▪   Володимир Пришляк

Академік

Україна втратила ще одного історика першої величини. 24 червня 2010 року відійшов у вічність Ярослав Ісаєвич
Матеріал друкованого видання
№ 27 (140)
від 2 липня, 2010

Видатний український історик, громадський діяч, академік Національної академії наук України, директор Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, голова Національного комітету істориків України. Постать в українській, європейській та світовій історичній науці знана й авторитетна. До історії української культури увійшов передовсім як непересічний знавець історії книги та друкарства, чий інтелектуальний засяг та енциклопедична ерудиція викликали щирий подив і пошану. Вся багатовікова культурна спадщина людської цивілізації від середньовіччя до сьогодення була під силу Ісаєвичу, бо рідко можна було зустріти вченого, який би мав такий неординарний, такий питомо свій погляд на те чи інше явище, подію чи факт.

Родом із Волині

Ярослав Ісаєвич народився 7 березня 1936 року в селі Вéрба біля Дубна на історичній Волині (нині Рівненська область) у вчительській родині. Його батько Дмитро Григорович, який походив зі священицької родини, був учителем української та англійської мов, учнем Михайла Туган-Барановського. Замолоду поринув у вир визвольних змагань 1917–1921 років, ставши членом Української Центральної Ради та одним із сподвижників Михайла Грушевського. Як дипломат УНР та радник з економічних питань, на міжнародній арені разом із Грушевським обстоювали право новопосталої української республіки на мирних конференціях та конгресах 1918–1920 років у Парижі, Люцерні та інших містах. Батька йому час від часу «випоминали», особливо у 1970–1980-х радянських роках після публікації в діаспорі відомої світлини, на якій Дмитро Ісаєвич поруч із Михайлом Грушевським у колі українських делегатів на міжнародному з’їзді в Люцерні 1919-го. Згодом так складеться, що син Дмитра Ісаєвича стане одним із учнів і талановитих співпрацівників найуспішнішого представника львівської історичної шко­­ли, наукового метра – Івана Кри­­п’якевича в академічному Інституті суспільних наук. А в 1993-му цей інститут уже під орудою Ярослава Ісаєвича отримав високе ім’я свого вчителя.
    
Послухати Ісаєвича

Виростав на батьківщині матері, у підкарпатському Стрий, куди родина перебралася у 1944 році і де він здобув середню освіту. 1957 року закінчив історичний факультет Львівського держуніверситету. Зацікавлена пошукова праця у бібліотеках та архівах, вроджена допитливість і виплеканий талант дослідника дали йому змогу ще в студентські роки закласти підґрунтя для подальшої наукової праці. Дипломна робота з історії ранньомодерного Дрогобича XV–XVIII століть невдовзі переросла в кандидатську дисертацію, яку молодий вчений успішно захистив у січні 1961 року.

Попрацювавши неповний рік старшим лаборантом кафедри історії південних і західних слов’ян в alma mater, у 1958 році перспективного Ісаєвича професор Крип’якевич запросив в Інститут суспільних наук АН УРСР, який тоді розташовувався в одній із колишніх будівель Наукового товариства Шевченка (НТШ) у Львові (нині на вул. Винниченка, 24). У передмові до ювілейної збірки праць «Україна давня і нова: народ, релігія, культура» 1996 року Ярослав  Ісаєвич справедливо зазначав про винятково сердечну і товариську атмосферу, яка тоді там панувала: «І відділ, і інститут у цілому були досить нетиповим для тих часів острівцем, де більшість колег довіряли один одному. Я згадую з певною ностальгією роки, які були для українського народу і української культури в цілому важкими, але почуття оптимізму й впевненості у слушності своєї позиції додавала властива інститутові атмосфера співпраці, взаєморозуміння і взаємодопомоги. Всупереч наступові примітивізму, навіть – не боюся вжити цього слова – здичавіння звичаїв і падіння рівня наукових установ наші старші колеги і вчителі намагалися зберегти і продовжити ті традиції справжньої інтелігентності і наукової порядності, які вони успадкували від попереднього покоління діячів української культури».

Докторську дисертацію «Історія друкарства в Україні та його роль у міжслов’янських культурних зв’язках (XVI – перша половина XVII ст.)» успішно захистив 1978 року в Московському університеті, оскільки в Україні через усілякі перепони зробити це було практично неможливо. З 1985-го очолював відділ історико-куль­­турних пам’яток інституту, за сумісництвом викладав: був доцентом Львівського університету (1967–1969), професором Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника (1981–1983), згодом – Києво-Могилян­­ської академії. В Івано-Фран­­ківську, наприклад, читав над­­з­­вичайно цікавий авторський курс лекцій з історії української культури на старших курсах історичного факультету, на які з великим захопленням студенти молодших курсів інколи втікали зі своїх пар, щоби «послухати Ісаєвича».

З пріоритетами по життю

Разом із дружиною Ольгою Ісаєвич надзвичайно багато зробив для організації та роботи укра­­їнсько-американського благодійного фонду «Сейбр – Світ­­ло», що сприяє безкоштовному поширенню та обміну книжок в Україні та за її межами. У своєму інституті, крім того, засновник і відповідальний редактор збірника «Україна: культур­­на спадщина, національна свідомість, державність», що є своєрідною спадкоємністю «Укра­­їни» – наукового часопису українознавства, редагованого у 1907–1932 роках Михайлом Грушевським. П’ятий випуск цього збірника, який побачив світ аж 1998-го і в якому публікувалися історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича, колеги та учні назвали «Просфонема» – грецькою «звернення» або «привітання», запозичивши її з титульної сторінки книжечки, що побачила світ у 1591 році в друкарні Львівського братства, яку свого часу досліджував ювіляр.

Ісаєвич умів вибирати пріоритети. Думав про велике, про інших і часто-густо в останню чергу – про себе. Так було і з тритомною історією Львова. Спочатку мала побачити світ друкована метрика рідного міста, а лише потім, із великим запізненням, – ювілейний збірник із нагоди його 70-річчя. У наукових консультаціях був неперевершеним, із часткою здорового скептицизму, животворящого скепсису. Біблійний вислів «Пізнайте правду, і правда вас вільними зробить», який Михайло Грушевський зробив епіграфом до своєї багатотомної «Історії України-Руси», Ісаєвич вживав доречно і з певним пієтетом. Віддавав перевагу думці про пізнаванність історії. Хоча слушно вважав, що пізнання істини є лише безперервним процесом наближення до неї. Знову ж таки услід за Грушевським полюбляв повторювати фразу «не що, а як?».

Умів делікатно, але відкрито і чесно вказати на нісенітниці в тексті. Вдавався до дотепних порівнянь, наприклад, дисертацію порівнював із панщиною, а здобувача-дисертанта – з кріпаком. Переконував, що дисертації треба якнайшвидше закінчити, щоби стати вільним, а вже тоді займатися справжньою наукою і видавати добрі книжки. До своїх учнів ставився вимогливо, стежив, щоб вони не опускали надто низько планку в історичних студіях, але доброзичливо підганяв, щоб завершували роботу. Намагався кожному дати раду і пораду. Його завжди цікаво було слухати. Хоча мав і опонентів. Але він умів переконувати. Рідко хтось із них після аргументів Ісаєвича не погоджувався з ним. До директорського кабінету Ярослава Дмитровича інколи утворювалися черги, але після розмови з ним усі зазвичай виходили звідти просвітленими та мало не окриленими.

Енциклопедист від Бога – від статей у радянських довідниках до новітньої «Енциклопедії історії України» та «Енциклопедії сучасної України», його гасла вирізняються науковою вичерпністю та академічним лаконізмом. Годі було пошукати ліпшого українського історика, який так переконливо і конструктивно обстоював би українську сторону в складних багатолітніх дискусіях на тему «Україна – Польща: складні питання», що стосувалися наболілої Волинської трагедії та інших питань міжвоєнного періоду чи Другої світової війни. Хоча постійно наголошував, що «захистом від усього фальшивого й негідного може стати лише прагнення більшої поінформованос­­ті. Варто більше знати й не бути упередженим. Для нашого порозуміння невід’ємною є моральність позиції, необхідність зрозуміти інтереси інших народів».

Ярослав Ісаєвич досліджував історію Київської та Галицько-Волинської держав, розвиток української культури, проблеми формування національної свідомості, українсько-польські відносини. На ці теми опублікував понад 700 наукових праць, частину яких надруковано іноземними мовами. У престижній «Енциклопедії середніх віків», що вийшла у французькій, англійській та італійській версіях, перу Ярослава Ісаєвича належать статті про Україну, її історичні регіони та міста.

Книжкових справ майстер

Понад усе дослідник любив книгу. Недарма займався її історією. Книжки були ніби суттю його життя. Легко і вдало спопуляризував першу книжку українського автора – «Прогностичну оцінку поточного 1481 року» магістра Юрія Дрогобича. Йому інколи спересердя могли закинути, що в радянські часи «вип’ячував» своїми розвідками друкаря-«москви­­тина» Івана Федорова, а він уперто й послідовно відчитував його український слід. В одній із його останніх великих підсумкових праць «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми», що вийшла друком 2002-го, зроблено вдалий зріз динаміки новітнього українського видання з усіма проявами трагедії, злету, ідеологічного тиску в ХХ столітті та невтішних реалій сучасності на початку ХХІ століття, де українська книж­­ка фактично опинилася на задвірках, без серйозної державної підтримки. Академік-книжник скруш­­но, зате слушно зазначив: «Є щось спільне для всіх, таких відмінних між собою, етапів історії українського книговидання. Завжди україномовних і присвячених Україні книжок виходило надто мало, як на потреби великої української нації»...    

Ісаєвич був величиною в академічному Львові, Україні, світі. У вересні 1990-го з певною часткою доброго гумору теперішній голова і подвижник НТШ Олег Купчинський слушно висловився про те, що «у великій науці, поміж інших, у Львові є три Ярослави (Мудрих): Дашкевич, Ісаєвич і з молодшої генерації – Грицак, які можуть рівнятися один до одного». Дуже шкода, що перша половина цього року забрала перших двох старійшин і їх уже немає поміж нас. Усі, хто працював поруч, хто знав, хто хоч раз із ним спілкувався, певно, мають подякувати долі за цю можливість. Метр української історії та культури, який закликав пам’ятати про те, що «ми репрезентуємо великий народ», не творив за принципом «і нашим, і вашим», а завжди був на голову мудріший, був правдивим українським академіком.

ГОЛОС РОЗУМУ. Ісаєвич говорив тихо, з картавинкою, але впевнено і переконливо

[1964]

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

Ярослав Ісаєвич

1958 р. – працював в Інституті суспільних наук (Львів).

1988–1990 рр. – професор-гість відділу славістики і науковий співробітник Українського наукового інституту Гарвардського університету в США.

1989 р. – директор Інституту суспільних наук (після 1993 року – Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України).

1990 р. – член-кореспондент АН УРСР.

1992 р. – академік Академії наук України зі спеціальності «Культурологія».

1993 р. – почесний доктор Гродненського університету імені Янки Купали.

1994 р. – іноземний член Польської академії наук.

1995 р. – професор зі спеціальності «Історія України».

1996 р. – заслужений діяч науки і техніки України.

1993–1998 рр. – очолював відділення історії, філософії та права НАН України.

1993–1999 рр. – голова Міжнародної асоціації україністів.

2000 р. – відзнака міністра культури Польщі «Заслужений діяч культури».

2000 р. – очолив Український національний комітет істориків.

2002 р. – лауреат Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів «За вагомий внесок в українську історичну науку та розширення і поглиблення її горизонтів».

2003 р. – іноземний член Української вільної академії наук у США.

2003 р. – обраний «Галицьким лицарем» у номінації «науковець».

2007 р. – почесний професор Волинського університету імені Лесі Українки.

2007 р. – орден Ярослава Мудрого V ступеня.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.