▪   Лесь Белей

Русинський Ґільґамеш

На фото Юліан Тамаш
Юліан Тамаш: у літературі я сам собі і корінь, і крона...
Матеріал друкованого видання
№ 5 (118)
від 5 лютого, 2010

Незаперечним інтелектуальним лідером бачванських українців є академік НАН України, професор Новосадського університету Юліан Тамаш. Він представляє свій народ у політиці, літературі й науці. Намагається не втрачати контакти з історичною батьківщиною – Україною.

У. Т.: Як живеться академікові НАН України за 1300 км від Києва?

– Бути україністом у Сербії – як ченцем у пустелі. Славістика тут розвинута, але серби проросійськи орієнтовані. Сербських славістів цікавить Росія, Чехія й Польща, а Україна – ні, на неї вони дивляться через російські окуляри. Якщо бути твердим україністом, то це може викликати конфлікти в Сербській академії наук чи в університеті. Я займаюся русинською літературою в контексті української. Нещодавно побачила світ моя книжка про малі літературні традиції світу. Тут я розглянув і русинську літературу в руслі української. Але є й інші літературні традиції, скажімо, кавказьких народів, сибірських народів, лужицьких сербів, кашубів, індіанська література, африканські й азійські літературні традиції.

У. Т.: Бачванські руснаки – це, на вашу думку, окремий етнос чи субетнос українців?

– Цей русинський етнос чи субетнос об’єктивно був зв’язаний із українським контекстом. Просто це тепер більше політичне питання, ніж наукове. Об’єк­тивно, коли взяти до уваги всі факти, всі дані, які свідчать про 8 століть життя руснаків і русинської ідентичності, то найбільше історичних зв’язків русинського ідентитету саме з українським контекстом. Ось, скажімо, на цих просторах Бачки перебував Володимир Гнатюк. Він багато зробив для руснаків, включаючи записи русинського фольклору, й він завжди наголошував, що русинська різниця, яка склалась історично, не від’єднує, а навпаки, дає життя бачванським руснакам, і вони належать до корпусу українського народу. За Гнатюком пішов і Грушевський, і Франко. Натомість ніхто ніколи не казав, що історичні відмінності, які характеризують руснаків у Бачці, треба забути. Ні, це має бути так, як є – одна гілка українського дерева. І мої дослідження регіональних літературних традицій світу говорять, що дуже легко перетворити одну регіональну традицію в національну, якби були історичні сили й склалися умови. А якщо протягом восьми століть ця русинська ідентичність не могла цього зробити, то як вона тепер, коли живе діаспорою в п’яти-шести країнах Центральної Європи малими островами по 15000–20000, може дійти до національної? Просто русинські традиції, розпорошені різними країнами, є регіональними традиціями українського народу. Й коли людина має здоровий глузд, то вона це розуміє.

У. Т.: Що допомогло зберегти руснакам свій культурний анклав за ці більш ніж 270 років?

– У Бачці, сьогоднішній Воєводині, а колишній Південній Угорщині, ми були завжди між двома вогнями. Ніхто з державотворчих народів не вважав нас ані своїми, ані чужими. Просто нас толерували. Скажімо в Угорщині, Словаччині чи Польщі унія була сильніша, й там процеси асиміляції йшли швидше. Ми зберігали ідентичність у хаті, але й певною мірою адаптовувалися до суспільства, держави, до яких належали. Русини пам’ятали власну історію й водночас не до кінця знали її. Кожен державотворчий народ не сприяє тому, щоб національні меншини дійшли до власного національного усвідомлення. Природною є інтеграція русинів з українським народом – це для мене незаперечне. Досвід показав, чим освіченіші руснаки з Бачки, тим вони українсько свідоміші.

У. Т.: Чи мають шанси бачванські русини вижити й зберегти свою ідентичність за часів глобалізації?

– У селі Коцура прості хлібороби, окрім русинської, володіли також сербською, німецькою й угорською мовами. Сто років тому вони жили, як у теперішньому глобальному селі. Вони зберегли джерельні вартості своєї ідентичності, а почувалися часткою ширшого світу. Просто якби ви мали 15 000 голосів на якихось виборах і хотіли би здобути права для меншини, то ці голоси нічого не вирішать, їх замало. Але якщо є 5-10 активних людей із русинською свідомістю, котрі трактують світ як власний дім, то вони можуть більше зробити для збереження ідентичності, ніж усі 15 000 разом узяті. В публічному житті Сербії ми маємо певну вартість. І якби в нас не було цих 20 людей, які активно підтримують українську свідомість русинів, то ми б уже давно зникли.

У. Т.: За часів Мілошевича ви емігрували до Канади й отримали там політичний притулок. Що спонукало повернутися?

– У Канаду я втікав, бо не хотів тут нікого вбивати (професора Тамаша мобілізували до лав югославської армії. – Ред.). Не хотів, щоб людина, гірша за мене, вбила мене, й щоб часом я, коли стріляв би, не вбив кращої за себе людини. Сподівався, що за оканом буде місце для професора, адже знав українську, східнослов’янські літератури, знав і південнослов’янські – сербську, хорватську, македонську. Проте в США та Канаді слов’янськими літературами, та навіть і власною, не дуже цікавляться. Там долар вирішує все. І я повернувся.
 
У. Т.: Ваша літературна творчість досить самобутня. Кого вважаєте за власних учителів?

– Може, у світовій літературі маю якихось учителів. У русинській літературі я сам собі і корінь, і крона. Сподіваюся на одне: коли моя етнічна спільнота щезне в історії, то залишиться літературний твір, як для шумерсько-вавилонської культури епос про Ґільґамеша. Це не скромно, що так кажу, але надіюся, такий твір напишу. В русинській літературі шаную Гавриїла Костельника й Михайла Ковача. Костельник мовою Руського Керестура не описував проблем лише села, а й мав світовий контекст, і я собі поставив таку планку. Державні й національні рамки я поважаю, як громадянин держави, в якій живу, і з національної точки зору я русинського джерела, а український світ вважаю за особисте єство. Проте всі інші орієнтири – світові.
 
У. Т.: Ви вживаєте обсценну лексику й часто в прозі можна знайти досить відверті сцени. Наскільки я знаю, руснаки мають досить консервативні погляди...

– Є такі думки, що я нетиповий руснак. Є й жарти, що я або українець, або єврей. Ну, щось тут із моїм русинським корінням не все гаразд. Я просто не поділяю цей горизонт цінностей, у якому жила русинська спільнота. І моя літературна концепція така, що література – це тотальна гра.

У. Т.: Гра в бісер?

– Так, буквально все має грати. Я хотів зробити тотальну літературу, в якій усі можливі функції були б показані. Ви сказали, що є слова, які належать до гротеску. А гротеск існує паралельно з кращою стороною нашого життя. Буквально за мить у нас одночасно живе дитина й старець, звір і ангел, чоловік і жінка. Письменник повинен бачити ці амплітуди. Коли це вдається, то гротеск – тільки одна зі сторін нашого життя.

У. Т.: Чи правда, що ваш роман номінований на Нобелівську премію?

– Правда. Кожні 4–5 років Нобелівську премію присуджують письменникам малих літератур. Чи колись її отримаю, чи ні – це Бог знає. Думаю, для початку треба перекласти дві-три мої книжки німецькою та англійською мовами.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Юліан Тамаш народився 1950 р. у Вербасі (Сербія). Вивчав пів­ден­но­сло­в’ян­ські літератури в Новому Саді, де й здобув ступінь доктора літературознавства. Автор монографій: «Русинська література» та «Українська література між Сходом та Заходом», «Велич малих» (сербською мовою); книжок поезій: «Небо на колінах», «Пісні про порох», «Звичайний день», «Впадемо наче роса», «Втіха природи», «Пісок і час», «Золота хмара» та ін.; роману «Окупаний у вічності»; книжок-есе: «Очерет, який думає», «Гавриїл Костельник між доктриною та природою», «Володимир Гнатюк й ідентитет русинів Угорщини і Югославії», «Дарунки моїх братів». Академік НАН України з 1997 р.