▪   Едвард Лукас

Велика зрада

ФОТО: REUTERS
Східну Європу зрадили, але зробила це не адміністрація Барака Обами
Матеріал друкованого видання
№ 27 (140)
від 2 липня, 2010

Провівши хоча б кілька днів у Вашингтоні, ви неодмінно почуєте похмуру історію про те, як Америка ганебно покинула своїх найвірніших союзників. Адміністрація Буша-молодшого просто волала про те, що Європа має бути цілісною та вільною. Вона посприяла розширенню НАТО за рахунок Балкан і Балтики, вона ж активно лобіювала надання Планів дій щодо членства в Альянсі Грузії та Україні, просувала план розміщення системи ПРО (протиракетної оборони) в Польщі й Чехії. У своїх відносинах із Росією попередня американська адміністрація захищала позицію дисидентів і демократів, поводячись суворо з екс-кадебістським режимом.

Дуже далека

Коли до влади прийшла адміністрація президента Барака Оба­­ми, все змінилося. Досвідчена команда Джорджа Буша поступилася місцем наївним по­­літикам-легковаговикам та, що ще гірше, цинікам, які не бачать жодного сенсу в союзах останніх восьми років. Вони почали поспіхом знижувати значення й інтенсивність зв’язків із Грузією та Україною. Розширення НАТО зупинено, програму розміщення системи ПРО в Польщі та Чехії згорнуто. Ос­­таннє рішення було оголошено 17 вересня, у річницю початку радянського вторгнення в По­­льщу 1939-го. Це була не просто зневага. Це відкрита образа. Одне слово, 44-й президент Америки особисто та його команда загалом уже не раз ігнорували своїх східноєвропейських союзників.

Натомість вони натиснули на кнопку «перезавантажити» у своєму діалозі з Росією. Америка поділилася власною місією з протидії поширенню ядерної зброї, здала російську опозицію та поступилася прагненням РФ відтворити свою сферу впливу, що охоплювала б простір від кордонів із Китаєм до Центральної Європи. Східноєвропейці даремно гніваються на це: просто для США відносини з Кремлем важливіші, ось і все. Американці зменшили свої військові та безпекові потужності й не мають іншого вибору: вони змушені полишити свої колишні командні позиції. І, як це вже не раз траплялося в історії, нації між Балтикою та Чорним морем віддаються на милість своїх могутніх сусідів. Америка ж дуже зайнята, дуже далека, дуже слабка.

Спадщина Клінтона

Насамперед визнаймо: адміністрація Буша не викликала беззастережного захоплення в країнах Східної та Центральної Європи. Справжній поворотний момент у їхніх відносинах зі США мав місце ще за адміністрації Білла Клінтона, коли Мадлен Олбрайт та її прибічники перемогли в Державному департаменті групу екс-міністра оборони Вільяма Перрі. Місіс Олбрайт, яка народилася в Чехословаччині, віддано опікувалася молодими демократіями в регіоні й рішуче наголошувала на тому, що вони мають бути вільними, а їхня безпека – гарантованою. Саме до її заслуг варто зарахувати те, що 8 липня 1997 року Польщу, Чехію та Угорщину запросили до НАТО. Це зламало велике табу пострадянської ери: мовляв, дуже провокативно запрошувати до західних клубів колишні невільні країни.

Саме за адміністрації Білла Клінтона проект нафтопроводу Баку – Тбілісі – Джейхан (БТД) остаточно схвалили на політичному рівні. Це був перший маршрут транзиту вуглеводнів на території колишньої Радянської імперії, що оминав Росію. І серйозний символічний прорив. Сьогодні можна розраховувати на успіх європейського проекту Nabucco саме завдяки тому, що БТД та його творці довели світу реалістичність таких ініціатив.

Адміністрація Буша-молод­­шого спромоглася зберегти всі істотні позитивні елементи підходів, опрацьованих попередниками. Це найкраще, що можна сказати про неї. Розширення НАТО тривало. Енергетична дипломатія працювала активно. І водночас команда Буша успадкувала й деякі найгірші риси. Так само як адміністрація Клінтона «не помічала» корупції в еру Боріса Єльцина, у підходах Джорджа Буша не робилося акцентів на авторитаризмі путінського режиму, що невпинно зростав. Нагадаймо, як 43-й американський президент після зустрічі з Владіміром Путіним розчулився й заявив, що, дивлячись у вічі своєму російському візаві, побачив його душу. В обох адміністраціях дуже мало часу було витрачено на те, щоб осмислити глибші тенденції в російському суспільстві.

За одним із критеріїв Буш-молодший однозначно поступався Біллові Клінтону. Найбільшої шкоди репутації Заходу в добу Клінтона завдало бомбардування Югославії. Саме це певною мірою визначило ставлення Росії до НАТО. Але Косово – це дрібниця порівняно з американською політикою в Іраку та Афганістані. Західні цінності було знехтувано, кредит довіри вичерпано. По-перше, через зневагу до міжнародного права. По-друге, тому що не було знайдено зброї масового знищення. По-третє, через приголомшливу некомпетентність американських військових. І, нарешті, через жорстоке поводження з ув’яз­­неними в тюрмах Гуантанамо й Абу-Грейб. Внаслідок усього цього важко було залишатися атлантистом. Крім того, адміністрація Буша-молодшого розраховувала, що її союзники постачатимуть для цих війн своїх солдатів, щоб потім приймати вдома калік і труни. І все це під лейблом «спільної боротьби за свободу».

Ідентичність під ударом

Дискредитація демократичних цінностей і концепції свободи за часів Буша була справжнім ударом для екс-комуністичних країн. Адже це саме ті цінності й концепція, на яких ґрунтується наратив їхньої національної екзистенції та відродження. Його дискредитація еквівалентна дискредитації їхньої ідентичності. Грубі помилки та цинізм доби Буша заплямували атлантизм на покоління вперед. Істинно благородний наратив боротьби Заходу в ім’я звільнення Європейського континенту від гніту комунізму сьогодні може звучати як егоїстична витівка, аналогічна «визволенню» Іраку та Афганістану.

Помилки Джорджа Буша значно полегшили життя Крем­­лю. Важко було критикувати Росію за жахливі катування та вбивства в Чечні, коли на західних телевізійних екранах замиготіли репортажі про зловживання в тюрмі Абу-Грейб, нехай і не такі страшні, як чеченські, й, що головне, реально розслідувані та задокументовані. Крім того, команда Буша потребувала допомоги Росії й була готова провертати швидкі та брудні оборудки, аби тільки її отримати. Регулярні російські провокації проти Грузії в 2004–2007 роках часто залишалися без коментарів, бо у Вашингтоні вірили, що Росія може підтримати Америку й проголосувати разом із нею в ООН за санкції проти Ірану.

Навіть маючи цілком добрі наміри, команда Буша поводилася недолуго й контрпродуктивно. Те, як вона вирішувала питання надання Планів дій щодо членства в НАТО Грузії та Україні, – це взагалі урок, як не треба провадити міжнародну дипломатію. Спочатку американці заявили, що рішуче налаштовані якнайшвидше вивести ці країни на шлях членства в Альянсі. Згодом США охололи й дали зрозуміти своїм німецьким та іншим партнерам, що питання не таке вже й важливе. Ще пізніше – в переддень саміту в Бухаресті 2007-го – ця тема знову стала гарячою, але було вже пізно. У результаті повне фіаско: безглузда обіцянка можливого членства в НАТО, що до того ж зовсім не охолодила фатальної самовпевненості президента Грузії Міхаіла Саакашвілі.

Неспроможність досягти хо­­ча б якогось втішного результату продемонструвала Росії, що Америка слабка як ніколи, а НАТО як ніколи розділене зсередини.

Проте повне безчестя прийшло разом із війною в Грузії. Тоді американське безсилля стало вповні очевидним. США виявилися неспроможними ані втримати президента Саакашвілі, ані стримати Росію. Всередині Альянсу поміж деяких нових членів запанувала справжня паніка. Адміністрація Буша рішуче заблокувала будь-які спроби розробити надзвичайні Плани дій для Польщі та країн Балтії, які, принаймні в теорії, могли б зіткнутися з військовою загрозою з боку Росії, що почала виступати проти статус-кво. По­­льщу поставили перед фактом, що вона взагалі може розраховувати на такі плани, тільки якщо йдеться про загрози з боку Білорусі. Мовляв, саме ця країна, що вчетверо менша за Польщу, гіпотетично може їй загрожувати. Про Росію ж не йшлося.  

З цього погляду зовсім не дивно, що дуже мало людей у Східній Європі шкодували за бушівською адміністрацією. Хоча їм і не хотілося, щоб регіон полишали деякі її високопосадовці, які були щирими симпатиками молодих демократій. Змагання між Джоном Маккейном та Бараком Обамою багатьом видавалося дуже збалансованим. З одного боку, Маккейн із його рішучою підтримкою Грузії та ідеї ширшого й сильнішого Північноатлантичного альянсу. Побувавши свого часу в полоні у північнов’єтнамських комуністів, він постійно апелював до травматичного досвіду людей, які були народжені по той бік залізної завіси. З іншого – Барак Обама з усіма його перевагами. Його головний радник із питань Росії Майкл МакФаул не раз і дуже затято критикував адміністрацію Буша за її слабкість у поводженні з путінським режимом та мав репутацію давнього друга екс-комуністичних країн.

Злети й приземлення

Після 18 місяців президентства Обами ми бачимо неоднозначну картину. Навіть його найпалкіші прихильники не наважуються стверджувати, що все робиться правильно. Найкритичніші відгуки лунають щодо того, як невдало було зрежисовано оприлюднення рішення про відмову від ПРО в Польщі та Чехії у вересні 2009-го. Багато хто всередині Білого дому також визнає, що Національна рада безпеки США не працює так, як мала б. Хоча, якщо бути об’єктивним, це можна закинути будь-якій адміністрації трьох останніх десятиліть. Дехто також прямо визнає, що частина високопосадовців із Державного департаменту не мають тих знань і впливу, якими володіли їхні попередники. Приміром, ніхто не зміг гідно замінити Дена Фрайда, який відповідав за Європу.  

Уважні критики відзначать іще дещо. Дехто з послів, відправлених у країни Східноєвропейського регіону, не усвідомлює всієї його складності. Далі, адміністрація часто зневажливо ставиться до питань протоколу й вимог дотримання графіка. Хтось з її службовців забув запросити представників Албанії на вечерю в Празі у квітні цього року, присвячену східноєвропейським партнерам США по НАТО. Це було сприйнято як абсолютно безглузда зневага до маленької та бідної країни, що ще не є членом ЄС, але, попри все, є одним із найпослідовніших поборників атлантизму в Європі. Так само грубою і важко пояснюваною помилкою було рішення не запрошувати на ядерний саміт у Вашингтоні президента Азербайджану Ільхама Алієва. Ця країна затиснена між Іраном та Росією у безпосередній близькості до Пакистану й Ізраїлю. Американці запросили лише лідерів Вірменії та Грузії. Ніхто навіть не вибачився за це непорозуміння перед дружньою і дуже важливою країною. Можливо, забули.

Та всі ці помилки й прорахунки потрібно розглядати в певному контексті. Передусім слід визнати, що нинішня адміністрація дуже завантажена. Вона має справу з найбільшою економічною кризою від часів Великої депресії; просуває план реформи системи охорони здо­­ров’я, що є найрадикальнішим від часів програми президента Ліндона Джонсона «Велике суспільство». Вона також має розібратися з Іраком та Афганістаном, ситуація в яких може позбавити Барака Обаму шансів бути переобраним. Не дивно, що цій адміністрації ніколи займатися якимись непершочерговими питаннями. Побоювання східноєвропейських країн щодо російських неоімперіалістичних сентиментів і непевність політичної свободи в деяких нових і майбутніх країнах – членах ЄС, становище дисидентів у Росії та Білорусі – все це навряд чи може потрапити у фокус уваги американського президента.  

На тлі всього цього справді дивує, як багато адміністрація Барака Обами змогла досягти. Найважливіше персональне рішення президента – розробити в НАТО надзвичайні Плани дій для країн Балтії. Вони є найуразливішими ланками Альянсу. Фактично це єдині країни, на які Росія все ще спроможна напасти (якщо, звісно, припустити, що Альянс виявиться нездатним їм допомогти).  

Щоб підтримати такий стан справ, Америка бере на себе конкретні зобов’язання. Цього року відбулося одразу кілька поспіль американських військових навчань у країнах Балтії, в яких взяли участь тисячі військових, десятки літаків та кораблів, а також підрозділи спецпризначення та електронної розвідки. Це відповідь на масштабні та загрозливі військові навчання Росії у вересні 2009 року, під час яких розігрувався сценарій захоплення країн Балтії та блокування надання їм підтримки з боку НАТО. Російські військові стратеги не сумніваються в тому, що Америка має серйозні плани та можливості захищати своїх найслабкіших союзників. Якщо Росія справді жадає боротьби, то вона ризикує розпочати Третю світову війну.

Сталася ще одна дуже позитивна зміна. Вона сама по собі викликає почуття гордості. Нова система ПРО США є більшою і кращою, ніж та, що була за часів Джорджа Буша. Крім того, адміністрація Обами активно підтримує проекти будівництва нових трубопроводів, які дали б змогу зміцнити енергетичну безпеку Європи. Ця адміністрація не випускає з поля зору Західні Балкани. І ЄС мало б бути соромно, що так багато його проблем і далі висять на шиї Америки.  

Жалі злиденних східноєвропейців

«Перезавантаження», з якого так багато глузували, також варто розцінювати як успіх. Америка поступилася частиною свого плацдарму, дозволивши Кремлю домінувати в позірному діалозі щодо прав людини. Росіяни переконані, що Захід має вдавати, ніби він вірить у цінності Росії. Віднедавна Америка вже не виступає затято й рішуче проти зловживань російської влади. Великою перевагою «перезавантаження» є те, що США відмежувала свої двосторонні відносини з Росією від ширших питань екс-радянського простору. США ведуть перемовини щодо ядерної зброї та транзиту вантажів до Афганістану, виходячи з того, що обидві держави зацікавлені в позитивних результатах. Коли росіяни починають грати в недолугі ігри, як-от у питаннях щодо Ірану, то переговори ні до чого не приводять. Але соратники Обами не припускаються помилки своїх посередників: замість загострення відносин вони пропонують Росії нові поступки, аби тільки повернути її до переговірного столу.   

Тож домінантний наратив зради цинічною, слабкою та неуважною мегапотугою є надуманим. Справжня зрада полягає в іншому: це зрада національних та європейських інтересів політиками, обов’язком яких є їх підтримка й захист. Якщо національна безпека України під загрозою, це провина не Америки, а українських політиків. Якщо Європа не може заслужити увагу та повагу Америки, то це через слабкість, неуважність та цинізм її політиків. Дуже легко гніватися й висувати претензії. Але ми маємо пам’ятати, хто обрав когорту таких неадекватних лідерів. Відповідь: ми, це ми їх приводимо до влади. Навіть найбільш розлючений і злиденний східноєвропеєць не може звинувачувати в цьому Барака Обаму.

Світові стіни. Гілларі Клінтон прибула до Німеччини відзначити 20-ту річницю падіння Берлінського муру. Але світ не має імунітету від нових стін

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.