▪   Дмитро Стаховський

Корисна пекельна купіль

ФОТО: автора
Село Лумшори – водолікувальний курорт ще з австро-угорських часів. Тутешні підприємці пристосовуються до нових умов господарювання, й сюди тягнуться спраглі оздоровлення українці та іноземці
Матеріал друкованого видання
№ 33 (94)
від 14 серпня, 2009
Це невеличке село розташоване на краю української географії – на Закарпатті. Але, зважаючи на кількість і громадянство іноземних туристів, що тут тепер бувають, Лумшори – місцина цілком європейська. Тут на всіх вистачає лісу, водоспадів і свіжого гірського повітря.
 
Старосвітське джакузі
 
Після невеличкого дощу пахне свіжою глицею. Дорога прямує в гори... Колись я тут уже бував, тож їду селом у пошуках славетних лумшорських чанів не навмання.
 
Певно, слід пояснити сутність водолікування в Лумшорах, яке тут практикують іще з XVII сторіччя. Ви заходите до дерев’яної колиби, тільки без даху. Посередині, замість шинквасу, стоїть чавунна посудина, наповнена мінералкою. Її підігрівають дровами на відкритому вогні. В чані лежить кілька камінців. Ви залазите всередину (в цьому саморобному джакузі вміщуються інколи ще 4–5 людей), а меткий гуцул, котрий підкладає хмиз під чан, варить вас на повільному полум’ї. Як відчуєте, що кров починає кипіти (хоча насправді воду гріють не більше ніж до +45°C), вискакуйте! За кілька кроків – прохолодний гірський потік. І влітку, і взимку процедура відбувається просто неба.
 
Усі таким чином оздоровлені згадують казку про Горбоконика, де схоже варили (щоправда, в молоці) головного персонажа, й він виліз із казана красенем і розумником. І майже всі після цієї процедури кажуть, що «пройшли тренування перед пеклом».
 
Рухаюся вглиб села. Шляховики кладуть асфальт – точніше, латають покриття. При цьому сказати напевно чи дорога асфальтова, чи ґрунтова, важко. Раніше вона прошивала село наскрізь повз турбазу «Полонина» й прямувала вище, вгору. Піднімалась уздовж річки Туричка з її численними водоспадами до невеличкого гірського озерця й перетворювалася на туристичну стежку десь на полонині Руна.
 
А нині? Ось раптом на дорозі виростає шлагбаум. Невже я десь поворот пропустив? За огорожею – будка охорони. Питаю в дядька: «Мішу знаєте? Як до нього проїхати?» Гуцул відкриває проїзд: «Як не знаю… Їдь прямо, на розвилці – праворуч».
 
Виявляється, шлагбаум вирішило поставити на дорозі загального користування керівництво туристичної бази як такий собі психологічний захист: «щоб чужі не вешталися». Хто не знає секрету – хай розвертається або ж платить за стоянку й далі йде пішки…
 
Міша – так по-тутешньому називають Михайла Ворожильника. А ще тут є Володя, або Володимир Ап’ярі. Обидва – власники лумшорських чанів. Конкуренти й закляті сусіди.
 
 
Мокра сага
 
«Колись, за радянських часів, обидва бізнесмени працювали на базі «Полонина», – розповідає мені місцеву сагу мешканка Лумшор пані Марія. Непогано їм велося на потужному туристичному підприємстві з розвиненою інфраструктурою. Обидва були інструкторами з туризму, екскурсоводами. Народ із усього СРСР мріяв пройтися туристичними стежками Перечиншини. Міша водив горами відпочивальників, а згодом став барменом. У часи горбачовського «сухого закону» це було особливо вигідно, хоча й доволі небезпечно. Володя, крім туризму, захоплювався фотографією, розносив туристам недешеві тоді кольорові знімки на згадку про перебування в Карпатах – як додатковий сервіс. Так і осіли обидва в Лумшорах, хоча й не місцеві.
 
Міша в 1990-ті роки набрався досвіду підприємця, а вже в новому тисячолітті розбудував «Колибу» – так зараз зветься чималий ресторанний комплекс, зведений на місці радянської турбазівської колиби. Володя мешкає через потік, за мостом – у будиночку, де раніше розташовувалися фотолабораторія й бібліотека. «Отак вони й прихватизували, що зуміли, – каже пані Марія. – Але досі не можуть остаточно ні землю поділити, ні мінералку».
 
Як нагадування про чималі запаси лікувальної води біля річки стирчить нова бурова вежа.
 
Мінералка з підігрівом
 
«Та то для Міші буримо, – каже Толян, мешканець Мукачева. – Ми тутки три місяці вахтовим методом, уже пробурили 150 метрів».
 
Отже, свердловина з’явилася недарма – Міша виглядає підприємливим бізнесменом. Крім того, що тримає ресторан із вишколеним персоналом, він ще чекає на доставку вже третього чана для водних процедур, відлитого саме під його замовлення. Цього разу – місткістю на десять людей.
 
Михайло Ворожильник першим здогадався облаштувати на річці контра­стні міні-купальні для кожного казана, щоб із гарячого стрибати в холодне. Він же прагне стати першим у Лумшорах приватним власником свердловини з мінеральною водою. А біля неї ще збирається спорудити й міні-готель.
 
Розширюватися є куди. Три чани на його обійсті – це, виявляється, не так уже й багато: попит на купання останні кілька років просто шалений. «Тепер ми приймаємо замовлення тільки за повною попередньою оплатою», – задоволено каже бізнесмен. Полікуватися в сірководневій мінеральній купелі приїжджають і зі сходу України, й із сусідніх Словаччини та Угорщини. Купання в гарячій, переважно артезіанській або й річковій воді, стає модним і далі по Закарпаттю: подібні чани вже встановлені й діють у сусідньому селі Кострино, на Свалявщині, та й в обласному Ужгороді є. Дехто практикує й фітованни – коли у воду додають відвар лікувальних трав.
 
Курортники-старожили
 
«А ми чан не збираємося ставити, – з московським акцентом промовляє пані Ольга, власниця однієї з лумшорських «зелено-туристичних» садиб. – Мінералку тягнути до нас далеко».
 
Ольга Фейка колись приїхала в Карпати з Москви відпочити. Тут, на базі, познайомилася з майбутнім чоловіком і лишилася. Мешканців у неї зараз небагато – відбила криза. Однак роботи по садибі, де з чоловіком живе й працює, чимало: «А ще дров на зиму треба знаєте скільки? Шість вантажівок по 600 гривень машина, от і порахуйте. Газ, упевнена, сюди ніколи не підведуть». А туристи приїжджають і взимку, й умови за свої гроші хочуть отримати пристойні.
 
Подружжя також має квартиру в Ужгороді. Але їм подобається в Лумшорах. Це лише за 45 кілометрів від обласного центру. Та й не тільки їм: землі в селі вільної вже не знайдеш. Ось тут, показує пані Ольга, якийсь митник будується, там далі – податківець: «А он наші сусіди – лумшорські дачники-першопрохідці». Колись у 1980-х непоказну хатинку ті люди придбали за 500 радянських рублів.
 
 
Врятований антикваріат
 
Чанів у Лумшорах я нарахував із півдюжини. З’явилося на старовинному курорті й кілька «зелених» садиб, досі працюють дві радянські туристичні бази, де готові прийняти поціновувачів гарячих купань.
 
Розмовляю з іншим бізнесменом – Володимиром Ап’ярі. Він обурюється діями конкурента Міші, який почав самовільно бурити свердловину і, мовляв, цим порушив природні водяні пласти. Поруч місцеві теслі лагодять паркан.
 
«Йой, та й файний нись бов динь! Рано іще семої не було, ай ми з Іванком пуйшли на вокзал, – чути розповідь одного з будівельників. – Потюм удвіз мене Іванко у варош, зустрілисьме нашого цімбора Хруста і мало посиділи у кафе. Так там файно боло!»
 
Повз мене раз по раз пробігає хлопчина, носить якісь цурки. «Ти чий будеш?» Малий киває головою в бік гуцула, який щойно виголосив монолог про кафе. «Ненько твій?» – «А то!»
 
Одинадцятирічний Дімка – балакучий і роботящий хлопчина. Щодня з батьком їздить із сусіднього села в Лумшори працювати. Йому подобається в такий спосіб проводити канікули. Піднімається о сьомій та й їде маршруткою сюди – подає дрова, аби підтримувати вогонь під чаном. Балачка в нього значно зрозуміліша, ніж у батька.
 
«А в чані купався?» – «Що? Джекі Чан?» – хлоп’яга стає в позу каратиста, але, побачивши свого працедавця Володю, хутко хапається за хмиз.
 
«Після армії в мене боліла шия, мучили поліартрит, виразка, – розповідає Тижню пан Ап’ярі. – Тут через день приймав сірководневі ванни й практично вилікувався. Пив водичку – й виразка затяглася. Тож коли вода мені допомогла, у 1980-х влаштувався працювати на тутешню турбазу. Тепер я – мєсний абориген. Ходжу в гори з сином, друзями. Й обов’язково після кожного походу – в купіль».
 
Це не складно: в пана Володимира мінералка просто на подвір’ї б’є з-під землі. А біля джерела – традиційний лумшорський чан. Особливий, виготовлений у XVII сторіччі. Його історію вислуховую як детектив.
 
У період пізнього СРСР чавунну ємність, за різними версіями, чи то забули неподалік мінерального джерела, чи викинули як непотріб. Пан Володимир: «Валявся перекинутий під деревом оно там, а я встановив його, щоб можна було користуватися всім, хто любить «поваритися» за старовинною технологією. Ходила до чана одна бабця, не лінувалася збирати дрова в лісі, от вона собі купалася. А так із села мало хто приходив. Бо у ваннах на турбазі скупатись завжди було простіше – заплатив 40 копійок, повернув кран із гарячою мінеральною водою, та й кайфуй».
 
Настали нові часи – початок 1990‑х. «Турбаза розпалася, – веде далі бізнесмен. – Поки я лазив по Карпатах, був відсутній близько місяця, цей чан хтось потягнув – уже на металобрухт. Тоді, власне, все цупили – й кочегарку, й труби… Але вдалося врятувати – викупив оцей антикваріат у якоїсь фірми, де він лежав і очікував відправки на металургійне підприємство. Тоді я його на старе місце встановив і міцно зацементував, щоб крадії й трактором не витягли. До речі, мені вже кілька людей казали, що такий самий чан бачили у Віденському музеї».

Ось так відновилася в Лумшорах епопея старовинного купання в гарячій мінеральній воді.

 
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

 

Графські витребеньки
 
Перші відомості про використання мінеральних вод у лікувальних закладах на Закарпатті належать до XVI–XVII ст. Ішлося про примітивні водолікарні – «купальні» в ямах у місцях виходу мінеральної води з-під землі.
 
1600 року поблизу села Лумшори Перечинського району організували перший лікувальний заклад, який розрісся й у XVIII ст. уже називався «Курортом Лумшори».
 
У 1755 році власник більшості мінеральних джерел Свалявщини – граф Шенборн направив до Відня мінеральну воду Неліпінського і Суськовського джерел для аналізу. Можновладець мав на меті скласти конкуренцію Маріїнським Лазням та Карловим Варам, що були вже тоді досить популярними. Він створив так званий Карпатський круг – 16 купальних зон у різних селах сучасного Закарпаття. Бальнеологічні курорти Поляна, Шаян, Заньків та інші працювали за різними технологіями оздоровлення. Лікування ж у Лумшорах і тоді базувалося на підігріванні в чанах.