▪   Євген Головаха

Довіра у кризі

ФОТО: Євген Котенко
Стрімкий розвиток ­банківської системи – це наслідок довіри людей
Матеріал друкованого видання
№ 5 (66)
від 6 лютого, 2009
Зараз у світі теорія довіри – це ключова теорія для оцінювання стабільності в су­спільстві, його демократичних підвалин та процвітання.
 
Є два типи довіри. Сліпа, яка не потребує якоїсь аргументації (як вірять у Бога). І раціональна, коли людина довіряє, якщо бачить раціо­­нальні причини вірити. Наприклад, на алмазній біржі ніхто не укладає контрактів: люди віддають, передають великі гроші без жодних документів. У них немає необхідності, бо один обман у цьому середовищі назавжди позбавить тебе роботи. Вони довіряють одне одному, бо розуміють, що їм невигідно дурити. Довіра дає змогу людям заощаджувати багато сил і не продукувати так звані транзакційні витрати, тобто надбавки за ризик. Коли ви вважаєте, що контролюєте ситуацію, ця довіра завжди призводить до виграшу.
 
Але такі правила життєздатні в суспільствах, які пройшли етап трансформації і досягли певного рівня демократичної стабільності. В нас зовсім інша ситуація.
 
Якщо оцінювати рівень довіри людей до влади – і до політичних, і до економічних інституцій, – починаючи з 1990-х років, загальний висновок такий, що некризових ситуацій у нас не було. Короткі сплески довіри спостерігалися в перші місяці незалежності, а також у перші місяці президентства Кучми, а потім Ющенка. До вкрай низького рівня довіри Україна дійшла у 1998 році, коли ситуація була дуже складною, плюс дефолт у Росії, який суттєво торкнувся України. З цієї ями ми вибиралися протягом багатьох років. Довіра потроху зростала. І не стільки до політичних інституцій, скільки до економічних. Найголовніше, що ми досягли за ці роки економічного підйому, – зростання довіри до економічних інституцій, до тієї ж банківської системи.
 
Якщо 2002 року лише 9% українців довіряли банківській системі, то 2008-го – 21%. Зростання більше ніж удвічі. І це було помітно за збільшенням внесків, депозитів. Банківська система мала такий стрімкий розвиток саме за рахунок довіри громадян.
 
В одному з наших опитувань було таке запитання: «Якби у вас несподівано з’явилася велика сума грошей, де б ви її зберігали?» У 2002 році 8% респондентів відповіли, що в державному банку, у 2008-му таких уже було 20%. Цікаво, що відповідь «у банку за кордоном» 2002 року обрали 17%, а 2008-го – 16%.
 
Динаміка не є критичною, та вона помітна. Очевидно, що аби довіра досягла високого рівня, треба не менше десяти років стабільності. Ми ще не маємо конкретних замірів, але оперативні дослідження вказують, що зараз суттєво знизилася оцінка банківської системи.
 
Нинішня криза й пов’язана з нею криза довіри відрізняється від ситуації 1990-х тим, що тоді ми взагалі не знали, коли все це скінчиться. Здавалося, що тепер будемо лише виживати. Але вдалося вибратися з того жаху.
 
Останніми роками ми фіксували в українців зростання впевненості в своїх силах, відчуття того, що людина вже контролює ситуацію. Це суспільство з його правилами та умовами вже сприймалося як своє. Отже, у нас почав формуватися середній клас – люди, впевнені, що можуть забезпечити себе та свою родину. Саме на цій соціальній групі тримається демократія й процвітає економіка. Але біда середнього класу в тому, що він дуже залежний від економічної ситуації в країні.

Довіра людей, яка вибудовувалася роками, зараз сильно підірвана. Але покладатися лише на власні сили недостатньо. Ми всі пов’язані однаковими проблемами, за які має відповідати політичний та економічний істеблішмент. Так, потрібна чітка програма виходу з кризи. Але не менш важливо дати людям чіткі терміни подолання кризи. Більш-менш адекватні – рік, півтора, два.... Коли людині хоча б приблизно озвучити термін, на який вона потрапляє у складну економічну ситуацію, це дає їй стимул, щоб пережити важкі часи. Але треба це пояснити чітко, зрозуміло, доступно – щоб людина знову змогла вірити.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.