▪   Олена Чекан

«Немає часу на поразку…»

ФОТО: УКРІНФОРМ
На це чекали, сподівалися, вірили й не вірили, а воно таки сталося.
Матеріал друкованого видання
№ 13 (126)
від 1 квітня, 2010

 З внутрішньої еміграції, де вона так довго «мовчала віршами», до нас повернулася наш Поет, наша Ліна Костенко.  Тож її поверненню маємо завдячувати насамперед видавництву «Либідь», яке до ювілею Поета видало історичний роман у віршах «Берестечко» та книжку поезій «Ґіацинтове сонце» й презентувало їх в Українському домі 22 і 28 березня.

Вечір перший. Ще за годину до початку вщент забита зала, люди в усіх проходах, між рядами, за лаштунками. Навіть біля плазм, які завбачливо розпорядилося виставити у фойє керівництво Українського дому, ніде яблуку впасти: стільців не вистачало, тож ми вмостилися на підлозі. Аж ось промчали бігцем телеоператори, люди зіскочили з місць, хвилею цунамі нас накрило оплесками, і – тиша.

Упродовж трьох годин, перечікуючи привітання (зокрема й від Папи Римського), вручення подарунків, виступи митців і чорнобильських побратимів Ліни Василівни, люди вірили, що почують Поета. Навіть інцидент із Ганною Герман та новим міністром культури Кулиняком, які, не діждавшись слова, демонстративно пішли з зали, пройшов якось непомітно…
«Марудне діло ювілей, всі пера вмочені в єлей», – перші ж слова Поета на друзки розбили напругу: зала сміялася, враз стало легко, вільно, ніби всі ми повернулися до рідної домівки. А вона, така молода й красива, дуже по-жіночому молода й красива, наче звертаючись до кожного особисто, щедро дарувала свою поезію, коли сумну й світлу, а коли – іронічну й колючу:

Кричали ледарі: Нам лідера!
Хоч поганенького. Аби!
На цю біду немає лікаря.
Не дай Бог бути лідером юрби!

Ліна Василівна каже, що зараз ми потрібні одне одному, що настав час, коли вона вирішила повертатися в літературу, адже важкі часи – то її доба. Розповідає, як емігрувала до Чорнобиля – «там можна відчути справжню Україну», говорить спокійно і твердо: «…ми не програли, ні. Це не поразка, це кроки історії… Бо є високовольтна лінія духу, яка проходить через усі віки, – от до неї і слід підключитись. Це й буде рух опору. Це не означає, що треба виходити на вулиці й бити один одному морди, робити якісь демарші. Треба просто бути людьми». І радить «набратися спокою, набратися сили». Наголошує, що книга «Берестечко» не про поразку Богдана Хмельницького в тій битві, а про його перемогу над поразкою. «Немає часу на поразку», – лунають актуальні й нині рядки. І вже прощаючись: «Господи, пробач мені моє зухвальство, що я сподіваюсь бути почутою. Дякую».

Вечір другий. Людей так само море, тільки вже поприходили години за дві. Ліна Василівна говорить дуже коротко: «Ви думаєте легко – після самотності, відлюдності, Чорнобиля – витримувати аплодисменти? Людина ж зіщулиться й захоче після такого тікати! Не хочу забирати в Олі Богомолець час, який вона може віддати вам… Я дякую долі, що дала її душі почути моє слово… Хочу побільше написати, щоб встигнути, а буде чи не буде це надруковано, для мене не так важливо… Є одна приказка японська: перемагає той, хто витримає... на 15 хвилин довше. Всім нам зичу витримати це все на 15 хвилин довше. І тоді на 16-й хвилині ми переможемо!».

А далі – пісні Ольги Богомолець на поезію Ліни Костенко: щем і мужність безмежного космосу її віршів і спраглі очі принишклої зали. Це про тих, хто вміє «бути людьми», про нас усіх:

Було нам важко і було нам зле.
І західно, і східно.
Було безвихідно. Але
нам не було негідно.

І це, напевно, головне.
Якої ще фортуни!
Не відступитися. І не
покласти лжу на струни.

Ще давньогрецькі філософи відкрили світові просту істину: устами поета говорять Бог і Народ. У наші часи Голоду на справжнє Слово та другого Голодомору, коли нищиться все українське, коли знецінені слова й поняття, а зневіра роз’їдає душі, відбулося довгоочікуване повернення Поета. Тож чекаємо на його Слово. В дорозі до читача – роман «Записки українського самашедшого», дві нові книжки поезій…

 

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.