▪   Наталія Васютин

Перезавантаження

ФОТО: Звіаді Нікалашвілі
Грузія прощається з загиблими й поступово повертається до нормального життя
Матеріал друкованого видання
№ 37 (46)
від 12 вересня, 2008

 

 
 
Надривний голосний плач, військовий салют і нестерпний сморід – ось що запам’ятається назавжди будь-кому, хто в останні дні літа відвідав кладовище Мухатгверді поблизу Тбілісі. Тут ховають загиблих під час бойових дій із Росією грузинських солдатів. Офіційно загиблими вважаються 160 військових, ще 10 – зниклими безвісти. Та наразі на місці поховання – спеціально відведеному майданчику при в’їзді на цвинтар, де пізніше планують спорудити меморіал, – поки що могил не більше 50-ти. Лише на кількох є імена, на більшості ж – таблички з номерами.
 
«Ідентифікувати тіла зараз можна лише, якщо вони не дуже постраждали. Таких одиниці, – розповідає Тижню працівниця прес-служби Міноборони Грузії Русіко Сімакурідзе. – Більшість солдатів загинули під час бомбардування наших позицій у Цхінвалі. Хлопців просто розірвало на шматки. До того ж, вони десять днів пролежали на сонці. Їхні тіла просто ніхто не прибирав із вулиці, й нам росіяни їх теж не віддавали. Потім місцеві їх закопали у спільній братській могилі. Ми ж отримали доступ до тіл загиблих тільки у двадцятих числах серпня. З усіх фрагментів тіл взяли матеріал для аналізів ДНК. Імена будемо встановлювати пізніше. А поки що ховаємо так. Й надалі тримати їх в морзі неможливо. Ви ж самі чуєте – від запаху не рятують навіть здавалося б герметично закриті цинкові гроби».
 
З 17-ти військових, яких ховали 30 серпня, з іменами були тільки двоє: рядовий і майор. Щоб родина могла під час загальних похоронів оплакати свого покійника, труну 30-річного рядового Георгія Берекашвілі ставлять найпершою у довжелезній спільній могилі-траншеї. Мати й дружина буквально падають на неї, як тільки-но курсанти прибирають із цинкового паралелепіпеда національний стяг. У причитанні жінок немає жодного прокльону в бік росіян, жодної скарги на командирів, котрі послали їхнього сина та чоловіка в бій. Вони лише нарікають, що діти залишилися сиротами й ніколи більше не побачать батька. Поряд стоять родичі інших загиблих. Їм не пощастило ще більше, бо навіть не знають, у якій могилі їхній син і чи є він тут взагалі. Анастасія Санкашвілі кидається до всіх гробів, до яких тільки встигає добратися. Вона намагається поплакати біля кожної труни на кожному похороні солдат, щоб, не приведи Господи, не пропустити свого єдиного сина Шмага, якому в лютому мало б виповнитися 20 років. «Життя для мене скінчиться, коли я довідаюсь котра з цих могил його. Це в мене єдина мета», – все, що може сказати згорьована жінка.
 
Лунає військовий салют. Від кожного пострілу натовп здригається, діти пригинаються і закривають голову руками. Під їхні ноги падають гільзи. Поки військові засипають могилу-траншею, в метрі від неї починається наступний похорон. Ховають 30-річного майора Шалву Долідзе. Знову салют, знову синхронне здригання натовпу.
 
ГРОШІ – НЕ ГОЛОВНЕ
 
У Тбілісі прощаються з загиблими, а в найбільш зруйнованому бомбардуванням місті Ґорі повним ходом ведуться відновлювальні роботи. З п’яти житлових багатоповерхівок, світлини з палаючими дахами яких облетіли весь світ у перші дні війни, будівельники виносять сміття. На подвір'ях височіють гори з бетонних уламків сходів, обгорілих холодильників та побитого шиферу. «Ось що значить жити поблизу танкової бази», – нарікає Георгій, який прийшов подивитися на свою квартиру. «Наприкінці вересня – початку жовтня сюди вже зможуть вселитися люди. Я вам це гарантую», – запевняє Тиждень Леваз Абхазава, прораб приватної будівельної компанії «АМА» із Тбілісі. Його компанія відбудовує найбільш зруйнований дім – він стояв поряд із танковою базою. Дивлячись на потріскані стіни, запитую, чи не легше було будинок остаточно зруйнувати й на його місці звести новий. «Фундамент є, стіни є – капремонт провести буде швидше й дешевше, – каже Леваз. – Ми стягнемо коробку будинку, потім закріпимо стіни ще обшивкою та й буде як новенький». Компанія Леваза – не єдина приватна структура, яка займається відбудовою. «Відгукнулися всі будівельні фірми, а також магазини будматеріалів, як приватні, так і державні. Я, наприклад, не знаю чи поверне нам держава якісь кошти за відновлювальні роботи, чи ні. Але це для нашого керівництва зараз не так важливо. Основне, щоб люди до настання холодів отримали повноцінне житло», – стверджує Леваз. Його фірма не тільки витрачає кошти на капремонт будинку – вона ще зазнає збитків на будовах, якими займалася до війни. З тих об’єктів у Ґорі перекинуто значну частину будівельної техніки та 60 працівників. 80-річна бабуся Таня, від приватного будинку якої залишилися лише стіни, з радістю дивиться на робітників і шкодує, що немає чим їх навіть пригостити. Люди в робочих комбінезонах заносять до її оселі пластикові вікна й без зайвих слів одразу вставляють їх у віконні ніші. Бабуся Таня навіть не встигає розпитати людей, з якої вони компанії. Та сподівається, що зимуватиме під дахом, якщо відбудова і надалі триватиме такими темпами, й нічого їй особисто не коштуватиме. А от сусідові бабусі Зурабу не пощастило. Від його будинку залишилася лише купа цегли. «Це ж треба весь дім наново будувати», – співчуває бабця.
 
Ціра Хурошвілі відбудовувати квартиру загиблої під час бомбардування матері не збирається. «Мені обіцяють нове помешкання в Ґорі, та навіщо воно мені, коли в місті нікого з рідні вже немає, – зітхає жінка, витираючи кутиком чорної хустини заплакані очі. – Що вони тут бомбили, я не знаю. Поряд – школа, за будинком – швейний комбінат. Навіщо їм було сюди бомбу кидати». 9 серпня 500-кілограмова бомба влучила прямісінько в квартиру 75-річної матері Ціри. Сусіди змогли знайти в завалах тільки руку та ногу бабусі Вари. На кладовище не понесли – поховали в дворі. Ціра перепоховала матір лише 27 серпня, коли змогла дістатися до раніше окупованого росіянами Ґорі. «Я ще своєму синові нічого не казала. Йому 25 років, він зараз на заробітках у Туреччині. В нього хворе серце. Я просто не наважилася йому розповісти' BB, – зітхає Ціра. Поряд зі зруйнованим будинком матері Ціри – школа, прошита осколками тієї самої бомби. На ґанку бавляться діти. Вони бавляться у війну. Хлопчик, ведучий гри, кричить єдине знайоме йому російське слово: «Война!», обхоплює голову руками й пригинається до землі. Після крику всі гравці мають швиденько залягти на землю. Хто зробив це останнім – програв. Малеча не усвідомлює, що під час цієї гри їм загрожує реальна небезпека – щомиті на них можуть впасти цинкові листи з даху, які нещадно рве вітер.
 
ПЕРЕРІЗАТИ АРТЕРІЮ
 
А от в Сенакі дітвори на вулицях взагалі не видно. Тут кидаються у вічі БТРи як із грузинською символікою, так і з російською. І якщо грузинські просто стоять на повороті до військової бази, то російські ганяють вулицями міста. «Що вони тут роблять, не зрозуміло, адже їхній блокпост – за кілометр від Сенакі – що по дорозі на Зуґдіді, – дивується Важа Вашакмадзе, старший лейтенант 2-ї піхотної бригади. – Якось їхні два БТРи та два «Урали» завернули до нашої бази. Треба було побачити їхні вирази обличчя, коли вони наткнулися на наш танк. Щоб важкі машини розверталися з такою швидкістю, я ще не бачив». Проте в росіян не було підстав для страху – грузинським військовим заборонено відкривати по них вогонь. «Ми ж розуміємо, що вони знову нас провокують. Не втримаємося, відкриємо вогонь і знову війна», – каже Важа.
 
Так само вільно російська техніка роз’їжджає в Поті. В місті росіяни звели одразу два блокпости – один поряд із залізничним мостом, другий – біля автомосту. «Вони зараз нічого не охороняють, просто спостерігають, слідкують. А як їм не сподобається щось з того, що ми перевозимо – вони ж одразу ці мости й перекриють, – пояснює призначення російських блокпостів Бесік Цхветарія, старший лейтенант розвідки морської піхоти. – А ці мости – основна економічна артерія, котра пов’язує потійський порт із Тбілісі. Це також шлях, який з’єднує з Чорним морем Азербайджан. Отож, коли вони захочуть завдати ще більшої шкоди нашій економіці, то якраз ці блокпости їм і знадобляться».
 
ЗАМІСТЬ ТУРИСТІВ – ЖУРНАЛІСТИ
 
Однак економісти не такі песимістичні, як розвідник Бесік. «Я думаю, що наша економіка втратила десь $1,5–2 млрд. І хоча це майже третина нашого державного бюджету (бюджет Грузії на 2008 рік становив приблизно $7,5 млрд – авт.), але ми впораємося, – запевняє гендиректор Банку Грузії Іраклі Гілаурі. – Напружена ситуація з обігом коштів була тільки 3-4 дні, а потім усе владналося. Навіть люди почали повертати до банків зняті напередодні заощадження. В мене для оцінювання стану економіки країни є свій показник – виплати по кредитах. Так от, за серпень у нас не зареєстровано жодного боргу».
 
Єдина галузь економіки, збитки якої не так легко буде компенсувати – це туризм. «У нас ще в липні всі номери були заброньовані аж до середини жовтня. Однак 9 серпня всю бронь зняли, – бідкається Інга, адміністратор маленького приватного готелю «Леодора» у Тбілісі. – Зараз у нас зайнято лише три номери й то не туристами, а вами – журналістами». Та під кінець мого відрядження в готелі таки з’явилися перші туристи – подружня пара з Ізраїлю. «А чого нам боятися? У нас теж стріляють, а туристи таки приїздять. Швидко й у Грузії все нормалізується», – переконане подружжя.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.