▪   Жанна Безп’ятчук

Планетарний меморіал

Друга світова війна породила культ мертвих і страх рецидивів глобального винищення. Їх намагалися подолати на різних напрямках геополітики, та вони досі відчутні
Матеріал друкованого видання
№ 35 (96)
від 28 серпня, 2009

 

Друга світова війна перетворила Європу на один величезний меморіальний комплекс. Пам’ятни­­ки жертвам, визволителям, невідомим солдатам, зведені після Першої світової, доповнили тисячі нових обелісків Другої. Але культ мертвих запанував не ли­­ше на європейських просторах. Він був повсюдним на територіях усіх п’яти театрів війни.
 
 
Єднання заради миру
 
За різними оцінками, в горнилі Другої світової загинули від 50 млн до 70 млн людей. Цю вражаючу цифру потрібно було якось осмислити, легітимізувати й іти далі. Й ось тут Стара Європа, пізнавши все жахіття війни, виявила блискучу здатність до політичної, економічної та духовної регенерації. Первинна ідея європейської інтеграції постала на цвинтарях Другої світової в атмосфері культу мертвих як спроба подолати жах і провину та убезпечити себе від рецидивів глобального винищення. Це було, так би мовити, концептуальне завдання. А базове завдання європейського єднання полягало у нейтралізації хронічної ворожнечі Франції та Німеччини. В підсумку, сьогодні, через 57 років після створення Європейського об’єднання вугілля та ста­­лі, з якого почався ЄС, у Європі виросло вже кілька поколінь людей, яким знайомий лише культ свободи або ж культ споживання, але ніяк не культ мертвих.
 
Пошук нового ворога
 
У той час як Європа спромоглася перейти від ірраціонального жаху перед воєнними травмами до раціонального їх осмислення, СРСР, залишаючись замкнутою системою, потребував нових ворогів. Друга світова не вирішила протиріч між, з одного боку, колективістськими, етатистськими та, з іншого, ліберальними, антропоцентричними ідеологіями. Те, що в таборі борців проти нацизму опинилися тоталітарні та демократичні держави, означало одне: конфлікт між ними лише відтерміновується, причому не надовго. Так і сталося. Холодна війна настала швидко й тривала доти, доки існував СРСР.
 
Державне самоствердження
 
Під гудіння планетарного мегабудівництва меморіалів чимало недержавних народів та молодих національних держав здобули унікальний шанс самоствердитися чи принаймні розширитися територіально. В когорті цих «щасливчиків», окрім України, опинилися й інші східноєвропейські та балтійські держави. Так, до Польщі було приєднано частину Східної Пруссії. До Литовської РСР відійшла Клайпедська область та частина території Білорусі. До Естонської РСР були приєднані території Псковської області. Щоправда, платили за це високу ціну – перебування в складі соцтабору або СРСР було далеко не медом.
 
Постколоніальний хаос
 
В інших регіонах світу в перші повоєнні роки вирували не менш значущі події, відлуння яких ми чуємо й сьогодні. 1947 року на світовій мапі постає нова держава – Пакистан. Ослаблена війною Британія йде з Індії. Десятиріччям пізніше з Північної Африки піде Франція. Разом із новопосталою політичною силою – Мусульманською лігою – британці накреслять вельми суперечливі кордони Пакистану. Вони об’єднають в одній державі племена пуштунів і белуджів, ментально й історично пов’я­заних із Афганістаном і Близьким Сходом, та племена, що проживають у провінціях Пенджаб і Сіндхі, орієнтованих на Індію. Саме північно-західні території Пакистану, де зосереджені пуштуни, чиї одноплемінники скла­­дають більшість населення Афганістану, є основним прихистком для талібів від самого початку антитерористичної війни в Афганістані. Талібан зумів так оперативно й успішно відродитися саме завдяки стратегічному плацдарму на території Пакистану. В підсумку в Афганістані триває війна, кінця й краю якої не видно. А НАТО переживає системну кризу. Майбутнє Альянсу, вочевидь, залежатиме саме від перебігу цієї війни. Й таких кордонів, накреслених на око в стані повоєнної розгубленості, чимало. Пів-Африки хронічно лихоманить саме через такі кордони.
 
Одне слово, Другова світова зробила з нашої планети гігантський меморіал. І пам'ять жива. Вона зобов’язана залишатися живою…

[1488]

 
ПОЧАТОК ВІЙНИ
За спогадами Тетяни Лампік

 

Читаючи на старості романи Віктора Суворова, моя бабця тішилася: «Нарешті хтось правду пише! Ми тоді теж вважали, що СРСР нападе на Румунію». На її думку, все, про що писав Суворов, збігалося з дійсністю до деталей: від скупчення на румунському кордоні (бабця на той час опинилася на заставі в Буковині) наступальних озброєнь, до видачі особовому складу нових чобіт. Дружин прикордонників зобов’язали регулярно відвідувати тир. Околиці заполонили НКВС-ники, офіцери-прикордонники боялися й рота розкрити, щоб наступного дня не опинитися відомо де. А бабця перелякано спостерігала, як до осель НКВС-ників регулярно під’їздять вози, навантажені меблями, посудом та іншими домашніми пожитками, й їхні дружини чи не щодня з’являються в нових сукнях трохи не свого розміру.
 
Коли почався німецький наступ, бабця провела три доби на передовій із автоматом в одній руці й дитиною в другій (моїй мамі тоді не було ще й року). А на четвертий день військові роздобули вантажівку, щоб вивезти жінок із дітьми й поранених. Коли бабця підтягла до машини якогось хлопця в закривавлених бинтах, виявилося, що місце зайняте: дружини НКВС-ників встигли наповнити кузов меблями. Одна тітка дбайливо прилаштовувала згори здоровенного фікуса. Й саме це розлютило мою бабцю більше за погрози «повідомити про неї куди слід». «А в мене якраз ППШ був на плечі, то я й дала по ній чергу та повикидала ті меблі до дідька!» – життєрадісно оповідала бабуня. Їй поталанило дістатися рідного містечка на Черкащині.
 
Записала Катерина Липа, онука Т. Лампік
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.