▪   Костянтин Раковський

Люди піску

ФОТО: Олександр Чекменьов
Українська пустеля, найбільша у Європі, робить жорстоко прагматичними як тубільців, так і прибульців
Матеріал друкованого видання
№ 28 (89)
від 10 липня, 2009

На Півдні України, в степах Херсонщини, півмісяцем від Каховки до Кінбурна розляглася найбільша на європейському континенті пустеля площею 15х20 км – Олешківські піски. Колись вони були штучно створені отарами того самого «короля вівчарства» Фрідріха Фальц-Фейна, більше відомого в нас як засновника заповідника Асканія-Нова. Його численні вівці вищипували траву в низинах Дніпра, звільнивши врешті-решт пісок, який із часом почав активно розширюватися.

Лише в середині ХХ ст. наступ пісків зупинили по периметру штучними насадженнями. А ось у серці цих рукотворних лісів пустеля залишилася незайманою, бо тут існував полігон, на якому півсторіччя відпрацьовували бомбометання літуни з країн Варшавського договору. З того часу в тутешніх пісках лежить чимало вибухівки. Через це землі пустелі наразі не можуть відійти від Міністерства оборони до місцевої громади. Нашпиговану бомбами пустку ніхто не хоче приймати в господарський обіг.

Іноді спокійні й сонні піски турбують туристи. Або ж тутешню звірину лякає ревіння позашляховиків – є чимало любителів покататися барханами, чи, як їх називають місцеві жителі, кучугурами. Не без того, що раз на рік чи на два візьме та й бабахне якийсь боєприпас, – то ласий до металобрухту відчайдух офірує своїм здоров'ям. До цього тут звикли. Люди піску, що живуть у селах поряд, – дуже прагматичний, позбавлений почуття романтики народ, зайнятий виснажливою роботою на землі.

 

 

Хата на дюнах

Будинок Сергія Косенка – за сумісництвом електрозварювальника та краєзнавця – найдавніший із тих, що збереглися в Маячці. Хаті за 200 років, і стіни вже помітно похилилися, що додає помешканню етнографічного колориту. Так само, як і відсутність електрики: її заміняють свічки, встромлені в прикручені плафони від електролампочок, вони наче доводять переваги народних методів над сучасними енергозберігальними технологіями. Під їх мерехтінням їмо фірмову страву – локшину швидкого приготування, заправлену сметаною, й слухаємо лекцію про економіку пустельних країв.

Попри піщаний ґрунт, земля тут достатньо родюча, можна збирати по два-три врожаї на рік. Свого часу проводили дослідження з акліматизації різних культур до пустельних умов. У Цюрупинську, на подвір'ї місцевого НДІ лісоагромеліорації (основний напрямок роботи цього закладу – дослідження захисних лісів навколо пустелі) можна побачити загадковий бетонний бункер, про призначення якого вже майже забули. А в 1950-х роках в ньому опромінювали радіоактивними елементами насіння рослин, намагаючись викликати мутації, щоб пристосувати флору до пустельних умов. Із часом ці експерименти припинили. Хоча селекціонерам таки вдалося вивести пустельні сорти винограду. Але на Олешківських пісках виноградарство занепало – один лише цюрупинський винзавод ще випускає невеликі партії ексклюзивного вина. Натомість невибагливі до клімату цибуля, патисони й баклажани в компанії з ріпаком відвоювали у винограду практично всі вільні території, окрім барханів. З іншого боку, робота на землі призвела до цікавої зміни світогляду та устрою цих нащадків олешківських козаків.

«У мешканців наших країв занадто багато індивідуалізму. Фактично всі з ранку до вечора і 11 місяців на рік займаються одним і тим же: знімають врожай для того, щоб його продати й узятися за інший. Узимку йде підготовка до нового сезону. Тільки в грудні буває так, що село відпочиває», – пояснює нам Сергій. І, наче підтверджуючи його слова, на нас мало не наїздить його сусід, котрий обробляє поле китайським міні-трактором із дивною як для сільгосптехніки назвою «Фень-шуй».

«У нас така от оцінка благополуччя – трактор, – дивлячись услід «Фень-шую», ­пояснює соціальні критерії наш співрозмовник. – Без нього на городах по 30–40 соток не проживеш. У кого є один трактор – добре, а того, в кого їх два, вже вважають достатньо забезпеченою людиною».

У Новій Маячці землі обробляють кілька великих фермерських господарств, які досягли врожайності, небаченої за радянських часів. Народне господарство тут самоорганізоване, працює без жодного втручання держави. А недалеко звідси, в селі Великі Копані, функціонує міжнародний оптовий ринок сільгосппродукції. Фури з Польщі та Німеччини приїздять у Цюрупинський район по картоплю, капусту, моркву й перець. Денний товарообіг ринку – сотні тонн продукції. А в селах панує прагматизм і здоровий індивідуалізм. Життєвий вибір невеликий: садити картоплю й патисони та мати успіх на ринку в Копанях, або спиватися. За бажання тут можна знайти адептів і того, й іншого шляхів.

Позивні пустелі – UR5GFJ

Щось не пахне традиційними цінностями біля церкви. Разом із дзвіницею вона перебуває не те що в занехаяному стані – її просто послідовно розбирають на цеглу. Що, погодьтеся, дуже важко побачити в країні, де храми зводять масово.

«Я її купив, – спокійно пояснює господар, заможний мешканець Нової Маячки. – Тепер її розберу й посаджу город. А церква в селі є ще одна», – додає він на своє моральне виправдання.

Сезонний ажіотаж викликає потребу в додатковій робочій силі, тож стихійно на околиці великих українських пісків функціонує щось на кшталт біржі праці – так це місце й називається в селі. Молоді засмаглі дівчата в простеньких сукенках із ластовинням на обличчі та м’язами, як у культуристок торгують тут своєю фізичною силою. 50, 70, 100 людей. Мешканці як навколишніх сіл, так і заробітчани з усієї України – від Закарпаття до Харківщини – починають збиратися тут ще о п’ятій ранку. Платня робітника в Новій Маячці коливається від 50 до 80 гривень за день, плюс триразове харчування. До речі, коли ще було актуальним гасло про створення в країні «п’яти мільйонів робочих місць», проти місцевих фермерів розгорнулася справжня боротьба. Працівники служби зайнятості разом із міліцією відстежували «куркулів», примушуючи укладати з сезонними працівниками трудові угоди хоч на кілька місяців, після чого нагору йшли звіти про створені нові робочі місця. Хоча точніше в такому випадку було б казати не про створення, а про легалізацію вже існуючих.

А єдиною побаченою нами людиною, яку в Новій Маячці цікавить не тільки картопля та патисони, виявився Віталій – власник великого городу й будинку з антеною любительської радіостанції. Звідси в ефір виходять морзянкою позивні радіо­аматора Нової Маячки – UR5GFJ.

«В околиці є ще одна станція – в Голій Пристані, – каже Віталій, – але мені цікавіше спіймати яку-небудь станцію з екзотичніших місць: із острова Діксон, із Заполяр'я... До речі, наші краї – це батьківщина українського радіо. Адже перша цивільна радіостанція на українських землях була збудована за ініціативи Олександра Попова ще в 1902 році, вона підтримувала бездротовий зв'язок із Херсоном».

Подякувавши аматорові архаїчного бездротового зв’язку, ми лаштуємося до походу в піски.

Партизани піщаних кар’єрів

Ліси, які оберігають села від наступу пісків, колись привернули увагу всієї України – їх під час пожеж власноручно гасив президент. Віктор Андрійович позував на тлі язиків полум’я з лопатою, а потім разом із тодішнім міністром з надзвичайних ситуацій Нестором Шуфричем штовхав загрузлу в пісках пожежну машину. Керівникові держави так запали в душу навколишні депресивні краєвиди, що він навіть висловив ідею влаштувати в цих краях заказник.

Щоправда, з підкоренням вогню його ентузіазм зійшов на пси, а ліси горять і сьогодні. І горітимуть доти, доки підгорілу деревину можна буде списувати й використовувати для господарських потреб. Крізь цей штучний лісовий масив ми йдемо з Віктором та Жанною – селянами, які не полінувалися задля Тижня витратити день не на городні справи. Йдемо дорогою, наїждженою багатотонними вантажівками – нею нав­колишні мешканці їздять до пустелі по пісок. Чого-чого, а цього будівельного матеріалу навколо Нової Маячки вдосталь. Саморобні кар’єри тут не дивина.

Години за дві перед нами відкривається дивний краєвид: так, це справді піски, але зовсім не схожі ні на Сахару, ні на Наміб, ні навіть на Руб-ель-Харі. Це життєствердна пустеля українського штибу, де між барханами стрибають зайці й вилітають з-під ніг якісь куріпки.

Пісок тут у літні дні прогрівається до такого стану, що це впливає на рух повітряних мас: розпечене повітря, підіймаючись, відштовхує дощові хмари, тому опадів у Цюрупинську значно менше, ніж у сусідньому Херсоні, з іншого боку Дніпра. Вітер, піднімаючи пісок, потроху примушує кучугури рухатись, і колись цей рух був чи не найбільшим прокляттям тутешніх країв: бархани нищили городи й навіть ховали під собою автомобільні шляхи. Зараз навколишні ліси не дають піску можливості вийти за межі старого полігону. А з прокладанням поряд магістрального Північно-Кримського каналу значно піднялися ґрунтові води, утворивши де-не-де навіть оази, які в розпеченому рухливому повітрі сприймаються як марево. Близькість води призводить до того, що навіть у посушливі місяці поміж барханами можна побачити якісь невибагливі чагарники.

Колись посеред цих пісків змонтували в натуральному масштабі макет військового аеродрому з фанерними літаками. На них із неба сипалися настільки потужні боєзаряди, аж у сусідніх селах вилітали вікна. А парашути з використаних освітлювальних бомб селяни підбирали й робили з них чохли для легковиків.

Без сумніву, остаточно позбувшись бомб, Олешківські піски мають шанс перетворитися на популярний туристичний атракціон. Та коли це станеться? Були ідеї прокласти через пустелю асфальтовану дорогу, заселити сюди муфлонів. Бархани з притаманною їм байдужістю пережили й це. І навіть наші провідники не можуть зрозуміти, що ці дивні столичні журналісти намагаються знайти у найбільших пісках Європи.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.