▪   Самійло Ворс

Фантазії на краю прірви

Малюнок: Василь Вознюк
Хто з двох кандидатів здатен переформатувати проект «Україна»?
Матеріал друкованого видання
№ 3 (116)
від 22 січня, 2010

Слід відверто визнати, що Бог великий, єдиний нам досі Україну хранив попри все, що ми з нею намагалися зробити. Зокрема в критичні моменти історії щоразу даючи, як мінімум, шанс на гідний розвиток у незгубному напрямку. Не Його провина, що не всіма цими шансами українці скористалися. Сьогодні вчергове країна отримала теоретичну можливість не скотитися в бе­зодню. Втім, не виключено, що ця пропозиція остання. Навіть безкінечно великодушна вища істота має право, щоби в неї увірвався терпець.

Вибори є – вибору нема?

Результати виборів 17 січня загострили до граничної наочності альтернативу майбутнього розвитку країни. Точніше, розвитку або його відсутності – подальшого безнадійного занурення в болото провінційного олігархічного капіталізму. «Як є» – вже не буде. Буде або гірше, значно гірше, або знайдеться вихід. І обидва сценарії нині уособлюють кандидати, що вийшли до другого туру. Але перш ніж востаннє розглянути різницю між двома, на жаль, украй персоналізованими сценаріями, спробуймо окреслити поле викликів, які належить зустріти одному з двох нинішніх претендентів наступного дня після інавгурації.

Передусім це відстала економіка, внаслідок своєї структури фатально залежна від імпортних енергоносіїв. Джерела доходів у ній ретельно поділені між буквально кількома вертикально інтегрованими групами впливу, які, згідно з цим розподілом, здійснюють фактичне керування тими аспектами життя країни (чи окремих територій), у яких вони зацікавлені, й залишають напризволяще ті царини, які найближчим осяжним часом не здатні принести безпосереднього зиску. Поза межами їхнього володарювання ледь жевріють острівці вільного підприємництва в промисловості, сільському господарстві й обслуговуванні.

Окрім сировини й металургійних напівфабрикатів така економіка виробляє ще... повітря. Станом на сьогодні вона перетворилася на бульбашку, гігантський МММ. До цього призвела штучна прив’язка долара до гривні, а тієї, своєю чергою, до рівня інфляції в країні. Це вона, інфляція, визначає ставку рефінансування Нацбанком фінансових установ (абстрагуймося від гіпотез, хто й за які персональні заслуги в першу чергу допущений до нацбанківської годівниці – це вже деталі). Тож кредитні ставки самих комерційних банків теж визначає інфляція. Таким чином, ніякий іноземний капітал, окрім спекулятивного, залучити в країну практично неможливо – який сенс тут щось будувати, якщо можна взяти гроші за кордоном під 4% річних і наварити в Україні 15? Цим якраз пояснюється епідемія купівель вітчизняних банків іноземцями. Жоден бізнес у реальному секторі таких прибутків не приносить ніде й ніколи – звісно, якщо це не якийсь інноваційний Google, але до цього нам ще рости й рости. Як і кожна бульбашка, українська фінансова піраміда рано чи пізно має луснути, й тоді позаторішня банківська криза здаватиметься дитячою забавкою.

Відчуження переважної біль­шості населення від надприбутків або просто прибутків обтяжується всевладним бюрократичним апаратом, що здійснює свої функції за допомогою хабарів або не здійснює їх зовсім. І так звані прості люди, і функціонери різних ланок державного та приватного секторів не відчувають своєю ані країну, де живуть, ані установу чи бізнес, де працюють. На цьому тлі всі розмови про національну культуру та ідентичність (які, власне, розмовами й закінчуються) викликають у них або байдужість, або роздратування.

Така диспозиція в умовах несприятливого геополітичного розташування України є ідеальною для поступового, чимдалі швидшого скуповування всіх більш-менш привабливих об’єк­тів господарювання представниками сусідньої країни, що прагнуть диверсифікувати свої капіталовкладення, з подальшим формальним чи фактичним приєднанням до цієї країни під оплески найвідсталіших верств суспільства. Історія власне України на тому закінчиться й цього разу, здається, вже остаточно.

Сценарії порятунку

Трансформація феодально-колоніальної економіки можлива виключно шляхом вольових надзусиль, які створять сприятливе середовище для залучення в країну реального бізнесу. Тільки прихід справжніх інвесторів здатен забезпечити модернізацію країни, надходження до неї сучасних технологій. Це, своєю чергою, призведе не просто до зайнятості, а до якісної зайнятості, яка супроводжуватиметься підготовкою сучасних кадрів і виведенням України в цілому в ранг передових світових націй, які здатні самі розпорядитися своєю долею.

Привабливий інвестиційний клімат і встановлення прозорих правил гри так само неможливі без тотального перезавантаження державного апарату. Україні не потрібна така кількість бюрократів, які геть не здатні щось регулювати або чимось керувати, натомість постійно беруть участь у перерозподілі бюджетних та приватних коштів на свою користь. Новий чиновник повинен мати зовсім іншу мотивацію, яка, крім гідного матеріального утримання, неминуче включає в себе елемент патріотизму, відчуття причетності до успіху країни.

Приклади таких перетворень у різних країнах існують, їх технологія не є таємницею, але всі успішні історичні прецеденти базувалися на відповідній політичній волі, що знаходила підтримку в активної частини нації. Немає підстав вважати, що українці дурніші, ледачіші й нездарніші, аніж фіни, поляки, угорці чи представники інших народів. Більше того, єдине, що справді доводять події п’яти­річної давнини, – це потенційна готовність нації до мобілізації, її відкритість для складних системних реформ за умови, що мета тих реформ буде зрозуміла, а методи впровадження переконливі.

Кандидати в рятівники

Ось тепер варто розглянути, наскільки той чи інший кандидат здатен відповісти на виклики часу. Щодо №1 немає й не може бути ніяких ілюзій. Віктор Янукович, як колись казали, «міцний господарник», який до того ж давно не тренував м’язи. По-перше, реальні трансформації жодного дня не були його метою, по-друге, він не має для цього ані характеру, ані візії. Особисті економічні чи політичні переконання лідера перегонів не витримують критики, здатність підібрати кваліфіковану команду також викликає серйозні сумніви.

Світоглядно він залишився типовим червоним директором автобази (навіть не оборонного підприємства, як його колишній патрон), якого завдяки примсі долі пустили за важелі міжпланетного космічного корабля: він керуватиме ним, як самоскидом, хіба що включивши в технологічну карту «ліві» ходки. Вердикт: В. Ф. Янукович учергове обмовився, його ідеал – не федералізм, а феодалізм із усіма перерахованими вище трагічними для країни наслідками.

У цьому контексті доводиться уважніше придивитися до кандидата №2. Так, Юлія Тимошенко накопичила певний вантаж претензій щодо своєї непослідовності, проте варто відділити її реальні гріхи від звинувачень політичних опонентів, а надто колишніх союзників. Звісно, найбільше запитань до чинного прем’єра стосовно того, чому в Україні все так погано. Але треба віддати належне: ми пройшли кризу ще відносно... не те що безболісно, але буває гірше. Он ринкову Латвію рятують усією Європою й ніяк не можуть врятувати, нещасна Ісландія опинилася на межі дефолту... Коротше кажучи, в умовах постійної протидії, обструкції, провокацій з усіх боків Юлія Володимирівна впоралася з ситуацією не найгіршим чином, не стріляйте в піаністку!

Що ж до закидів у непослідовності, навпаки, з реального послужного списку політика, яка один раз посідала пост віце-прем’єра з ТЕК і двічі прем’єра, вимальовується цілком певна політична лінія. Тимошенко-2000 розібралася з бартерними взаємозаліками в енергетиці, що припинило віялові відключення й спрямувала в бюджет шалені кошти від обленерго, які після того, як опинилися в руках одного з кланів, перестали живити держскарбницю. Тимошенко-2005 намагалася переформатувати вже всю економіку. Вона закрила «вільні економічні зони», через які мінімізовували податки олігархи, законопатила дірки на кордоні України, що різко збільшило митні збори, а відтак допомогло урядові розрахуватися по боргах із бюджетниками та підвищити пенсії. Нарешті, Тимошенко усунула сумнівних газових посередників, уклавши прямі контракти з Москвою, які, хай там що кажуть, наразі поки що не шкодять країні. Швидше навпаки – цю зиму, схоже, Україна і Європа переживуть без газового шантажу з боку Росії. Тричі Тимошенко намагалася зламати систему стосунків влади й великого бізнесу. Тричі вона наштовхнулася на шалений опір, який неважко було передбачити. Інакше кажучи, в своїх тактичних і стратегічних учинках Юлія Володимирівна – та людина, яка намагається сконцентрувати ресурси в руках держави всупереч інтересам феодально-олігархічного істеблішменту. Тож вона – державник, і це вже плюс.

Вона працездатна. Вона честолюбна. Вона здатна вчитися, на відміну від свого опонента, який нічого не вчиться. Вона розуміє, що лише держава може забезпечити розвиток країни й нації, ніяка «невидима рука ринку» сама по собі на це не здатна. Чи використає вона при нагоді шанс модернізувати країну? Поза сумнівом, вона спробує. Може, вийде. Може, ні. Принаймні, це шанс. Справді останній.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.