▪   Ростислав Семків

Вісім повчальних монологів

Оксана Забужко."Музей покинутих секретів"
Оксана Забужко написала роман про повстанців та сучасний Київ
Матеріал друкованого видання
№ 1 (114)
від 16 січня, 2010

 

Анотація нової книжки Ок­­сани Забужко «Музей покинутих секретів» каже правду: роман недаремно порівнюють із творами Достоєвського й Томаса Манна. Можемо ще додати Пруста з його пото-­­
ком свідомості та розгалуженими кас­­кадами сюжетних ліній, Джойса з тим самим потоком і зміною точок зору та інших. Так, нехай із запізненням у більш як три чверті сторіччя, але українська література нарешті має зрілий модерністський роман – наголошено велику (832 стор.) книгу, котра намагається охопити, відчути, продумати життя, смерть, любов, інші константи світобудови в усіх їх сенсах. Це масштабна рефлексія, інтелектуальний виклик і стилістично розкішна територія для правдивих гурманів тексту.
 
Як його читати?
 
Але час промайнув. Зараз не початок минулого століття, тож читачів, здатних перетравити упродовж кількох вечорів чи безсон­­них ночей 800-сторінковий, навантажений масою міркувань роман, переважно вже немає. Це правда – визнаймо. Просто не стане часу. І гімназії тепер теж не такі, як тоді. Інші. Тому… вочевидь, не всі читатимуть роман повністю.
 
У «Грі в класики» Кортасара рекомендовано кілька способів прочитання його тексту: можна всі розділи по черзі, а можна – відповідно до спеціальних схем автора; або й загалом, як заманеться. Те саме цілком застосовно й до «Музею покинутих секретів».
 
Більшості читачів, а кожна культурна людина нашого простору таки мала б узяти цю книж­­ку до рук, я б радив починати читання від третього розділу («Сни Адріяна») і далі перескочити зразу ж до розділу шостого («Останній сон Адріяна»). Такий читач матиме повнокровний повстанський «екшн»: підшкірне відчуття напруги й небезпеки воєнного часу, зав­­дання, сутички, криївки, вір­ність, зрада, а також любовний трикутник – навіть багатокутник. Усе цілісно, динамічно й гостро: 208 сторінок тексту.
 
Звісно, претензії до цієї частини роману все одно будуть, адже фактично немає батальних сцен, дещо екзотичніше, ніж могло б те бути насправді, прописано любовне життя повстанців, а найгірше те, що за 50 сторінок до кінця повстанських епізодів уже знаєш, яким буде фінал.
 
Захопленим пані Оксаною та фемінізмом юнкам і юнакам, а також усім, хто на власному досвіді знає життя в Києві упродовж останніх 20-30 років, я б радив читати другий, четвертий, п’ятий та сьомий розділи (близько 430 стор.), котрі обертаються довкола трьох об’ємно й сильно прописаних персонажів: активних «селф-мейд» жінок тележурналістки Дарини Гощинської та її подруги Владки Матусевич, а також кохан­­ця першої з них Адріяна Ватаманюка. Цей персонаж, зі свого боку, відсилає до «повстан­ського» сюжету, але йти в це відгалуження не обов’язково, тим більше, що певне, нехай навіть куртуазне, оречевлення жінок у «воєнній» частині (медсестру Рахилю персонаж завойовує із суто гемінґвеєвсь­­кою маскулінною прямотою) може сут­­­тєво підпсувати враження симпатикам гендерної коректності.
 
Друга стратегія читання буде особливо цікава спраглим аналізувати відчуття змінності сучасного нам Києва. І топоніміка, і побут, гучніші скандали, заявлені відкрито політичні гравці – цікава й барвиста панорама простору довкола нас, котру хочеться, немов калейдоскоп, пересипати знову й знову. Впізнаваність прототипу Владки Матусевич перетворює цю частину роману на ще одну, паралельну «повстанській», сагу – і до її пафосу в нас не стане претензій.
 
Врешті, невеликій жменьці нас, малесенькій шопті гуманітаріїв, котрі мають читання об’єм­­них текстів за професію, варто, звісно, простудіювати весь роман. Співпереживати, погоджу­­ва­тися й сперечатися, кривитися через окремі банальності, радіти вдалим сюжетним ходам та багатому інтертекстуальному аранжуван­­ню. Те ж, що дратує, – дратує лише мене; не виключено, що вас дратуватиме в тексті щось інше.
 
Геть учительку!
 
Найбільше, звісно, напружує сама Дарина Гощинська. Це її монологи чуємо впродовж цілого тексту (і так само прочуваємо в інтонаціях сучасного нам Адріяна). Дидактика її погляду спрямована на все довкола, про­­те вражає навіть не гострота критики, а масштаби узагальнень, котрі дозволяє собі робити ця успішна тітка. Тотальна більшість журна­­лі­стів навколо неї продажні, буквально всі депутати тільки й чекають, як зрадити опозицію, а бізнесмени-скоробагатьки таки вже зовсім позбавлені смаку й сентименту до національного, українського.
 
Серйозно дістається молоді, пустоголовому поколінню, котре внаслідок своєї інтелектуальної обмеженості всуціль не фільтрує рекламного матеріалу з телевізорів, тупо висить в інтернеті й тільки чекає, як швидше продатися вже згаданим скоробагатькам, під­­стави­вши їм для послуг свої молоді тіла. Пластикова самот­­ність та емоційна бідність прирікає всю цю генерацію на вельми непривабливе майбутнє: «Уявляю, – пророкує досвідчена зверхниця Гощинська, – яку криву суїцидів це інтернет-покоління видасть соціологам років через десять» (стор. 256). От, не вірить наша шановна завучка в силу віртуальної та розвіртуаленої дружби, в мережеві спіль­­ноти, в яких щогодини хтось ладен відгукнутися й підтримати. Утопія? Ми ще подивимося, чия утопія потужніша! Смайлик, смайлик, смайлик.
 
Елітаризм, відмежування «мен­­шості, котра розуміє» від тупого «піплу, що хаває», є наскрізною позицією всіх магістральних текстів Оксани Забужко, найперше, «Польових досліджень…» та Notre Dame d’Ukraine. Жодних півтонів – світ поділено. Й через отаку бездарну більшість наша країна не має шансів, хіба уважно простудіює натхненні послання Гощинської та зробить висновки. Ставки високі: ця велика книга має застерегти і врятувати цілу націю – не менше.
 
Нам взагалі багато пояснюють у тексті – аж навіть подають визначення симулякра на стор. 601: таке собі охудожнене просвітництво, емоційно наснажене й підкріплене традицією жіночого втаємничення. За остан­­ні 20 років у нас не було масштабнішого й могутнішого тексту; і більш дидактичного теж не було. Вражає, однак, відсутність розуміння, що патріархальний світ, котрий направду відгонить гнилизною та цвіллю, – це таки спільна унісексова проблема й що варто перекидати містки, а не поглиблювати прірви. Втім, мої приватні про­­сторіку­вання вже наштовхнулися на критику найбільш метких до читання інтелек­туалок: «Тобі, чоловікові, всього цього не зрозуміти». Атож, куди нам, товстошкірим носорогам?! А от два Адріяни – центральні чоловічі постаті тексту – тестування, схоже, пройшли.
 
Сентиментальні чоловіки
 
Можливо, найслабшими епізодами в романі є сцени інфантильного любовного сюсюкання сучасного нам Адріяна та його коханої Дарини. Такого серіалу ми ще не бачили – ідеальна жінка та її ідеальний чоловік. Краса їхніх взаємин так само вражає, як і переконує: він прекрасно її розуміє, піклується, поступається, зворушується й плаче – просто основ’я­ненківська Маруся. А Го­­щин­ська поруч, звісно ж, коз­­­­ир-дівка! І тим більш розчулює, як влад із усіма цими пестливими звертаннями (Киць, Зайчик, Лялюся), героїня намагається «грати дурочку», ой, навіть навмисно помиляється в сюжетах: адже ліжко до підлоги пригвинчують не в «Баскервіль­ському псові», а в «Пістрявій стрічці». Ну, треба ж потішити чоловіка!
 
Паралельна пара в «повстанському» сюжеті демонструє не менш козирну Гелю й також Адріяна (Звіра, Кия), сторожкого до небезпек, інтуїтивного інтроверта, котрий постійно рефлектує, навіть під час виконання ризикованого завдання. Тоді, коли в півкулях не те що чоловіка – будь-якої людини вряд чи може залишитися щось, крім електричних розрядів адреналінового торнадо, Звір помічає красу піруетів снігу, музику дзеленчання трамваю, пригадує першу зустріч із коханою, розчулюється й плаче. Ласкавий та ніжний звір… А довкола нього – твариноподібні польські поліцаї, гестапівці й кадебісти, котрі стріляють, вочевидь, не думаючи. Гм, не диво, що ми програли.
 
Гендерними розстановками, цими постійними фалосами та сексуальними звіряннями обох статей, а ще постійним аж до нав’язливості фізіологізмом (із усіма закладеними в роман фрикціями, еякуляціями та менструаціями) книжка просто проситься під скальпель психоаналізу. Але традиційне фройдистське дошукування перверзій, для котрого авторка свідомо постачає купу матеріалу, видається нам поверховим і не надто цікавим. Краще поміркуймо про інше: жінки роману мають більш чи менш вразливу, але сталу ідентич­ність, знають, хто вони. Зі слів Адріяна: її серед ночі розбуди – скаже, що журналістка. Чоловіки ж, особливо обидва Адріяни, навпаки, постійно плутаються у власних тожсамостях. Їхнє головне запитання: ХТО Я? Схоже, авторка чомусь просто не дає їм пройти відповідну стадію, залишаючи при собі не далі як 5-річними дітваками (з сонцем у кишені, звичайно). Їх включено до символічного порядку світу без пояснень, і є лише одна інстанція, котра здатна провадити такий контроль – це Супер-Его, правдива роль центральних жіночих персонажів цього тексту. Реванш, жорсткий реванш: уся книжка просякнута жаданням помсти за сподіяні кривди – гендерну, соціальну, національну. Кадебістам дісталося тепер сповна: авторка просто каструє їх на сторінках, метафорично й буквально.
 
Футурологічний прогноз
 
Цікаво, якою буде подальша доля роману? Наприклад, виокремивши переобтяжену визволь­ним пафосом «повстанську сагу», вдалося б зняти непоганий фільм, цілком у стилі «Залізної сотні». А ще, прибравши з неї еротичні епізоди, цілком можна затвердити ті 200 сторінок для обов’язкового вивчення в національній школі. Досі ми мали лише «Солодку Дарусю» як сучасний аналог перечуленого Нечуя-Левицького. А ця книжка потужніша, вона може заступити у вітчизняному шкільництві монументальні тексти Панаса Мирного, хоч її прямолінійний ідеологізм, вочевидь, ближчий до улюбленої всіма учнями Fata Morgana.

[1715]

 
Бібліографія Оксани Забужко

 Поезія

• Травневий іній (1985)
• Диригент останньої свічки (1990)
• Автостоп (1994)
• Kingdom of Fallen Statues (1996)
• Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980–1998 (2000)
• Друга спроба: Вибране (2005)
 
Проза
 
• Інопланетянка (1992)
• Польові дослідження з українського сексу (1996)
• Казка про калинову сопілку (2000)
• Сестро, сестро (повісті й оповідання, 2003)
• Музей покинутих секретів (2009)
 
Філософсько-літературознавчі праці
 
• Дві культури (1990)
• Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період (1992)
• Шевченків міф України (1997)
• Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (2007)
 
Публіцистика
 
• Хроніки від Фортінбраса (1999)
• Let me people go
15 текстів про українську революцію (2005)
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.