіїв!» – напівсерйозно обурюється Олена Єщенко, екскурсовод місцевого Музею гончарства. Надалі дізнаюся, що Опішне – не лише тому, що пишне, а й тому, що розташоване на підвищенні. В еру кінного транспорту козаки під горою злізали з сідел, щоб коникам було легше – «ставали на опішки». Іван Нечуй-Левицький у своїх нотатках «Народні слова» дає й інше потрактування: «Опішній – останній: опішні гроші». А далі як доказ такого вживання наводить цитату зі Святого Письма: «І Аз воскрешу вас в опішній день». Оживлю, мовляв, як глину гончар.
 
Нині тут «опішуються» переважно на автовокзалі. І довгими де-не-де асфальтованими вулицями мандрують повз хати з червоної облицювальної цегли, що вигулькують з-за важкого гілля врожайних слив, до музею-заповідника. Опішне зі своїми круговими дорогами за формою скидається на величезну макітру місцевого виробництва, розписану річищем Ворскли, немов фірмовою фландрівкою – смужковим орнаментом.
 
Та все ж гербовою візитівкою гончарської столиці, як стверджує Олена Єщенко, є не макітри, а зооморфна пластика – химерно-кумедні кучеряві баранці, леви, коні.
 
Микола Пошивайло – чар, так само як гончаром був і його батько Гаврило
 
ГЛИНЯНІ ПІДПРИЄМЦІ
 
«Якщо робота якісна, то й коштує вона відповідно. Гончарство – справа прибуткова, особливо зараз, коли з’являються приватні майстерні, – утаємничує в комерційні нюанси пані Олена. – За набір глиняного посуду залежно від комплектації платять від 500 до 2 тис. грн, а то і більше. Звертаються переважно бізнесмени, ресторатори. Тепер же мода на все екологічно чисте. От і викладають чималі гроші, і є за що! Наша опішненська сіра глина м’яка, на дотик приємна, корисна для здоров’я, вогнетривка. А звичайнісінький дзбанок, тобто горщик, робиться до 30-ти днів – поки висушиться, розпишеться, випалиться... Отож воно того вартує!»
 
Приватних майстерень в Опішному близько десятка. В деяких працюють по три-чотири гончарі. Як і колись, незаможні ремісники наймаються до заможніших, а такими вважають тих, хто мають круги та напрацьовану клієнтську базу. Та важливіше все ж – піч, бо без неї гончар – і не гончар наче. Продукцію можна збувати і на ярмарках, і на місцевому базарчику. Останній – транзитний, розташований на узбіччі полтавської траси. Ще донедавна зі збутом глиняних виробів взагалі проблем не мали. За часів Радянського Союзу виробництво було поставлене на широку ногу. В Опішному працювали два заводи – «Художній керамік» і просто «Керамік». Глиняний посуд експортували в усі республіки радянської імперії. Наприкінці 1980-х планували постачати опішненську кераміку навіть у «дружній» закордон, тобто до країн так званого соціалістичного табору.
 
Після 1991-го склади завалені нікому не потрібними низькоякісними мисками, тарелями, горщиками, нових замовлень немає. Так в Опішному близько тисячі людей залишилися без роботи. Хтось закинув гончарство, змінив професію, а хтось правдами й неправдами приватизував державне майно й зумів-таки відкрити власний міні-цех.
 
Зараз територія «Художнього кераміка» заросла бур’янами й поступово перетворюється на сміттєзвалище. Під ногами валяються порожні пластикові пляшки з-під пива, недопалки. Напівзруйноване приміщення складу cяє вікнами з вибитими шибками й виламаними ґратами.
 
Лише в одному з цехів, який віддали Музею гончарства, ведуть ремонтні роботи. «От закінчимо тут, доведемо до ладу, й оголосимо війну кітчу», – мріє Світлана Конюшенко, постійна учасниця Національного симпозіуму гончарства, який щороку проходить в Опішному.
 
Марія Яценко демонструє витвори  тисячолітнього ремесла
 
ВІД СВИСТУНЦЯ – ДО ХОРУ КОЗАКІВ
 
Миколі Пошивайлу до гостей не звикати. Бо пан Микола – династійний гончар, заслужений майстер народної творчості. «Інколи дружина, бувало, сердиться: мовляв, усе ходять та ходять», – тішиться він з популярності. Та на своє обійстя гончар не запрошує. Виправдовується: ремонт – це гірше, ніж пожежа чи повінь. Веде на подвір’я батьківської садиби. Нині там – меморіальний музей. Усе так, як у дитинстві та юності Пошивайла. Низенька стеля, рядна на бомбетлях – широких дерев’яних лавах зі спинками. Перший свистунець малого Миколки, виліплений із глини, пожовклі світлини тата й мами, гончарний круг біля ліжка...
 
«Вам Павлівна все розкаже. Вона краще за мене розповідає. А я тутки відпочину», – Микола Гаврилович сідає на ослін біля дверей і зосереджено дивиться в далечину. Завідувачка музею Марія Яценко у вишитому вбранні оповідає про гончарську родину Пошивайлів. «Діти батьківську справу підтримують. Наприклад, старший син Олесь – науковець, директор Інституту керамології. Онуки навчалися в нашому Колегіумі мистецтв», – закінчує вона.
 
Пан Микола задоволено киває головою, розповідає про свої витвори. Найбільшою популярністю користуються «Козаки, що співають» – хор глиняних чоловіків із завзято відкритими ротами. Зараз цю роботу експонують у Музеї гончарства, за неї Пошивайло отримав Всеукраїнську премію імені Івана Нечуя-Левицького. Саме копії таких-от «співунів» замовляють у Миколи Гавриловича найчастіше. Майстер хвалиться, що в кількох ресторанах із національною кухнею в Києві, Луганську, Донецьку «Козаки…» своїми німими піснями тішать око відвідувачів.
 
КЕРАМІЧНИЙ ШРЕК
 
Найбільший вибір глиняних сувенірів – на ринку біля автостанції. Тут 12 контейнерів. Коло кожного – розкладний столик із крамом, застелений або вишитою скатертиною, або звичайною клейонкою. Продавці поділяються на тих, які працюють «на хазяя», і тих, хто на себе – продають товар, зроблений власноруч чи кимось із родини. Торгують щодня. Коли настає Сорочинський ярмарок, то взагалі цілодобово, адже дорога на Великі Сорочинці пролягає через Опішне. В ярмаркові дні вітчизняний виробник – у фаворі.
 
Світлана шість років на базарі. Смаки покупців знає достеменно. Якщо шкільні екскурсії (переважно з Полтави, Києва та Кіровограда) навідуються, тут виставляй на вітрину глиняних мультиплікаційних героїв. Коли гончарські симпозіуми та фестивалі – має милувати око класика: макітри чи куманці.
 
Традиційну марку Опішного вдало використовують, щоб продати кераміку, яка далеко не завжди відповідає якості та стандартам цього бренду. Монополії опішненських виробів на місцевому ринку немає. Тут продають усе більше продукції зі Слов’янська, райцентру Донецької області. Є й із Василькова, що на Київщині. Різницю між місцевими і немісцевими гончарами видно одразу, навіть неозброєним оком: «прибульці» грубіші, кітчевіші.
 
«А що ви хочете? Наше ж – ручна робота. Двох однакових горняток не знайдеш! А те – у форми заливають, на конвеєрі. Зате дешевше вдвічі, ніж опішненське», – пояснює пані Світлана.
 
Тому традиційні куманці, миски, горщики за ціною від 50 грн і вище продаються гірше, ніж зеленющі глиняні Шреки по 18 грн за штуку та темно-коричневі, «під шкіру», сумочки з написами «Армані» по 25 грн.
 
Такі-от скульптури ліпляться під час щорічних національних гончарних симпозіумів
 
БАРАНЦІ Й СЛИВИ
 
«За оренду контейнерів щомісяця платимо 200–300 грн. Ті, що ближче до автостанції, відповідно, дорожчі. Ще гроші відкласти треба на закупівлю товару. Отак і живемо: хто з гончарних кіл, хто з торгових точок», – підсумовує Світлана й біжить до потенційного покупця. Молодик у спортивних штанях зацікавлено розглядає скарбничку у вигляді кейса від того ж таки псевдо-Армані. «Трапляється, баранця чи лева якогось куплять за 600–800 грн, не пошкодують грошей. Таких клієнтів помічаєш одразу. На дорогих іномарках, у вичищеному до блиску взутті», – розповідає продавчиня. Для неї така сума чистого виторгу захмарна, особливо не в сезон – восени, взимку.
 
Поруч із контейнерами – імпровізований базарчик домашньої городини та садовини. «Дівонько, посмакуй сливу», – припрошує бабуся в білій хустині. Куштую і розумію: кошик саме цих опішненських слив презентував своєму майбутньому свекру «моторний парубок Еней» із класичної полтавської поеми. Тут кітчу бути не може.

[969][968]

 
МАЙСТЕР–КЛАС

 Як ліпити горщик  

Протягом 3–5 хв мнемо глину, щоб виштовхнути повітря, плескаємо глиняну грудку, ліпимо з неї кульку. 2–5 хв формуємо горщик на гончарному крузі (тривалість процедури пропорційна розмірові виробу). 1 день горщик тугне, підсихає. Від 5–10 хв до кількох днів триває розпис горщика, залежно від рівня складності й техніки виконання малюнка.
 
Від 3–4 днів до 2–3 тижнів, зважаючи на погодні умови, висушуємо горщик на вулиці.
 
12–24 год йде на перше випалювання керамічного посуду в печі. 1–2 год витрачається на покривання горщика поливою (скляним розчином), щоб блищав. 20–24 год випалюємо наш дзбан удруге. Насамкінець для «одомашнення» його випалюють ізсередини травами та змащують смальцем.
 
«Узяв Господь глину – і як ліпить, так ліпить»
Анонім.
Казаннє Руське (гумористичний твір ХVII ст.)

 Прийшов Господь до раю – аж там свині морков викопали, вороб'ї зернопоклювали, зайці щепи поламали. 

Розсердився Господь і, не знаючи, що далей чинити, ходить собі од стіни до стіни, од кута до кута.
 
Аж надибав глину. І, взявши тую глину, як ліпить, так ліпить. Уліпив руки, уліпивноги, уліпив голову з очима. І, уліпивши чоловіка, крикнет на нього: «Адаме,встань!»
 
Аж Адам, як на тоє, встав.
 
Возрадувався Господь, що чоловік устав, і пішов до раю.
 
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.