▪   Костянтин Раковський

Сіль і шампанське

ФОТО: Макс Лєвін
Артемівськ – найстаріше місто Донбасу. Його мешканці намагаються зберегти свою історичну індивідуальність і привабливе регіональне обличчя
Матеріал друкованого видання
№ 38 (99)
від 18 вересня, 2009

 

 
Загальновідомий феномен міст-конкурентів. Наприклад, у Харкові є багато адептів «першої столиці», які вважають величезною помилкою перенесення її в 1934 році до Києва. Так само в сусідній державі мешканці Петербурга та Москви поглядають одне на одного зверхньо. Але буває, що й на території однієї області співіснують міста-суперники.
 
Бахмутські яблуні
 
«І запам’ятайте: нас не можна називати «донецькими»! Ми – бахмутські!» – повторює Володимир Березін, лідер краєзнавчої та природоохоронної організації «Бахмут». У горбачовські часи він був організатором референдуму за повернення Артемівську старої назви – Бахмут. Однак тоді консервативні міщани проголосували проти, хоча нині ця назва вживається повсюдно. Колишній депутат міськради, активіст і правозахисник, він щойно повернувся з сусідньої Костянтинівки. Там на очах Березіна заарештували за хабар його давнього опонента – костянтинівського ме­­ра, якого громадські активісти звинувачували в протизаконному роздаванні земель своїм родичам та обласним управлінцям.
 
«Коли я ходив воювати з чиновництвом, мені казали, що це ідеалізм. Що ж, подивимося», – каже наш співрозмовник.
 
А ще пан Володимир нещодавно налаштував проти себе багатьох футбольних уболівальників, звернувшись до УЄФА з проханням не проводити Євро-2012 у Донецьку, поки під містом не ліквідують склади радіоактивних відходів.
 
«Найгірше, що в голови жителів краю методично вбивають уявлення про Донбас як про пустелю, мовляв, його історія почалася з капіталіста Джона Юза та більшовика Артема. Для політичних спекуляцій це дуже зручно, як і для підкріплення сепаратистських гасел. Але ж замовчується величезний пласт історії регіону, люди не знають про своє коріння! Бо факти суперечать тому вихолощеному уявленню про регіон, сформованому зусиллями місцевої еліти», – каже Березін.
 
Куранти на центральній площі Артемівська тим часом відбивають мотив популярної пісні «В чистому небі Донецька». Наш співрозмовник несхвально слухає «чисто донецький» передзвін. Він уже встиг підготувати концепцію про те, щоб оголосити гімном міста популярний шлягер 1970-х «Яблуні в цвіту», автор і виконавець якого, Євген Мартинов, навчався в Артемівському музучилищі й пісню цю присвятив міському саду з яблунями.
 
На перший погляд, місто здається зовсім не індустріальним, навпаки: за його околицями поблизу селища Червона Гора відкриваються картини незайманої природи: ліси, байраки, озера. Але це – теж Донбас, тільки зелений, рекреаційний, із історичною пам’яттю.
 
 
П’ять сторіч
 
Скільки років Донецьку? Трохи більше півтораста, хоча тамтешня міськрада прийняла рішення вважати датою його заснування 1779 рік. А козацький Бахмут розміняв п’яте сторіччя, і це предмет гордощів багатьох місцевих краєзнавців. В Артемівську можна почути негарні слова, адресовані Лазарю Кагановичу, який буцімто в 1932 році наполіг зробити «столицею» нової області не справді заслужений повітовий центр промисловості та інтелектуальної еліти, а «якусь» Юзівку. Донецьк бахмутські патріо­ти сприймають як такого собі міщука у дворянстві, на якого раптом звалилися незаслужена слава й гроші.
Розставлені напоказ по Донецьку статуї Бубки й Кобзона, копія кремлівської Цар-гармати, навіть архістратиг Михаїл, викинутий з-під київського поштамту примхливим Олександром Омельченком, – це спроба створити бодай видимість респектабельності.
 
Родовід же старого Бахмута читається просто на вулицях. Будівлі Азово-Чорноморського та Комерційного банків і торгових домів пам’ятають той час, коли місто було центром великих ярмарків і становлення місцевої індустрії. В готелі «Брістоль» зупинялися знані письменники, актори й купці. До речі, тут же відбулося прощання з імператором Олександром І, котрий нагло помер під час поїздки до Таганрога. На околиці міста в селищі Ступки збереглися й залишки соляних шахт товариства «Бахмутська сіль» – величні стіни з червоної цегли. Здається, тут зараз ходитимуть бородаті майстри в пом'ятих картузах і фартухах…
 
Бренди сучасного Артемівська – сіль і шампанське. Підприємство «Артемсіль» працює так, що його продукції вистачає всій Україні. А ігристе вино, відоме з 1954 року як «Артемівське шампанське», співвітчизники найчастіше згадують під Новий Рік, хоч і в інші пам’ятні дати споживають не без задоволення.
 
Що ж до тутешніх символів історичних – це ще й лідер повстання проти Петра І донський козак Кіндрат Булавін, пам’ятник якому прикрашає центральну площу міста. Не так давно в Артемівську відзначали трьохсот­річчя його повстання, у вирі якого колись опинився Бахмут. Причиною бунту стали бажан­­ня царизму скасувати козацькі вольності й… сіль.
 
Повстанець Кіндрат
 
1704 року російський цар заборонив козакам видобувати сіль, позбавивши їх важливого джерела прибутку. Крім того, почав населяти край усілякими прикажчиками й царськими чиновниками. Та хоробрий отаман Булавін відновив тут статус-кво: розігнав солдатів, які охороняли солеварні, й заарештував дяка Горчакова, котрий прибув із Москви для «розбору польотів». А в 1707 році Кіндрат Опанасович уже виступає проти росіян відкрито, розбивши каральний загін Юрія Долгорукова.
 
Того самого року, відступаючи від 20‑тисячного московського війська, Булавін іде шукати підтримку на Січі. Там, за порогами, формується унікальний союз козаків донських із запорізькими. Підняте ними повстання розкинулося від Дніпра до Волги, втягнувши у свій вир і Ногайську орду, й черкесів.
 
У «Полтаві» Пушкін, до речі, організацію булавінського повстання чомусь приписує Мазепі:
 
Повсюду тайно сеют яд
Его подосланные слуги:
Там на Дону казачьи круги
Они с Булавиным мутят.
 
Насправді ж Мазепа, який тоді позиціонувався як сюзерен царя Петра, не зміг виступити на підтримку донського козака. Натомість запорожці поставилися до Булавіна прихильніше. Донський отаман знайшов покровителя в особі кошового Костя Гордієнка. Той на раді закликав, що, за стародавніми звичаями, допомога повсталим є святою справою, тож майже дві тисячі запорожців під проводом отаманів Безпалого та Драного пішли разом із Булавіним.
 
Та кілька невдач і підступне вбивство Кіндрата Опанасовича своїми ж старшинами призвели до поразки повстання, й більшість українських козаків загинули, обороняючи Бахмут, який був згодом майже повністю зруйнований військом Петра.
 
 
Нестерпні парадокси
 
Тож чим Булавін не історичний символ для Донбасу? Принаймні в Артемівську дуже добре розумієш, що козак Кіндрат тут значно популярніший, аніж більшовик Артем.
 
«Усе почалося з того, що на центральній площі міста Іван Кавалерідзе збудував один зі своїх монументів у стилі пізнього кубізму – 30‑метрового більшовика Сергєєва, – розповідає Тижню донбаський історик та культуролог Вадим Джувага. – Це титанічна споруда, автору вдалося наче зафіксувати в камені застиглий порух людини. До відкриття монумента було приурочено конференцію дев’я­­ти тисяч робітників Донбасу – переважно з Юзівки і Макіївки. На ній і прийняли рішення змінити назву міста. Бахмутців, звісно, ніхто й не спитав». Гігантський пам’ятник роботи Кавалерідзе був зруйнований під час Другої світової війни, проте його майже точна копія й досі нависає над Святогірською лаврою в сусідньому Слов’янську.
 
По смерті товариша Сергєєва, відомого під псевдо Артем, організатора Донецько-Криво­різької республіки, залишилося в краї кілька пам’ятників, а також афоризм «Видовище неорганізованих мас для мене нестерпне».
 
Маси ж Артемівська свого патрона не надто люблять. Навіть у місцевому краєзнавчому музеї, в якому дивним чином поєднується статуя революціонера зі скіфськими бабами, теж тепло згадують «золотий вік Бахмута»: ідилію багатого повітового міста, де кожний, хто не лінувався, міг забезпечити собі пристойний достаток, – допоки сюди не при­йшов Артем із наганом.
 
До створення Донецької (тоді ще Сталінської) області найбільші галузеві об’єднання концентрувалися саме тут. У Бахмуті колись було управління Донецької залізниці, в що зараз важко повірити, дивлячись на старий, майже іграшковий вокзал із червоної цегли, від якого вже не відходить жодного потяга. Недалеко звідси окраса міста – будинок колишньої земської управи. Нині це залізничний технікум, біля якого на День незалежності та на День національного прапора зазвичай збираються активісти місцевих націонал-демо­кратичних організацій. Вважається, що на цьому будинку в 1917 році вперше в регіоні було піднято жовто-блакитний прапор. Тоді ж, до речі, на виборах до Всеросійських установчих зборів у Бахмуті впевнено переміг блок українських партій.
 
Донецьких же звинувачують тут навіть у найбільшій техногенній катастрофі міста останнього часу: вибухах на військових складах під Артемівськом шість років тому. Подібного руйнування Бахмут не знав із часів розгрому булавінського повстан­­ня: два тижні в місті гахкали снаряди, прямих збитків було завдано на 50 млн грн. «Навіть Кучма поклав вину на тодішнього прем’єр-міністра Віктора Януковича, – каже на прощання Володимир Березін. Все ж таки добре, що відбулася Помаранчева революція. Цих донецьких до влади й близько не можна пускати!» – каже він із таким яскравим запалом, якого в Києві давно вже не почуєш, а тим більше в Донецькій області... Все ж таки Артемівськ – парадоксальне місто.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.