▪   Ярослава Мовчун

Школа виживання

Берегти дитину від жорстокого світу повинні батьки, вчителі й воєнізована охорона
Матеріал друкованого видання
№ 34 (43)
від 29 серпня, 2008

 

«Жахіття, як тут можна навчатися й чогось учити?» – таке враження було в мене після дня, проведеного в школі свого сина. Школа цілком звичайна, не елітна, але й задніх теж не пасе. Розташована на околиці одного з центральних районів столиці. Складається з кількох корпусів, на вході стоїть охоронець у формі. На доглянутих клумбах – квіти, коридори чисті, на стендах усміхнені дитячі обличчя. А от у класі під час уроку безлад: діти перемовляються з першої парти на останню, кидаються папірцями. На зауваження вчительки реакції майже жодної, доки вона не зривається на крик. При персональному звертанні до учня звучить хамовита відповідь. Під час третього уроку хамство з учнів так і пре – присутність у класі чужої людини їх зовсім не стримує. Допоки в мене не вривається терпець і я не виводжу з класу, попри незадоволення вчительки, учня, який щойно послав її прямим текстом у далеку прогулянку. 11-річний хлопчина на мою моралізаторську міні-лекцію відповідає розгубленим поглядом: він навіть не зауважив, що саме щойно сказав учительці. «Вихопилося, мабуть. Це я не спеціально», – виправдовується малий.
 
Я йому вірю, особливо після того, як під час перерви прислухаюся до розмов учнів у коридорах. Так, вони не матюкаються – вони матами розмовляють. Поряд ходять учителі – на нецензурну лайку жодної реакції. Вирішую сама зробити зауваження чорношкірому хлопчині з кульчиком у вусі – на вигляд йому вже років із 16. Він ніяковіє, та за нього вмить заступається друг: «Ты что, тетка, совсем о...ела. Да его не ругать, а похвалить надо за то, что мову выучил».
 
Вибачення від хама за цю фразу отримую наступної перерви за рогом школи, де вирішила заспокоїти свої нерви цигаркою. Щойно прикурила, як одразу захотіла загасити, бо з-за рогу вийшла ватага хлопчаків. «От дожилася – дітям поганий приклад показую», – майнула думка. «Ви тут не куріть – камера спостерігає. Ви відійдіть з нами на метр – он під те дерево – там камера не дістає», – радить мені той самий мулатик, витягуючи з внутрішньої кишені піджака пачку «Бонду». «О, так ты нормальная герла – куришь. Извини, что наехал – думал, ты из тех родительниц, которые жутко правильные и нудные. Ну что, прощаешь» – «вибачається» хлопчина. Пробачаю й питаю, як на їхнє куриво на території школи реагують учителі та охорона. «А що, охорона вхід до школи охороняє, сюди вони не ходять. Хіба що вчитель праці, коли йде до майстерні, свариться. Він у нас серйозний мужик», – відповідає мулатик. За час перерви за рогом зібралося вже з десяток старшокласників. Питаю, де палить малеча. «В нас малі не курять – ми їх самі ганяємо за таке. Ви не думайте – школа в нас нормальна. Тут наркотиків і зброї ви не знайдете», – заспокоїли мене хлопці. Захотілося їм щиро повірити.
 
МІЛІЦЕЙСЬКИЙ ОБЛІК
 
«Справді, наркотики в школах виявляють у поодиноких випадках, – запевнила мене в.о. начальника Департамента кримінальної міліції у справах дітей (КМСД) Тетяна Бухтіарова. – Здебільшого їх знаходять у людей, які не є учнями». За її словами, саме колишні випускники шкіл люблять навідуватися до своєї альма-матер у пошуках клієнтів для збуту наркотиків чи з метою крадіжки речей із гардеробу. Щодо самих учнів, то кримінальні злочини вони коять не так уже й часто. Зараз на обліку в КМСД перебувають 28 тис. осіб, із них 15 тис. – шкільного віку. Це переважно діти від 11 років, які вже скоїли або були причетні до скоєння тяжких злочинів, зокрема, вбивств, пограбувань, зґвалтувань тощо. В основному це безпритульні діти, діти-сироти чи вихідці з так званих проблемних родин.
 
У звичайних школах, як, приміром, навчальний заклад мого сина, за словами пані Тетяни, тяжкі злочини діти скоюють украй рідко, й стараннями журналістів про них стає відомо одразу ж усій країні. Переважна більшість шкільних правопорушень – це бійки, дрібні крадіжки та системне хуліганство. Останніми роками, щоправда, значно зросла кількість школярів, які вживають спиртні напої та палять. Щодо дитячої жорстокості, про яку дедалі частіше говорять різноманітні громадські організації, Бухтіарова зазначила: «Таке було і раніше. Просто про це не кричали на всю країну. Звісно, вплив на дитину того, що вона бачить щодня по телевізору, дуже серйозний, але це не означає, що всі діти одразу ж мають іти й убивати так, як побачили в кіно. Такі випадки трапляються, але дуже рідко. Тоді як статистика зареєстрованих злочинів, скоєних неповнолітніми протягом останніх п'яти років, показує зменшення рівня дитячої злочинності. Так, упродовж 2008-го кількість злочинів скоротилася на 9,4%».
 
ПОЛІТИЧНА НЕВОЛЯ
 
Вберегти дітей від кримінального майбутнього – це насамперед завдання батьків. За словами Тетяни Бухтіарової, останнім часом усе більше батьків просто не мають часу для дітей, оскільки займаються бізнесом, роблять кар'єру або їм просто байдуже, чим займається їхнє чадо. «Якось під час рейду о пів на першу ночі ми виявили школяра в інтернет-клубі. А коли зателефонували мамі, чи знає вона, де її дитина, та відповіла, що знає. Ще й додала: «Він же там нічого поганого не робить», – згадує пані Тетяна. – Ну, хіба це нормально?» Насамперед, каже пані Бухтіарова, батьки повинні знати, з ким дружить їхня дитина. І не просто знати ім'я та прізвище, а ще й мати виписані адреси та телефони цих друзів. Не завадить також зайвий раз придивитися до дитини: чи не розширені в неї зіниці, чи немає запаху спиртного, цигарок тощо.
 
Щодо держави, яка теж має дбати про виховання дітей, Бухтіарова запевнила, що її управління робить усе необхідне. «Друкуємо відповідну літературу; відвідуємо школи; щоб діти нам довіряли, випускаємо навіть іграшки у вигляді тваринок-міліціонерів. Із дітьми працюють штатні психологи. А щоб прищепити їм любов до тварин, влаштовуємо учням спілкування з кінологами», – перелічує пані Тетяна довжелезний список заходів із профілактичної роботи. «Але цього замало. Тут іще потрібна політична воля нашої влади для прийняття конче необхідних нам законопроектів та фінансування», – резюмує Бухтіарова.
 
Так, пані Тетяна впевнена, що учні, не залежно від віку, повинні залишатися в школі до 18:00. «Нехай вони займаються в гуртках, на факультативах, у спортивних секціях. Головне, щоб вони були під наглядом дорослих до повернення батьків із роботи», – стверджує вона. Окрім цього, в школах має бути воєнізована охорона. «Ми проводили експеримент в одній із проблемних шкіл. Рік там чергували міліціонери-охоронці. За цей період правопорушень практично не було, – розказує Бухтіарова. – І так має бути в кожній школі. Тільки воєнізована, добре підготована охорона може забезпечити порядок у школі та ефективно захистити дітей. А не бабці пенсіонерки на вході, які дивляться, хто заходить чи виходить зі школи».
 
За словами Тетяни Бухтіарової, саме такі заходи практикують у розвинених країнах світу. Відповідні законопроекти неодноразово подавали до парламенту. Але так і не були розглянуті. 

[807]
ГРАФІКА: Павло Ніц

 
ХТО ВЧИТЬ НАШИХ ДІТЕЙ

 

Найбільша проблема педагогів - серед них дуже мало чоловіків.
 
 Вчителів загальноосвітніх українських шкіл, які займаються з нашими дітьми умовно можна розділити на чотири типи