▪   Тетяна Оробець

Чепурушки з Петриківки

ФОТО: Анатолій Бєлов
Петриківського розпису на Придніпров'ї навчають із дитсадочка. Створюють це диво пальцями та пензлями з котячої шерсті
Матеріал друкованого видання
№ 12 (73)
від 27 березня, 2009

Населених пунктів із назвами-варіаціями імені «Петро» в Україні понад півтори сотні. Й лише одна-єдина Петриківка відома геть усім. Хоча багато хто дивується, довідавшись, що знаходиться вона не на Полтавщині чи десь у Карпатах, а на індустріальному Сході. 

З часів гетьмана Калнишевського
 
До Петриківки з Дніпродзержинська кілометри 22, а з Дніпропетровська, чи то пак Січеслава, – вдвічі більше. Місцеві тішаться, бо кольоровий туман-смог із заводів, ще барвистіший за петриківські барви, сюди не дістає.
 
П'ятитисячна Петриківка – це лише смт, хоча за статусом є райцентром. «1772 рік» – напис на стелі при в’їзді в Петриківку. Це дата першої письмової згадки про неї: прохання кошового Калнишевського – того самого, останнього отамана Запорозької Січі – до вищого духовенства про освячення тут церкви. Цю подію деякі історики й уважають основоположною, а назву села трактують як увіковічення саме Петра Калнишевського.
 
Петриківці свою батьківщину поміж собою ласкаво-іронічно звуть «чепурушка». Так до 20-х років минулого сторіччя казали на господинь, які завзято стежили за зовнішнім виглядом своїх осель: до кожного більш-менш помітного свята освіжали або ж заново перемальовували візерунки на стінах. І бажано було не повторюватися в орнаментах, а то сусідки засміють. Нерозписаних домівок у Петриківці за минувшини майже не було, в таких хатах жили хіба що жінки несповна розуму.
 
Із приходом комуністичного режиму звичаї господинь-чепурушок стають «буржуйською відрижкою», розпис хат піддається офіційній огуді. Фірмовий декор інтер’єру залишається в минулому. Петриківський розпис, проте, якось вижив – але тільки на посуді й кухонному начинні. Та згодом йому судилося стати не лише народним промислом, а й своєрідною мистецькою течією.
 
 
Шерсть Ґарфілда – наше ноу-хау
 
Коли виник цей стиль на При­дніпров'ї, достеменно не відомо. Але Тижнем точно перевірено, що нині навчатися яскравого живопису починають у Петриківці з дитячого садочка. П'ятирічна Олександра вказівним пальчиком набирає фарбу з посудини й залишає на аркуші паперу цятку червоного кольору.
«Ми називаємо це «тикати калину». Контури майбутнього кетяга на картоні малюють вихователі, а дітлашня потім розфарбовує. Але обов’язково додає щось від себе. Ось як Настя зараз робить», – розповідає про технологію викладання петриківського розпису для молодшої групи Олена Говоруха. В садочку вона вихователькою вже 17 років працює. «А я хочу троянду намалювати. І свого кота Ґарфілда», – ділиться творчими задумами маленька Саша.
 
«Так, вона намалює, я впевнена. І кожний із цих діток. У нас багато таких, як Саша, тобто династійних. Діти, внуки, правнуки тутешніх майстрів, – каже Галина Кравець, завідувачка дошкільного закладу. – Ви не уявляєте, як ці мальовки (імпровізації в межах жанру. – ред.) настрій підіймають. Спробуйте!»
Вмочую палець у фарбу... Та де там! Незграбна пляма замість виразної калинової ягідки-намистинки. «Пензликом буде легше», – заспокоює пані Галина. І справді: пробую пензлем – вийшло!
 
«Уся таємниця в знарядді. Є пензлики з рогози (болотяна рослина. – ред.), а – є з котячої шерсті», – пояснює пані Галина. Мимоволі озираюся на морську свинку, яка бігає в клітці у кутку. «Ні, нашого Чудасика на пензлі не скубемо!» – сміється жінка.
 
А Тиждень рушає далі щаблями петриківського вишколу.
 
 
За спартанськими мольбертами
 
На Петриківську районну дитячу художню школу ім. Тетяни Пати (майстриня народної творчості. – ред.) у народі кажуть «криша Приватбан­­ку», бо вона розташована на другому поверсі, якраз над фінансовою установою. На дотепність односельчан Марія Пікуш, директорка, мало зважає. Сюди вступають із шести років, і конкурс чималий – троє на місце. Плата за місяць навчання – 25 грн. Зараз тут 70 учнів.
 
«Навчати мистецтва в умовах хати-мазанки? Нонсенс! Звичайно, є ті, хто за творчість «по-спартансь­кому». Але ж не до такого ступеня!» – обурюється пані Марія. В приміщенні школи немає елементарного – туалету. Під час останнього ремонту будівельники зливну трубу наглухо замурували в стіну, тож доводиться бігати на двір. Для занять хронічно бракує мольбертів, користуються потемнілими від часу «триногами» ще 1950-х років.
 
Викладачеві малювання Тарасові Пікушу 31 рік, п’ять із них відпрацював у цій школі. Навчався в Дніпропетровську, пожив у Харкові. Проте повернувся «до джерел», зробивши життєвий вибір на користь рідної Петриківки.
 
 
 
Райські пташенята
 
Після дитсадка й школи – Петриківське ПТУ №79. Тривалість навчання на базі 9 класів – три роки, з пов­ною середньою освітою – рік. Тут уже виникає проблема: недобір студентів.
 
«Викручуємося. Даємо оголошення в районній, обласній газетах, шлемо персональні листи-запрошен­­ня абітурієнтам, які не вступили у виші. Як результат, цього року на петриківському розписі маємо чотири групи по 15 студентів», – каже Наталя Коваленко, заступник директора ПТУ з навчально-виховної роботи.
«Я вступала цілеспрямовано саме сюди. Навесні вже випускатимуся. Які перспективи? – замислюється Дарина Лимар із Вільногорська, що теж на Дніпропетровщині. – Піду вчитися далі, у Дніпропетровськ або Львів. Ми всі – потенційні дизайнери, художники». На парті стоїть гуаш, лежать пензлі, різні за розміром та формою. Дівчина малює химерного, фентезійного птаха. Мріє про персональну виставку.
 
«Я Даші по-доброму заздрю. Поки що так не вмію, – зітхає Наталка Маніфасова з Нікополя. – Лише рік навчаюсь. У Дніпропетровський худож­­ньо-театральний коледж мене не взяли. Отримала лист із Петриківки... Ось я й тут. Зараз уже не шкодую».
 
«Із працевлаштуванням у дітей, думаю, проблем не буде, – певна за своїх вихованців викладачка Людмила Горбуля, заслужений май стер народної творчості України. – Влітку минулого року наших студентів взяли на виробничу практику в пансіонат «Сонячний», що в Лазурному на Херсонщині. Там директорка захотіла оформити свою базу відпочинку в петриківському стилі. Для студентів – досвід, безкоштовний відпочинок на морі, ще й трохи грошей отримали на додачу».
Однією зі статей прибутків майстринь ПТУ, окрім офіційної зар­плати, є продаж власних творів, зокрема й у Києві. «На День Незалежності, День міста, на Івана Купала навідуємося до столиці. Торгуємо то в Пироговому, то на Співочому полі. А на Андріївському узвозі навіть маємо фіксовану точку. Почуєте співи, квіти петриківські побачите – знайте: то ми», – посміхаючись, додає пані Людмила.
 
Економіка народного промислу
 
Центр народного мистецтва «Петриківка» – територія професіоналів. Тут працюють чотири десятки провідних майстрів петриківського розпису. Половина з них – члени Національної спілки художників, п’ятеро – заслужені діячі народної творчості України.
 
«Центр – підприємство, яке утри­­мується коштами самих умільців. Кожен у нас працює за власними задумами», – розповідає Андрій Пікуш, голова правління Центру. Тут є виставкова зала, склади й майстерні. Розписують папір, скло, деревину. «Колись хазяйки-чепурушки роби­­ли фарби з різнотрав’я та овочів. Буряковий сік, морквяний, відвари різні... Ниньки розлінилися. Слава Богу, хоч пензлі ще не розучилися власноруч виготовляти», – приговорює майстриня Наталя Рибак, розписуючи зелене порося-сільничку.
 
Про пензлі в пані Наталі є особливий спогад. Якось проводила Петриківкою екскурсію для іноземців. Як годиться, розповідала про технологію, про знаряддя: «Тільки ляпнула, що пензлі ми з котів робимо, як усі мовчки один за одним повтікали. То була, як виявилося пізніше, група екологів. І що ви думаєте? Бігла я за ними навздогін, волаючи на всю Петриківку, що котів ми не вбиваємо, а лише вистригаємо трохи шерсті!»
 
«Наш живопис символічний, – вважає пані Наталя. – Калина – це врода, молодість, півник символізує пробудження, відродження, порося – гроші, зозуля – плин часу, інші птахи – гармонію, світло. А подивіться на дівчат, виконаних у петриківському стилі. Дебеленькі, рум’яні, кров з молоком. У нас таких дівок «ловкими» називають. І щоб поратися по господарству могла, і відро води з криниці принести. А не барбі якісь там!»
 
До Центру майстри ходять щодня, це ж робота. І навіть зарплату отримують – 700 грн на місяць.
 
«Живемо за рахунок індивідуальних замовлень та продажу сувенірів. Беремося й за розпис інтер’єрів. Розмальовуємо банкетні зали, фойє готелів і відпочинкові бази. Купують наші роботи з представницькою метою. Хоча не всі готові викласти відповідні суми. А в нас же – як там зараз називають? – handmade, folk art! (зроблене руками, фольклорний стиль. – ред.)», – пояснює Андрій Пікуш. Багато туроператорів, які пропонують круїзи по Дніпру, включають до екскурсійної програми й Петриківку. Ціни на ручну роботу таки чималі: від 20 грн за писанку, 300–500 грн за малі та великі тарелі й до 5 тис. грн за дерев’яні скрині.
 
«У більшості наших за плечима досвід роботи за радянських часів на фабриці «Петриківський розпис» або в експериментальному цехові Худфонду. Загалом до промислу понад 400 людей було залучено. Що сталося з рештою? Хтось удома працює, перебивається ярмарками, хтось повністю перекваліфікувався, а дехто й у фермери подався», – підсумовує пан Андрій.
 
Учениця Катерини Білокур
 
Ганна Самарська після закриття петриківської фабрики в 1990-х звільнила себе від трудових зо­бов’язань перед державою. Творити, однак, не покинула – як учила колись її, маленьку дівчинку Галю, народна художниця України Катерина Білокур, роботи якої хвалив сам Пабло Пікассо.
 
«Вона мені у передостанньому своєму листі заповіла, щоб я була її послідовницею. В молодості завжди часу не вистачає, все на потім відкладається. А мені 68-й нині. На весну персональну виставку в Києві готую. Дуже боюся. Здавалося б, усього на віку вже набачилась. А от не виправдати сподівання – страшно».
 
Хвилюється і її чоловік Олексій. Та в успіху дружини впевнений. «Знаєте, як тисне, коли звідусіль чуєш: «учениця легендарної Катерини Білокур!» Галі наш місцевий живопис багато дав. До самобутності Білокур вона додає нестримності й буйності «петриківки», – описує власне бачення творчості жінки пан Самарський.
 
Пані Галя лише стинає плечима, мовляв, які там мистецтвознавчі матерії. Каже: «Квіти – найдосконаліше, що є. Тому я їх і малюю».